Середа, 28 жовтня 2015 22:00

Виклики і завдання державної політики у сфері відновлення і збереження національної пам’яті та національно-патріотичного виховання

Володимир Тиліщак
Виклики і завдання державної політики у сфері відновлення і збереження національної пам’яті та національно-патріотичного виховання

(виступ на Форумі українських патріотичних справ «Ми – українці!»)

Україна сьогодні переживає найважче випробовування у своїй новітній історії – війну за територіальну цілісність і державний суверенітет. У цій війні ми, на жаль, маємо тисячі загиблих і поранених. Проте маємо й історичну перемогу – згуртовану націю, яка готова боротися за свої національні та політичні права. Вперше за довгі десятиліття Україна може опертись на широку підтримку своїх громадян, адже захищати свою державу зголосилися мешканці всіх областей нашої держави. Відтак, перед державою відкриваються унікальні можливості для швидкого згуртування громадян довкола ідеї збереження державності, примноження її сил, матеріальних і духовних багатств.

Важливо не змарнувати унікальний історичний момент. Слід докласти всіх зусиль, аби кров, пролита нашими героями, стала ферментом, який об’єднає українську державу й українську націю, мобілізує українське суспільство до реалізації амбітних завдань новітнього державотворення. Ключовим у цьому є питання виховання молоді як патріотів своєї держави.

Проте війна загострила безліч проблем, про які раніше українці боялися відверто говорити. Серед них – питання національно-патріотичного виховання. Війна наочно продемонструвала результат багаторічних помилок у державному будівництві, в тому числі і у виховній сфері.

З одного боку, той факт, що сьогодні українське суспільство стало в обороні своєї незалежності говорить про те, що українській школі вдалося виховати патріотів, адже основу і війська, і добровольчих батальйонів, і волонтерського руху складають ті покоління українців, які навчалися за часів незалежності України. Проте з іншого боку, сам факт наявності війни, агресії, протистояння, говорить, що ситуація далеко не ідеальна у патріотичному вихованні. Зрештою, так звані «тітушки» – це також вихованці української школи. Тому необхідно аналізувати існуючі методики і підходи у патріотичному вихованні із урахуванням тих проблем, які розкрила війна.

Передусім ми повинні враховувати, що з боку Росії нам нав’язана вельми специфічна (за характером методів) війна. У цій війні соціально-гуманітарні ідеї, концепції, розробки набувають характеру збройних засобів. Цю війну фахівці називають гібридною.

На думку експертів, російська підготовка до вторгнення в Україну тривала фактично 10 років. За цей час російські ідеологи крок за кроком виробляли ідеологему війни та розгортали «п’яту колону». У рамках цієї підготовки важливе місце займала інформаційна кампанія, спрямована на послаблення патріотичних настроїв в українському суспільстві. Серед методів – активне використання ностальгії за СРСР, ідеології втраченої величі, дискредитація українських героїв та українського минулого в цілому. Історичні розбіжності активно використовувались для посилення суспільних конфліктів в Україні.

Тож, війна нового типу – це війна за серця та душі людей, і не варто недооцінювати роль ідеологем. Тим більше саме вони визначають тактику ведення війни, методи агресії. Україна, на жаль, виявилася не готовою до цієї гібридної війни, не готовою передусім інтелектуально. Причиною цієї неготовності стала не тільки успішна російська пропаганда в окремих регіонах, а й дотеперішня нерозвиненість державної політики національної пам’яті.

З моменту здобуття незалежності Україною 1991 року державна політика пам’яті, як складова гуманітарної політики, творилася ситуативно, у загальному річищі лавірування між полюсами суспільної думки. Не була визначена місія і базові цінності такої політики. Відтак не було вироблено чіткого бачення політики пам’яті відповідно до викликів посттоталітарного суспільства, подолання стереотипів і міфів, виплеканих комуністичною пропагандою. Замість загоєння травм тоталітарного минулого, політики часто обирали тактику паразитування на фантомних болях історії.

