П'ятниця, 03 лютого 2017 14:41

З невичерпного джерела

Олег Вітвіцький
З невичерпного джерела

Чи маємо переймати успішний досвід та ідеологічну спадщину українських революціонерів, чи лише вчитись на помилках попередників?

Українська революція. Зважаючи на класифікацію, критерії оцінювання, історичне тло та перебіг подій, а, щонайважливіше – результати і наслідки, часто маємо на увазі поняття, які важко помістити в єдину систему координат. Державницькі змагання у 1917-21 рр., національно-визвольна боротьба середини ХХ століття, процеси українського державотворення, починаючи з кінця 80-х років минулого століття і по сьогоднішній час. Кожний із цих періодів має право називатись революційним, зважаючи на історичні події, ідеї та форми боротьби за українську державність. Поставши на грані двох світів, перебуваючи в постійному епіцентрі геополітичного протистояння, українська нація лише шляхом визвольно-революційного чину виборювала права самостійності і соборності. Водночас, сам революційний процес, як явище динамічне, постійно розвивався і видозмінювався, нарощував свою теоретичну базу, зберігаючи тяглість боротьби за волю.

2017 рік є певною ювілейною віхою, столітнім відліком від початку революційних піднесень на українських землях і тому, здавалось би, суспільний інтерес до цього явища, помножений на війну на Сході та загрози для державності, мав би «зашкалювати». Та, на жаль, наразі спостерігаємо, переважно, типовий для сучасності формалістичний підхід, виражений, наприклад, у пунктах Указу Президента України «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-21 рр.». Одразу зазначимо, що сам по собі документ випрацюваний не погано і має право на життя. Та ознайомившись із переліком основних заходів, а, окрім цього, із прізвищами та посадами відповідальних за їхню організацію і проведення, можна безпомилково спрогнозувати звичний вже процес «вшанування задля відзначення» або «святкування заради імпрезування». Кілька символічних публічних акцій, вдало підібраний антураж, загравання на патріотичних почуттях, а головно – «плюсик» у графі «виконано» і – «по революції»… Рутина, тарифи, рейтинги і т.д і т.п.

Але ж міг би бути і інший сценарій. Сценарій, який би дозволив питанню української революції вийти за рамки вшанувальницького формату, надіслати суспільне повідомлення про необхідність політично-програмових, економічно-соціальних та духовно-світоглядових революційних змін у державі, завдяки яким, власне, можливе повне перезавантаження і оновлення країни.

Та такого характеру «ювілейними заходами» займатись, наразі, бажаючих не видно. Як і не видно зусиль бодай би запровадити системний підхід до вивчення і популяризації тематики революційної боротьби українського народу під час визвольних змагань. В кращому випадку ця проблема віддається «на відкуп» науково-освітнім установам, академічні зусилля яких часто непомітні для широкого загалу.

Знову ж таки, проблематиці теорії і практики української національно-визвольної революції, питання якої постало після втрати державності і не знялось із порядку денного аж по сьогодення, в українському суспільстві, приділяється ще менше уваги. Вивченням та популяризацією широкого спектру питань національної революції, незважаючи на актуальність, не займається жодна фахова установа, аналітичний центр чи державна інституція. Поодинокі дослідницькі спроби осмислення цієї складної та багатоплощинної теми характеризуються, переважно, вузькими напрямками пошуків, виходячи із наукових зацікавлень.

Незважаючи на три етапи революційного піднесення в історії відновленої української держави (процес національного відродження кінця 80-х - початку 90-х рр. минулого століття; Помаранчевий Майдан-2004 та Революцію Гідності 2013-14 рр.), можна виокремити лише незначну кількість авторів, які звертались до тематики національної революції у новітній період. Більшість із них, осмислюючи хід революційних процесів, виступали, одночасно, і у ролі практиків, тобто безпосередніх учасників українських Майданів. В цьому переліку варто назвати імена Василя Іванишина, Івана Гавдиди, Дмитра Яроша, Петра Іванишина.

