Середа, 06 листопада 2019 15:01

Журналістика в умовах медіакратії

Юрій Сиротюк
Журналістика в умовах медіакратії

З виступу під час міжнародного форуму Новомедіа «Непотрібні журналісти»

«Спочатку було Слово»

Мій батько, Микола Сиротюк, виписував найбільше газет і журналів в нашому волинському селі. А стареньке радіо на горищі постійно виловлювало хвилі «Радіо Свободи» та «Голосу Америки». Він не мав вищої освіти, а повернувшись з уральського виселення, як син буржуазного націоналіста, працював звичайним робітником.

Проте газет і інформації в нашій хаті завжди було багато.

Напевно це він прищепив мені любов до читання і до аналізу інформації.

У школі, в часи совєцької окупації, я традиційно був політінформатором і ретельно щопонеділка формував вирізки з різних газет.

Наближалася «пєрєстройка» і світ все більше відкривався, завдяки чарівній силі медіа і журналістів Прометеїв.

Незалежність я зустрів в щойно відкритому Крем’янецькому ліцеї.

У старій будівлі єзуїтського колегіуму, де з 1810 року функціонував Волинський ліцей, що став основою нинішнього Київського національного університету імені Тараса Шевченка, ми мали предмет під назвою «Проблеми сучасного світу», де вчилися аналізувати інформацію зі ЗМІ, які масово з’являлися в Україні, передусім друковані.

У 1993 році ми, студенти Тернопільського університету, щочетверга і п’ятниці скуповували всі газети в кіоску «Союздруку» і вихідні проводили за їх читанням. Газета «Поступ», унсовська «Замкова гора», «Нєзавісімость», «За вільну Україну» та «Вечірній Київ», «Дзеркало тижня», «Сільські вісті» і навіть цікавезний тоді «Голос України». Газети з багатсотисячними тиражами і величезним авторитетом. Для прикладу, передплата лише Київської «вечірки» сягала понад 140 тисяч підписників.

Перші роки незалежності були розквітом української журналістики як простору свободи та вільного вираження думок. Журналісти були справжньою Четвертою владою. Але ця влада, на відміну від виконавчої, законодавчої і судової, носила моральний характер. Журналістам вірили і довіряли. А журналісти намагалися гідно триматися цього образу.

Уже на третьому курсі ми отримали запрошення на стажування у газету ОУН «Шлях перемоги» у Києві. Газету, до речі, засновану Степаном Бандерою. А на четвертому курсі розпочали свій журналістський газетний проект під назвою «Інформаційний бюлетень», який згодом став називатися «Бандерівець». І не періодично виходить і досі.

Але професійною журналістикою я став займатися після вступу в аспірантуру у Київ у 1999 році, влаштувавшись спочатку журналістом відділу політики, а невдовзі редактором цього відділу у тижневик «Українське слово» в Києві. Ця газета була заснована діаспорою в Парижі, а з початком незалежності перебралася в Київ. З того часу журналістика, в тому числі парламентська журналістика, стала моєю основною професією на наступне десятиліття...

Паралельно, з початком журналістської діяльності, я писав кандидатську дисертацію зі спеціальності «соціальна філософія та філософія історії». Предметом дослідження моєї дисертації був аналіз зміни ролі людини в історії крізь призму європейської філософії XX століття. Я досліджував як так сталося, що після того, як 1900 року Ніцше сказав: «Бог помер, лишилася Надлюдина», вже у 60-х роках французькі постструктуралісти написали: «Людина померла – лишилися тексти».

Щось подібне сталося і з журналістикою.

За роки незалежності ми перейшли від четвертої моральної влади журналістів до реальної влади медіавласників. Водночас, роль самих журналістів «здрібніла», моральний авторитет втрачено, фаховий рівень надзвичайно низький.

І це в час, коли власники медіа «визначають», хто буде Президентом.

Як так сталося, що від суб’єктності журналісти стали об’єктами, солдатами політичних воєн, а замість функції терапії, а якщо потрібно і хірургії, журналісти досить часто стають безпринципними найманими вбивцями – медіа-кілерами?

Чому врешті-решт журналісти стали «непотрібними»? І не тільки владі. І не тільки як особистості не потрібні власникам медіа, але й почасти непотрібні і суспільству?!