До того ж, існує розрив між історичною наукою та масовою свідомістю. Місце виважених історичних досліджень займали часто популістські публікації в засобах масової інформації, що не лише не сприяли формуванню чіткого бачення спільного історичного минулого, але й продукували чергові міфи.

Сформовані радянським тоталітарним режимом стереотипи і міфи тривалий час залишалися важливою частиною світоглядних уявлень частини українського суспільства. Вони впливали на їхні оцінки історичного минулого і сьогодення. Саме ці групи населення є основними об’єктами інформаційної агресії Росії та джерелами формування «п’ятої колони».

Відсутність цілісної державної політики впродовж двадцяти попередніх років щодо подолання наслідків тоталітаризму та спричинених ним «конфліктів пам’яті» призвела до формування значних регіональних, вікових та освітніх розбіжностей у оцінках тих чи інших історичних подій та осіб.

Для прикладу, соціологічна група «Рейтинг» оприлюднила результати своїх досліджень щодо ставлення населення до ідеї визнання ОУН-УПА борцями за незалежність України. За даними соціологів, на заході України цю ідею підтримують 76 % опитаних, у центрі 45 %, а на сході – 23 %. Але соціологи водночас наголошують, що чим молодші респонденти, чим вищий рівень освіти і доходів, тим більше вони підтримують визнання ОУН-УПА учасниками боротьби за державну незалежність України. Значні зміни у ставленні до цього питання зі сфери національної пам’яті сталися після Революції Гідності. За цей час в цілому по Україні рівень підтримки визнання боротьби ОУН-УПА зріс майже удвічі – з 24 до 41 %.

Маніпуляції історичними фактами використовуються Росією для виправдання та поглиблення агресії проти України. Така політика становить загрозу національній безпеці, оскільки спрямована на дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в країні, провокування розколу в українському суспільстві, дискредитацію незалежності та її євроінтеграційного курсу.

Тому сьогодні, як ніколи до цього, Україна потребує системної і скоординованої державної політики національної пам’яті, спрямованої на консолідацію суспільства довкола спільного минулого. Національна пам’ять відіграє важливу роль у формуванні патріотизму молоді. Адже завданням є виховання не просто громадянина абстрактної держави, а громадянина саме Української держави, представника Українського народу. У цьому процесі важливе значення має опора юних громадян на історичний досвід народу, на його фундаментальні історичні цінності, які становлять національну пам’ять.

На думку Українського інституту національної пам’яті політика національної пам’яті повинна розвиватися на підставі таких базових ціннісних засад:

1. Вшанування пам’яті героїчної боротьби Українського народу проти комунізму, нацизму та іноземної окупації;

2. Вшанування пам’яті про зусилля і вчинки на користь створення незалежної української держави, боротьби за особисту свободу, гідність і права людини;

3. Збереження пам’яті про незліченну силу жертв, утрат і збитків, які Український народ поніс з боку комуністичного та нацистського режимів;

4. Засудження будь-яких форм терору;

5. Вшанування пам’яті про культурні, духовні, суспільні здобутки Українського народу;

6. Усвідомлення обов’язку нашої держави про переслідування і публічне засудження злочинів проти миру, людяності та громадянських прав;

7. Прагнення до примирення і порозуміння навколо складних питань минулого;

8. Переконання у тому, що жодне протиправне діяння держави проти громадянина не може ані оберігатися таємницею, ані підлягати забуттю;

9. Усвідомлення загальносвітового та міжнаціонального контексту української історії.

Саме на цих засадах сьогодні будується робота Українського інституту національної пам’яті як центрального органу виконавчої влади, що покликаний реалізовувати державну політику у сфері відновлення і збереження національної пам’яті. Свою Місію визначаємо як формування національної єдності через діалог навколо пам’яті про минуле. І цей діалог необхідно розпочинати із надання чесної оцінки минулому.

Упродовж попередніх десятиліть українська держава не бажала, за окремими винятками, давати оцінки минулому. Тож не зрозумілим залишалося, хто ж для України є її героями. Чи ті хто боровся за незалежність, чи їхні противники і вороги, іменами яких досі названі вулиці і населені пункти. Злочини державного терору, які чинилися у минулому, визнавалися, але злочинцям височіли пам’ятники у містах і селах. Ця ситуація накладала свій далеко не позитивний відбиток і на політичну ситуацію у державі, і на виховний процес.