Більшість із їхніх праць, як правило, опирається на багату історичну спадщину ідеологів українського націоналізму та теоретиків національної революції Степана Бандери, Ярослава Стецька, Степана Ленкавського. Спільним знаменником для усіх досліджень є визнання того факту, що актуальність інтелектуальних напрацювань провідників націоналістичного руху середини ХХ століття не втрачена по сьогодні. Зокрема і тих, які стосуються проблематики української революції, її типів, аспектів і фаз.

Проте, маємо визнати, що за рамки націоналістичного середовища зацікавленість цією проблематикою, по великій мірі, не вийшла. З одного боку така ситуація лише підкреслює не достатній рівень уваги до питань суті і змісту національної революції. Той факт, що, навіть у найгостріші моменти революційного піднесення, а, головне, після їхнього згортання, суспільний інтерес був направлений більше до форми, гасел, самих постатей національних революціонерів, не розвинувшись у реалізацію їхніх ідей, сценаріїв чи алгоритмів дії, також дає право стверджувати про її незавершеність.

З іншого ж боку виглядає так, що спроби глибшого занурення у дослідження українських революційних традицій часто гасились пост-майданівськими владними чинниками. І в цьому контексті залишається ряд риторичних запитань: «А для чого державним інституціям підтримувати дослідження революційних рухів, систематизувати та популяризувати інформацію про ідеї національної революції? Чи не породить це нові радикальні настрої серед народу, чи не призведе до неконтрольованих суспільних потрясінь, наслідки яких, в тому числі і для самих представників влади, важко передбачити?» Значно безпечніше вдаватись у меморіалістику або спекулювати зручними пересторогами на кшталт «не можна розхитувати державу…»

Відповіді на ці питання таки є. Вони криються у вірному виясненні теоретичних аспектів національної революції, виробленні повного і чіткого розуміння її мети і завдань, виправленні хибних трактувань і стереотипів.

Власне, у цій розвідці і ставимо за мету окреслити ряд важливих аспектів інтерпретації питань національної революції в сучасних умовах. Робимо спробу подати це через призму актуальних прикладів, успішного досвіду та теоретичних розробок минувшини, прокладаючи місток у сьогодення та прийдешнє. Адже вважаємо, що вивченню та аналізу повинні піддаватись не лише історичні помилки чи прорахунки, а, в першу чергу, здобутки і напрацювання наших попередників, а невичерпне джерело визвольно-революційної практики та ідеологічної спадщини провідників Організації Українських Націоналістів має стати ключем до відповідей на гострі виклики сучасності.

ДЕРЖАВОТВОРЧИЙ АСПЕКТ

Минула чверть віку з моменту відновлення української державності. Державності, яка прийшла на хвилі національного піднесення, котре класифікуємо, швидше, як революційний рух, а не повномасштабну визвольну революцію. На це було ряд і внутрішніх, і зовнішніх причин, наслідки яких почали проявлятись згодом.

Сам факт стрімкого розпаду більшовицької імперії, у свідомості багатьох сучасників, порівнювався із вибухом атомної бомби і для багатьох вбачався остаточною перемогою над московсько-комуністично-кагебістською системою. Проте розвиток подальших подій швидко погасив ейфорію від здобутого.

Замість того, щоб підтримати революційне піднесення і почати розбудову сильної національної держави, тодішня владна верхівка запропонувала українцям інший сценарій – сценарій обману і підміни понять, зубожіння і песимізму. Можна не сумніватись, що авторами цього сценарію були ті, хто «вчасно» закрив проект під назвою «ссср», і вже на той час розпрацьовував моделі гібридного поневолення.

Незважаючи на такі обставини, в середині українського суспільства ніколи не втрачався потужний революційний дух, який впродовж років новітньої незалежності неодноразово ламав схеми і задуми ворожих сценаристів.  

Ряд думок щодо цього аспекту було викладено у публікації «Україна ірредента», надрукованої на шпальтах «Шляху Перемоги», тому наведемо лише окремі з них.

Шлях від України ірредентої (не повністю звільненої) до України-мрії, апріорі, не міг бути простим. Це було зрозуміло ще у перші роки незалежності, коли ми зіткнулись з цілою низкою проблем, до вирішення яких не були готові. Це було відчутно по тому, як системно і безцеремонно «рускій мір» заповзав у всі сфери нашого життя. Це стало очевидним, коли гібридна війна, нарешті, набула своєї відкритої форми.

