Одним із віхових етапів в історії організованого українського націоналізму було створення Української Військової Організації, 100-річчя від часу постання якої відзначаємо цього року.
Ярослав Окуневський – корабельний лікар, у 1914 році – контр-адмірал Австро-Угорського військового морського флоту, не тільки розвивав морську медицину, розробив Військово-медичний статут флоту, не тільки опублікував дві книжки «Листів з чужини» (1898, 1902), став першим українським прозаїком-мариністом, але також брав активну участь в українській національній революції, надавав медичну допомогу армії УНР, допомагав організувати Дивізію морської піхоти, підготувати в Коломиї 1-й Гуцульський полк морської піхоти. Пізніше він став головнокомандувачем у санітарних справах Державного Секретаріату ЗУНР.
У березні 1953 року співробітниками МГБ (з 1954 року КГБ) Високопільського району Херсонської області було заведено дві справи-формуляр, №922 та 955, на подружжя, яке приїхало із сучасної Івано-Франківської області: теслю Тараса Пищака та вчительку німецької мови Нестерію (Ярославу) Кирилович.
Після того, як більшовики перемогли війська УНР та встановили контроль над територією України у 1920 р., вони однак не могли почувати себе повними тріумфаторами.
Совєтська влада, як ніхто, розуміла важливість «правильного» тлумачення історичних подій. Помиляється глибоко той, хто вважає вивчення та висвітлення різних, а тим більше – ключових, подій в житті країни несуттєвим. Керманичі СССР протягом всього часу існування цієї держави через спецслужби контролювали, щоби міф про братські слов’янські народи, прагнення українців до «возз’єднання з братнім російським народом» міцно засів у свідомості пересічних громадян. Українець мав сприймати себе лише як частинка совєтського (російського) народу. Наслідки такої політики очевидні, а щоби їх побачити, достатньо подивитися на мапу України з окупованими Росією територіями та ознайомитися із діями «п’ятої колони».
Нема вже між живими Романа Єндика. Обідніла земля наша, ненадійно втративши своєрідну і дуже маркантну індивідуальність. Бо неправдою є, що люди заступимі.
Друга половина 1950-х років в історії українського націоналістичного руху залишається, як це не дивно, досить маловивченим періодом.
7 січня 1949 року з Управління 2-Н МГБ УССР до Запоріжжя надійшов лист відносно необхідності посилення боротьби з «антисовєтськими націоналістичним елементами». Окрім розробки підпілля ОУН, рекомендувалося виявити й взяти на оперативний облік та в активну агентурну розробку колишніх учасників Української революції, СВУ, УНДО тощо, а також «Просвіти», які могли мати зв’язки з націоналістами.