Непокаране зло зростає. Засудити злочини – це не питання помсти, це питання справедливості. Тому ті європейські країни, які пережили тоталітаризм, на початку своєї незалежності прийняли закони, якими ствердили: новопостала держава зобов'язується ніколи не повторити тоталітарні практики.

Цього року врешті-решт і Україна сказала своє слово і засудила злочинні практики комуністичного тоталітарного режиму. Одночасно Україна визнала організації і структури українського визвольного руху борцями за незалежність України. Відповідні закони, що були розроблені Українським інститутом національної пам’яті, отримали неофіційну назву «декомунізаційного пакету» і були ухвалені Верховною Радою України 9 квітня цього року.

Сьогодні важливим завданням є виконання цих законів – очищення публічного простору від пропаганди комуністичного режиму, включення нового змісту у навчальні і виховні програми і плани, в музейні експозиції тощо.

Майже піврічний досвід реалізації декомунізаційних законів засвідчив, що, з одного боку, суспільство розуміє необхідність засудження злочинів тоталітаризму, а з іншого, – є надзвичайно велика інерція щодо готовності змінюватися, страх перед новим. Тому існує необхідність активізації роз’яснювальної роботи щодо механізмів і процедур проведення декомунізації. Цей шлях Україна має пройти, передусім, для майбутніх поколінь.

Запровадження на державному рівні свята, яке ми святкуємо сьогодні – Дня захисника України – також є важливим кроком у відмові від тоталітарних шаблонів і повернення до українських традицій.

Говорячи про завдання політики національної пам’яті у контексті національно-патріотичного виховання, не можна не зауважити надзвичайно великого значення шкільної освіти та шкільних підручників у збереженні національної пам’яті. Адже не секрет, що для значної частини громадян країни єдиними книгами з історії їх Батьківщини, з якими вони ознайомляться, є шкільні підручники. Тож надзвичайно важливо, щоби вони містили у собі ті ключові події, які найяскравіше відображають головні ідеї національної пам’яті народу, формуючи національну свідомість. Недарма кілька років із боку Росії лунали настирливі пропозиції про узгодження українських підручників з російськими. Автори концепцій спільних підручників чудово розуміють, що так можна впливати не лише на формування бачення минулого в сусідній державі, а й на процеси виховання молоді.

Ми живемо в інформаційну епоху. Телебачення, Інтернет, преса – є важливими чинниками у передачі знань і впливу на формування національної ідентичності. І тут ми стикаємося із проблемою створення в належних обсягах українського культурного й інформаційного продукту історичної тематики.

На жаль, історична популяризація поки що знаходиться у зародковому стані. Наукові інституції, університетські центри, регіональні осередки мають достатній масив знань, але не мають змоги, ресурсів і відповідних навичок для донесення свого досвіду до масової аудиторії. Це також є певним викликом державній політиці національної пам’яті.

Жоден державний Інститут національної пам’яті, хоч яким би він потужним і великим не був, не може самостійно розв’язати всі проблеми і відповісти на всі виклики у сфері відновлення і збереження національної пам’яті. Це можливо лише за умови об’єднання зусиль і ресурсів органів влади та недержавних організацій, громадянських ініціатив, освітян, незалежних дослідників. Лише така співпраця забезпечить синергію у розбудові діалогу навколо складних і маловідомих сторінок української і світової історії для подолання наслідків тоталітарного минулого.

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Вже рік як Організацію Українських Націоналістів очолює сумчанин Олег Медуниця. А от корені його роду...

17-02-2024 Інтерв'ю

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Цими днями відзначаємо 95-річчя створення легендарної Організації Українських Націоналістів. В часи бездержавності саме ОУН підняла...

28-01-2024 Інтерв'ю

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії. Дві абсолютно взаємозалежні категорії. Без розподілу росії та проголошення на...

17-01-2024 Інтерв'ю

Веб-дизайн