Впродовж усього цього часу найболючішою була відсутність чіткого усвідомлення того, куди конкретно ми рухаємось і на що тратимо зусилля, час та, власне, і своє життя. Скільки було написано програм, політичних декларацій, модерних концепцій та інших прокламацій щодо розвитку держави, але жодна з них так і не стала справжньою «дорожньою картою», не переросла у масштабну національну ідею, навколо якої б змогли об’єднатись усі. І не в останню чергу це сталось тому, що політичними елітами були відкинуті напрацювання ідеологів і теоретиків української державотворення.

Нові виклики, які постали перед нами з початком кремлівської агресії, як це не парадоксально, відкрили можливості докорінно змінити ситуацію. Українство, яке гартується протягом останніх трьох років, нарешті, формується як сконсолідована нація. В жилах новітніх борців за звільнену і соборну Україну прокидаються гени Бандери, Мазепи, Петлюри і Святослава Хороброго. І саме це дає підстави вірити, що ми, нарешті, ходимо не по манівцях, а торуємо свій шлях перемоги!

Водночас, мусимо дуже добре усвідомлювати, що перебуваємо лише на початку цього переможного шляху і встелений він не лише надіями і сподіваннями, але й серйозними випробовуваннями. Більше того, не потрібно забувати, що ведемо боротьбу на двох фронтах: зовнішньому – проти кремлівського агресора, і внутрішньому – проти важких суспільних хвороб, а така боротьба є в рази складнішою. Виглядає так, що вимагає вона не лише більше зусиль та самопожертви, але й належної зібраності у помислах, діях, оцінках.

Тому переважати повинні конструктивний і виважений державницький підхід та національний інтерес, які мають стати мірилом усіх процесів: від проведення реформ до ведення мирних переговорів. І в цьому контексті вкрай важливо утримувати здоровий баланс між бажаним та досяжним, тобто не зупинятись на здобутому, але й не форсувати події. Виходом із подібних ситуацій може бути лише успішна і результативна реалізація масштабних національних проектів, спільна праця над якими вноситиме конструктив і здорову конкуренцію.

А теоретичним підґрунтям – успішні приклади національної консолідації, міліарних чи дипломатичних перемог, які, власне, потрібно віднаходити в історії коротких періодів української державності.

РЕВОЛЮЦІЙНИЙ АСПЕКТ

Українська революція. Історія і сучасність? Історія, сучасність і прийдешнє?

Є відчутна потреба у виробленні спільного знаменника щодо розуміння суті революції, її часових рамок, завдань і мети. Як зазначалось вище, така необхідність виглядає справою невідкладною і в цьому ювілейному році надзвичайно доречною.

Не менш важливо сформувати набір генеральних повідомлень до суспільства, які можуть виходити від різних центрів інформації, тиражуючись через усі можливі засоби комунікації (від державних програм до мас-медіа, соціальних мереж тощо). Що стосується новітніх майданчиків комунікації, то варто визнати, що і тут, у медійно-публічній сфері українських реалій відчувається відсутність комплексної роботи. Незважаючи на значно ширший формат, чим наукові фахові студії, який відкривають для зацікавлених засоби масової інформації, інтернет, соціальні мережі та різноманітні публічні заходи, і по сьогодні гостро відчуваємо брак якісного, якщо можна так висловитись – революційного контенту. Безперечно, можна перечислити ряд успішних ініціатив, проектів, публікацій та інших інформаційних продуктів, які надали позитивний імпульс, привернули суспільну увагу до окресленої проблематики (на роль однієї з таких вдалих ініціатив можуть сміливо претендувати і «Бандерівські читання»). Проте маємо констатувати, що, на сьогоднішній день, глибинного сліду, який міг би реально впливати на системні зміни у суспільно-політичному житті держави, вони ще не зробили. Як правило, більше уваги приділяється обговоренню поверхових, другорядних факторів, дослідженню форми, а не змісту. Часто, якщо справа стосується висвітлення біографічних відомостей життя авторитетних українських революціонерів минулого, вишукуються або вигадуються якісь сенсаційні історії, відволікаючи увагу від їхньої головної життєвої посвяти – революційної боротьби.

