Вівторок, 04 лютого 2020 16:59

Ярослав Сватко: «Права нації на певні речі можуть бути затверджені виключно кров’ю»

Галина Вилійка
Ярослав Сватко Ярослав Сватко

16 січня у рамках традиційних історичних лекторіїв, на меті яких ідейне ведення духовно- та національно-патріотичного виховання дітей та молоді, до ГО «Апостольська Чота» завітали поважні громадські діячі, історики та інтелектуали Ярослав Сватко та Микола Посівнич. У той вечір у приміщенні парафіяльного дому та штабу громадської організації знову лунали думки про героїчні подвиги українців у ХХ столітті, адже темою лекції був «Український національно-визвольний рух». «Ідея жити для нації зберігає націю», – каже пан Ярослав Сватко, а потім обґрунтовує свою думку, наводячи не один приклад, і запевняє, – «Боротьба України за існування ніколи не припиняється».

Ярослав Сватко – громадський діяч, колись головний редактор офіційного видання бандерівської ОУН «Шлях Перемоги», письменник, автор популярних книг про життя і боротьбу визначних лідерів української нації, журналіст. Справою життя пана Ярослава є доносити інформацію до широкого загалу українців про історичні події, постаті та ідейні засади боротьби за Україну.

Від професії до покликання

За освітою я інженер. 18 років працював у науковій частині Університету «Львівська Політехніка» і пройшов шлях від молодшого до старшого наукового співробітника. Я був громадським діячем, а з 1990 року ще й депутатом Львівської міської ради. І от коли пішов у політику, то те, чим я займався раніше почало трохи розбігатись із тим, чим я почав займатись на той момент. Тоді я розпочав роботу над матеріалами на історичну тематику, адже у цьому була велика політична потреба на той час. Була потреба працювати в масах і пояснювати, що таке ОУН, як вона працювала та інше. Було також необхідно нам мати свою пресу у радянському союзі, і у 90-му році ЛМР заснувала свою газету «Ратуша», тираж котрої сягав 20 тис., газета добре розходилась у Львові. Сьогоднішня «Ратуша» продовжує свою справу, але тоді вона відрізнялась, бо друкувалася в зовсім інших умовах. Саме у цій газеті вийшла друком одна із перших моїх статей про В. Біласа і Д. Данилишина «Дзвони над Львовом». Тоді ж я почав писати статті із продовженням про життя і діяння Степана Бандери.

Напередодні проголошення Незалежності відбувся Восьмий Великий Збір ОУН. Одним із пунктів для обговорення була організаційна преса в Україні. Збір доручив Проводу відкрити організаційні видання в Україні. Проголошення Незалежності зробило неминучим перенесення більшості організаційної роботи в Україну. Оскільки я вже мав досвід, то рішенням Проводу ОУН було призначити мене головним редактором «Шляху перемоги», чим я займався із 1992 року по 1996, коли осередок газети переїхав у Київ.

Взагалі, «Шлях Перемоги» – це офіційне видання бандерівської ОУН. Газета була заснована самим Степаном Бандерою у 1954 році. Назву взяли із газети, котру випускала Військова округа УПА «Говерля», а редактором тієї ще упівської газети був Михайло Дяченко, відомий український поет-повстанець.

Я почав писати книжки, бо стала потреба у популярній книзі про Бандеру, яка була б доступною і могла б дійти до кожної людини. Доступна книга, на мою думку, повинна була б коштувати як дві буханки хліба, в такому разі вона б розходилась без великої натуги серед зацікавлених людей. Вимоги і досвід показали, що книга має бути звичайного формату і мати 64 сторінки. В такому разі її вартість та формат були б доступними кожному. Саме тому мені довелось редагувати свій «серіал» про Степана Бандеру, що друкувався раніше у «Ратуші» і так з’явилась книга «Місія Бандери», що перевидавалася вже 5 разів. Свої матеріали про Євгена Коновальця я звів у книгу, яка вже після кількох перевидань називається «Євген Коновалець – творець ОУН».

Інтернет як засіб боротьби

Із зростом популярності інтернету, з’явилась ще одна сфера, де поширювалась і працювала інформація. У 2000 році з’явився сайт maidan.org.ua, котрий був офіційним сайтом руху «Україна без Кучми». Я був одним із упорядників цього сайту, де кожен модератор, редактор чи упорядник працював на волонтерських засадах. Це був в першу чергу політичний майданчик і ми ніколи не вважали себе засобом масової інформації,  а одразу ж визначились, що «Майдан» – це зброя інформаційної війни, а існували ми для того, щоб доносити до людей інформацію, яку інші засоби масової інформації з багатьох причин не могли доносити до широкого загалу людей.

Дуже важливою частиною сайту були форуми, де відбувались дискусії із багатьох причин. Фейсбуку ще не було, і форуми мали ту функцію, яку на себе сьогодні перебрав Фейсбук. Важливо зрозуміти, що всі інтернет сайти, які тоді з’являлись і на котрих публікували інформацію, яка не дуже подобалась владі, опинились під пильною увагою силових структур. Багато з них втратили свої архіви просто тому, що приходила до провайдера СБУ і забирала сервери. Тоді, прем’єр міністром України був Янукович, а Медведчук був Головою адміністрації президента Кучми. Жартів не було. І от ми, прорахувавши варіанти розвитку подій, після апробації першої версії сайту «Майдан», котру побачили люди і почали користуватись ресурсом, прийняли рішення перевести сайт на закордонний хостинг. Це звичайно трохи коштувало і кожен із нас, волонтер, вкладав у це свої кошти. Але арештувати сервер, який був в Америці, СБУ не могла. І щоб вже зовсім справи пішли добре, ми зареєстрували сайт також в Америці. Так запрацював потужний інформаційний ресурс maidan.org.ua

Сайт був і є осередком національної ідеї. Наприклад, я опублікував статтю, що називалась «Чи був Степан Бандера на Майдані?». Крім того, була стаття «Великая Отечественная Война и Украина: мухи отдельно, котлеты отдельно», де розглядались думки про те, чи була Україна звільнена радянською армією, а чи це була просто заміна окупанта, і там розглядалося питання, як слід ставитись до примирення ветеранів червоної армії та ветеранів УПА.

Продовжуючи лінію історичного просвітництва я вирішив започаткувати один проект. На форумі сайту була створена форма, яка називалась «Відкритий ефір». І у мене виникла ідея такого-собі «безкінечного» інтерв’ю про УПА з останнім Головним Командиром, оскільки я був знайомий з Василем Куком, і він підтримав мою ідею. Люди задавали питання, а ми: я і Сергій Дібров з Одеси були модераторами, і це інтерв’ю тягнули більше року. Коли матеріалів із цих питань та відповідей назбиралась велика кількість, я вирішив, що з цього можна зробити книжку. Ідентично за тією ж схемою, з’явилось інтерв’ю, а згодом книга «Нахтігаль у питаннях і відповідях», де на запитання від публіки відповідав останній живий офіцер Леґіону Мирослав Кальба, що жив тоді у Детройті. А ще за деякий час з’явився такий же проект про Дивізію «Галичина». Для цього я підібрав ветеранів дивізії, що проживали в Америці та в Україні.

Коли до влади прийшов Янукович, мені захотілось зробити проект, а якому можна було б дати людям розуміння, яким чином досягаються перемоги, де ідея є основою і боротьба йде за ідею. Разом із Інститутом історії Українського католицького університету на сайті «Майдан» я започаткував проект «Підпільна церква в умовах тоталітарної держави». Мені хотілось показати людям, що основою всякої перемоги в тих війнах де, боротьба ведеться за ідею, де існують не матеріальні інтереси загарбувати собі щось, а де є боротьба за культурні і духовні цінності, там основою перемоги завжди є віра. Я не знайшов кращого доступного прикладу, аніж підпільна УГКЦ.

Інформаційна зброя

Варто розуміти, що основний фронт інформаційної війни – це боротьба за українську культуру. От візьмімо той же «95 квартал», проект, що існує в контексті совкової культури. І як би нам не подобалось це, але є така група населення, яка має таку культуру. В рамках цієї культури створювався такий проект, який на своє коло глядачів добре зроблений, але представники іншої культури не приймають його.

Зараз у вільному доступі є статути, розроблені американськими військовими спецслужбами про ведення та тактику інформаційних воєн. В межах таких воєн існують цілі операції «проти національних культур». Росіяни ці статути переробили на свій лад і працюють по них. І для того, щоб Україну перемогти їм спочатку потрібно знівелювати українську культуру. Тому, боротьба за нашу культуру – це основний фронт інформаційної війни.

Для того, аби не стати жертвою інформаційної війни сьогодні, слід дивитись на будь-яку інформацію через призму інтересів власника ресурсу чи влади, тоді одразу ж стає зрозуміло багато чого. І навіть якщо ваші політичні погляди співпадають з поглядом власника каналу, то ніколи не зашкодить критично ставитись до почутого чи побаченого.

Віра – закон перемоги

Сучасній українській молоді бажаю тільки вірити в перемогу. Той, хто втратив віру в перемогу програє навіть тоді, коли у нього, здавалось би, є перевага і шанси. А той, хто перебуває у безнадійній ситуації, але вірить у свою перемогу, то рано чи пізно перемагає.