Я був свідком появи цих патологій. Зміни ролі і функції ЗМІ.

Від появи незалежних медіа. Через реальну конкуренцію ЗМІ у «продажі інформації», до спроб влади опанувати медіа простір у часи керівництва Адміністрації Президента Кучми Медведчуком та адекватну відповідь журналістського середовища, згодом через підміну продажу інформації продажем піару (спочатку як прихованої джинси, а згодом як офіційної комерційної політики медіа) до врешті-решт успішної монополізації медіа олігархами, які, монополізувавши медіа, монополізували і вплив на владу. Це і є медіакратія. Влада власників медіа, сила якої перевершує нині старі форми влади (законодавчої та виконавчої).

Не зарадив ситуації і масовий похід журналістів в політику. Вже крилатим став вислів «Ложа преси провалилася в парламент». Безпрецедентна кількість журналістів у владі не вирішила навіть питань законодавчого забезпечення і захисту свободи слова і цехових інтересів.

Журналісти втратили ореол безстороннього інтерпретатора, а стали вигодонабувачами влади. Це призвело до фатального падіння впливу журналістського середовища, його моральної чистоти, та зрештою й фахового рівня (індустрія постійно втрачала кращих). Тому вирішальний вплив медіа, а особливо телебачення, на вибори, не означає вирішального впливу журналістів.

В розвинутих демократіях, до речі, є серйозні запобіжники щодо участі медійних персон у балотуванні на високі посади. Приміром Трамп не зміг балотуватися на позаминулих виборах Президента у США, бо вів суперпопулярне телешоу «Кандидат», а згідно американського закону «про рівні можливості, медіа-персонам заборонено боротися за високі політичні пости, одночасно ведучи популярні ток-шоу. У нас же ж віртуальний персонаж «Слуга народу» перекочував у крісло Президента, а головним вигодонабувачем став власник каналу, де це шоу транслювалося.

Монополізація медіапростору олігархами, на жаль, триває і далі. Нові медіа, які мали стати віддушиною свободи слова, дуже швидко були опановані олігархами шляхом платної політичної реклами і майстерного таргетування.

Ще одним серйозним фактором стало впровадження так званих нових журналістських стандартів, які вихолостили журналістську суб’єктність, привели до інструменталізації та знеособлення професії.

На моє тверде переконання, журналіст – не об’єктивний ретранслятор він – суб’єктивний, активний член суспільства, що має право на свої переконання, світогляд і аналізує події крізь «свою правду» в яку він вірить, а не через вказівки власника чи запит комерційного відділу.

Тема відстороненості журналіста призвела до інструменталізації та втрати суб’єктності. Журналіст став інструментом власника.

Одноденність. Поверховість. Некритичність. Хайп. Швидка смерть і забуття – звичайний життєвий цикл нинішнього представника ЗМІ.

Негативно впливає на ситуацію з медіа тема постправди. Коли «свою правду» заміняє довільна інтерпретація правди, коли факти не важливі, а маніпулятивна інтерпретація стає вище об’єктивності. Тому головне завдання нині – допомогти журналістам відновити суб’єктивність. А вона неможлива без повернення цінностей, переконань, активної громадянської позиції, але з відмовою ставати владним вигодонабувачем, журналістика має залишатися моральною владою, своєрідним монашим орденом. Відсутність цінностей в журналістів призвела до знецінення журналістики. Їхня валюта – «слово» надзвичайно знецінилося, інфляціонувало.

Замість допомогти читачам інтерпретувати дійсність, відрізняти фейки, нині модним став політичний хайп, низькопробний гумор, двоколірне експресивне позиціонування: зрада – перемога. Повернути цінності і використати нові медіа для донесення продукту – це може реанімувати суб’єктність журналістів. Уявімо щоб у 90-ті журналісти мали такі можливості.

Невеликі групи можуть мати великий авторитет і вплив. І ми маємо такі приклади. На думку британського історика і публіциста Т. Еша під час Помаранчевої революції – це була «телевізійна революція». Але не лише через позицію власника «5 каналу», а через активну громадянську позицію журналістів.