На противагу таким підходам, можливими напрямками, по яких можна направляти повідомлення, котрі сприятимуть формуванню суспільної думки, варто розглядати такі:

1. Українська революція – це не лише історія. Це перманентний процес, який не припинявся, як мінімум, впродовж останніх ста років. Це подія, яка відбувається тут і зараз і триватиме до повної перемоги. А перемога революції – це самостійна, соборна, успішна, ефективна і справедлива Українська Держава.

2. Перемога української революції – гарантія гідного життя наступних поколінь українців у власній державі, на своїй землі. Це сильна країна, непереможне військо, захист прав і свобод кожної вільної людини, подолання соціальної прірви, рівні умови для розвитку.

3. Альтернативи завершенню національної революції не існує. Або ми їх, або вони нас! Згортання процесу національної революції неминуче призведе до втрати державності (формальної, гібридної чи фактичної).

4. Українська революція – гармонійний елемент процесу формування вільних європейських націй. Її етапи періодично співпадали із етапами національно-визвольної боротьби інших народів, проте ніколи не були узалежненими від зовнішніх чинників. Українські революціонери – круті і співмірні історичною вагою із найвідомішими своїми сучасниками. А найголовніша їхня перевага – актуальність ідей та програм по сьогодні.

5. Національна революція (за С. Бандерою) – це докорінна зміна, яка охоплює зміст і структуру державно-політичного, суспільного, духовного і економічного життя, яка здійснює дві основні функції – деструктивну (знищення старого ладу) і, щонайголовніше, – конструктивну (побудову нового справедливого ладу). Революція – це, водночас, і безкомпромісна боротьба проти поневолення, визисків та безправ’я, і безперервний, постійний, прогресивний процес, який охоплює і проймає життя всього народу.

6. Головним носієм революційних ідей є українська нація, а тому національна революція носить характер об’єднуючого, консолідуючого чинника, незважаючи на вік, фах, місце проживання чи праці кожного українця.

7. Українська революція – це шлях до розвою потужного Українського Світу, елементи якого виразно проявляються і сьогодні (національний солідаризм, українські перемоги), але є, наразі, не достатньо сильними для сповнення великої української місії на грані двох світів. Запорукою реалізації цієї місії є переможне завершення національної революції.

Впродовж останніх років ми спостерігаємо позитивну динаміку сприйняття гасел та символів національної революції, зміни суспільного ставлення до її історичних лідерів, зокрема і Степана Бандери. Цю динаміку варто розвивати, розширюючи рамки суспільного зацікавлення.

В сучасних умовах вкрай важливо оперувати актуальними постулатами і прогнозами ідеологів визвольної боротьби. Прикладів є чимало, але виокремимо бодай твердження С. Бандери про те, що «боротьба за державну незалежність України – це боротьба проти Росії, не тільки проти большевизму, але проти кожного загарбницького імперіялізму, який є притаманний російському народові… Якщо завтра на зміну большевизмові прийде інша форма російського імперіялізму, то він так само насамперед звернеться всіма своїми силами проти самостійности України, на її поневолення…»

Необхідно «відкривати» для українства справжніх Бандеру, Донцова, Міхновського і багатьох інших ідеологів українського націоналізму, які у своїх творах, викриваючи реальну сутність московського імперіалізму, пропонували альтернативу повного національного визволення, формували віру у переможні ідеї національної революції.

ВИХОВНИЙ АСПЕКТ

Ще одним важливим напрямком, який охоплює тематика визвольної революції є національно-патріотичне виховання, плекання і вишкіл революційних кадрів. Якщо дивитись ширше – виховання чи, радше, перевиховання громадян, вироблення загальної шкали цінностей, як зазначалось вище – пошук спільних знаменників щодо розуміння суті і змісту національного державотворення, революційного поступу, спроба формулювання загальноприйнятної національної ідеї для всього суспільства.