Візьмімо УПА і радянський союз. Видається, що радянський союз виграв війну проти УПА. Але де він сьогодні той союз? Коли у Москві відбувався путч, тобто спроба зберегти радянську державу, то на цілу Москву не знайшлось жодної людини, яка захотіла би пожертвувати своїм життям для того, щоб зберегти її. Не було людей із вірою, що союз їм потрібен, і це при тому, що «Героїв радянського союзу» було безліч. Куди ж вони поділись? А все тому, що вони отримували матеріальну нагороду і мали матеріалістичний спосіб мислення. А ідеалістичного способу думання, де переважала би віра – не було. Натомість в УПА загинуло багато людей, але гинули вони із вірою, яку передали у наступні покоління.

Кумедно, але якщо поглянути на тих, які приходять на Водохреща по свячену воду чи на Великдень освячують паску, то видається, що наше суспільство суцільно віруюче. 10% з них прийдуть у церкву у звичайну неділю, і можливо лише 5% з тих десяти ідуть до церкви реально з вірою. Але більше і не треба. У погані часи великим щастям є, коли таких віруючих людей 1% зі всього суспільства. Цього достатньо, аби зберегти національну ідентичність. Такі речі як пожертва життя для певної мети завжди в суспільстві знаходять продовження. Саме тому, що є люди, які готові жити і вмирати заради ідеї, інші також переймають цю ідею. Проблема – це коли таких людей немає.

Хто більше зробив для нації: той, хто загинув чи хто працював? Це питання дискусійне, але є чудовою темою для роздумів. Скажімо, якийсь вояк для того, щоб захистити свій підрозділ пішов стримувати НКВД. Ті, кого він захистив, продовжили боротись і хтось із них потрапив у полон, хтось пройшов через табори. Але, живучи в тих умовах, вони щось робили для того, щоб зберегти цю національну іскру. Їх гнобили, але вони все одно робили свою справу. Їм казали «Що ви робите? Це вже програна війна», але вони з вірою продовжували працювати. То чи можемо ми сказати, що внесок того вояка, який загинув, є інший, ніж внесок того, хто все життя в умовах тиранії боровся за свою національну ідею? Ні, не можемо. Невідомо, що є складніше.

Це є закон історії. Тільки кров закріплює національну єдність і національну ідентичність. Немає інших способів. Права нації на певні речі можуть бути затверджені виключно кров’ю, і то не всіх, а тільки тих найкращих, які готові віддати своє життя. Інших варіантів немає. Візьмімо для прикладу досвід Франції, що вела боротьбу проти Англії. І от коли англійці перемагають, а французи програють війну, у них раптом з’являється Жанна д’Арк. І вона своєю вірою запалює французів, і своєю смертю героїчною, стає прикладом. Що було б, якби цього не було? Чи була б тоді Франція сьогоднішньою Францією? В історичному контексті більш імовірно, що вона була б сьогодні Бургундією, в інших кордонах та з іншою мовою.

Всі ці речі з героїзмом вони, так чи інакше, першоосновою мають смерть Христа на Голгофі. Все інше – це відображення цього явища. Ми сьогодні маємо 2 тисячі років Церкві, яку всі пробували нищити, знівелювати, а вона є. Чому? – Бо вона скріплена кров’ю Сина Божого, а це, мабуть, найкращий будівельний матеріал для структури. А відображенням цього є героїзм на менших рівнях, національному, наприклад.

Виховання, що відродить Націю

Національно-патріотичне виховання молоді – є необхідною частиною просто виховання. Суспільство – це дуже інерційне середовище. Ніякі речі у суспільстві не можуть відбуватись миттєво. Ці речі змінюються. Часто 2-5 років для змін не є достатньо, бо треба, щоб змінилось покоління. Можна розвести руками і сказати «мого життя не вистачить, я цього робити не буду», але ОУН так не дивиться на речі. Якщо прослідкувати, як Коновалець почав будувати структуру УВО, то можна помітити, що одним із важливих моментів він вважав відновлення «Пласту». І кілька дуже добрих воїнів, які могли би прекрасно воювати і здійснювати «екси», натомість вчили дітей. І з тих дітей виросли Бандера, Шухевич, Гасин, Грицай та інші. Тобто виховання молоді – це частина історичного процесу. Є речі, в боротьбі держав і націй між собою, які не робляться протягом короткого часу. Тому і потрібна віра, чого вам бажаю.

 

Loading...

Інтерв'ю

Олександр Добровольський: «Нам треба донести не просто правдиві історичні факти, а парадигму боротьби»

Про невідомі факти з діяльності національно-визвольного руху на Донбасі у ХХ столітті «Тижню» розповів історик...

15-05-2020 Інтерв'ю

«Держава від першого села»: як ОУН готувалася до Другої світової війни

80 років тому, навесні 1940 року Друга світова війна тільки набирала обертів.

20-04-2020 Інтерв'ю

Ігор Артюшенко: «Три виклики для Зеленського: коронавірус, Коломойський, Кремль»

Про стан в державі, актуальні українські проблеми, їх причини і шляхи можливого вирішення говоримо з...

22-03-2020 Інтерв'ю

Веб-дизайн