Журналістська революція в Україні стала однією із багатьох і чи не найважливішою передумовою Помаранчевої революції. Вона відбулася 28 жовтня 2004 р. У цей день 41 журналіст п’яти центральних телеканалів – «Інтеру», ICTV, «Нового», «Тонісу» та НТН – повстав, вголос заявивши про політичний тиск на їхні редакції та про своє небажання більше виконувати «темники». Ще семеро журналістів з «1+1» на знак протесту проти цензури в той же день звільнилися з каналу.

Нині ж попри огидну позицію власників більшості каналів подібної громадянської позиції журналістів ми не спостерігаємо. На жаль. І це приклад суїциду професії.

Повертаючись до стандартів і їх сліпого застосування…

Тут запозичу цитату з книги Сергія Квіта «Масові комунікації»:

«Чи може бути представлена в українському медійному дискурсі російська путінська сторона, що наполягає на нелегітимності української держави й на відсутності української ідентичності як такої?

Наведу тут полемічний текст О. Панича, який він виклав на Facebook 23 лютого 2018 р.:

Якби у 1941 році було супутникове телебачення...

КОРЕСПОНДЕНТ. Вітаємо! Сьогодні 3 вересня 1941 року, і з вами традиційна програма американського телебачення «Останні новини з Європи». Як відомо, наша країна зберігає нейтралітет у нинішній європейській війні, що дає нам унікальні можливості надавати вам найсвіжішу ексклюзивну інформацію безпосередньо з місця подій. Сьогодні ми ведемо наш репортаж з німецького концтабору Аушвіц, де просто у цю хвилину готуються до унікального експерименту: вперше, на групі радянських військовополонених, буде випробувано дію смертоносного газу «Циклон Б». Зараз біля нашого мікрофону представник адміністрації табору. Поясніть, будь ласка, мету цього експерименту.

ЕСЕСІВЕЦЬ: Ми воюємо з Совєтами. Але ми не хочемо бути надмірно негуманними зі своїми ворогами, навіть росіянами. Тому шукаємо найефективніші шляхи вбивати військовополонених швидко, недорого та безболісно. Врешті-решт, вони люди другого сорту; це ж просто людське сміття! А сміття треба прибирати.

КОРЕСПОНДЕНТ: Дякую за вашу думку! А тепер поспілкуємося з одним з російських військовополонених. Що ви думаєте з приводу використання на вашій групі газу «Циклон Б»?

ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИЙ: Це огидно! Ми зараз помремо! Будьте ви всі прокляті! Хай живе товариш Сталін!

КОРЕСПОНДЕНТ: Дякую і Вам! Ну що ж, ми почули різні думки від різних учасників подій, а хто з них правий – про це кожен з наших глядачів має право судити самостійно. Ми не судді, ми не виносимо вироки і не намагаємося впливати на нашу аудиторію; наше завдання як журналістів полягає лише у тому, «щоб розповідати про факти і спростовувати міфи». Дякуємо, що були з нами сьогодні!

Ну як, сподобалося? Такою має бути абсолютно нейтральна «інформаційна журналістика» за «стандартами BBC», як їх дехто уявляє в сьогоднішній Україні»?

Тому повернення ролі журналістів в суспільстві, як тих, хто може роз’яснити суть, донести свою правду, залишатися вірним цій правді, не прогинатися під владу надзвичайно важливе в умовах інформаційної війни.

Але це вже інша історія.

А закінчити хотілося б Шевченковим:

«Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!...»

 

Loading...

Інтерв'ю

Тарас Рондзістий: «Виховання патріотів – пріоритетна українська справа»

Цього року вп’яте відзначають в Україні на державному рівні День захисника України. З цього приводу...

14-10-2019 Інтерв'ю

Боляєнь Сиресь: Досить «просити»! Наше право – вимагати!

Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю ерзянського Інязора Сиреся Боляєнь із редакцією газети «Ерзянь Мастор».

30-09-2019 Інтерв'ю

Олександр Сич: «Нарікають на ворога слабкі. Сильні – стискають зуби, роблять висновки і готуються до нового бою…»

Політичні виклики часу. Ексклюзивне інтерв’ю з заступником Голови ВО «Свобода», політологом, доктором історичних наук Олександром...

27-08-2019 Інтерв'ю

Веб-дизайн