Очевидним «вузьким місцем» окресленої проблеми, на наш погляд, є певні стереотипи і штампи, які сформувались впродовж історичного розвитку уже незалежної української держави. Під сучасну пору мало хто робить спроби переосмислення, вироблення нового бачення процесів державотворення і національної революції. Починаючи від шкільної програми і до професорських монографій, українському загалу нав’язують думку, що українські революції закінчувались втратою незалежності, мілітарними поразками, політичними репресіями і не приносили жодного результату. Більше того, головний вектор таких тверджень направлений на пошуки причин поразок, вивчення помилок, на яких (знову стереотип (!) потрібно вчитись і яких не варто повторювати… Роздумами і «розпиттям брому» над помилками, фактично, і обмежуються спроби осмислення спадщини, яку нам залишили революціонери минувшини.

Та чи доцільно продовжувати ходити по замкнутому колу помилок, повторюючи мантри про програні національно-визвольні змагання? Чи, можливо, взятись, нарешті за розчищення джерела глибинної суті української національної революції? І розпочати цей процес таки варто із перейняття успішного досвіду революційної діяльності українців як у віддаленому минулому, так і в сучасних історичних обставинах.

Це можуть бути і загальновідомі, і малопоширені факти, пов’язані із революційними подіями, українськими громадсько-політичними діячами, їхньою практичною чи теоретичною спадщиною. Необхідною умовою цього процесу є призма героїки, через яку повинні розглядатись ці події. Не лише аналіз помилок, але й культивування успіху, рішучих і переможних акцій, перемог української зброї та духу.

Для прикладу можна взяти революційні події на теренах Східної Галичини у жовтні-листопаді 1918 року. Сама організація перебрання влади в українські руки в ніч на 1 листопада – блискуча військова операція, аналогів якої не так і багато. Під час Листопадового Зриву українці продемонстрували цілому світу історію успіху революційного піднесення.

Проте і листопадова звитяга у Львові, і аналогічні повстання по всій Галичині для сучасного покоління залишаються, в кращому випадку, сухою і поверхнево знаною історією, а не дороговказом до дії, як це було із поколінням українських революціонерів – членів ОУН та вояків УПА, котрі продовжили справу національного визволення.

А вже сам перебіг цієї боротьби, під проводом Організації Українських Націоналістів і у 20-30-х рр. ХХ ст., і в часи Другої світової війни та після її завершення – це окрема, безпрецедентна сторінка світової історії, яка написана цілою плеядою знаних та несправедливо забутих борців, під впливом ідей національно-визвольної революції.

Тієї революції, продовження якої спостерігаємо у наші дні. На українських Майданах, на фронтах неоголошеної війни, а, головно, у свідомості сучасників. Вона триває тут і зараз. Її результат прямо залежатиме від чіткого розуміння мети, завдань та засобів боротьби. А мета, як свідчить досвід наших попередників, не може бути вузькою, не може носити, скажімо, лише оборонний характер. Революційна мета мусить розглядатись як масштабний наступ по всіх фронтах, де триває боротьба – зовнішніх і внутрішніх. Питання збереження державності мусить стояти не лише у форматі переговорів і дипломатії, чи, навіть, веденні гібридної війни. Його вектор – десята точка Декалогу українського націоналіста, яка, нагадаємо, звучить так: «Змагатимеш за поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави!» Такий виклик виглядає найповнішим завданням до сповнення якого повинні рухатись українці під сучасну пору. При чому, по всіх напрямках, при чому, як в образному розумінні, так і в прямому сенсі. Адже всі підстави і передумови для реалізації цих напрямків, виходячи із зовнішніх і внутрішніх чинників, на сьогодні, фактично, склались.

Loading...

Інтерв'ю

Добрі справи по осені рахують…

Цього року жовтень несе нам не лише традиційні церковні, професійні та державні свята. Разом з...

29-09-2017 Інтерв'ю

Олег Баган: «Союз Тримор’я – цивілізаційна антитеза до Росії»

«Війна цивілізацій», «цивілізаційні розколи» – чуємо раз у раз в розмовах політологів. Що вкладають у...

07-08-2017 Інтерв'ю

Стефан Романів: У перспективі хотілося б домовитися про безвізовий режим з Австралією

Днями в австралійському Мельбурні закінчився ювілейний 15-й з'їзд («Здвиг») українських організацій Австралії, присвячений 70-літтю поселення...

16-07-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн