Пропонуємо увазі читачів статтю провідного ідеолога українського націоналізму, в якій він висвітлює позицію ОУН щодо шляхів і методів боротьби за державність і розвінчує ворожі наклепи та звинувачення щодо Організації. Звертаємо увагу, що текст написаний не в 1949 чи 1999 роках, а таки ще в 1939 році.
Ред.
У звіті на ім’я Міністра внутрішніх справ УССР Тимофія Строкача про ситуацію у Запорізькій області, який було датовано 23 жовтня 1947 року, місцеві керівники УМВД та відділу по боротьбі з бандитизмом, доповідали, що протягом звітного року на території області «оунівських бандитських проявів» не зареєстровано. Така ж ситуація простежувалася й відносно терористичних актів і диверсій, виконавцями яких могли бути члени ОУН. Відповідно, через це не було й ліквідованих подібних «банд» та й загалом «оунівські бандгрупи» на обліку не перебували.
Восени 1954 року, аналізуючи проблемні моменти у діяльності УМГБ Херсонської області, було акцентовано увагу на відсутності розробок по досить перспективним справам.
У березні 1951 року на адресу УМГБ Херсонської області з Києва надійшов лист з досить критичними зауваженнями щодо діяльності в напрямку боротьби з українськими націоналістами.
Де мешкав Степан Бандера останні 15 років свого життя? Після звільнення із німецького концтабору осінню 1944 року, і до своєї смерті у 1959 році, – весь цей час лідер українських революціонерів перебував на нелегальному становищі в Австрії та Німеччині. Мав сім’ю, зокрема трьох дітей. У матеріалі вперше систематизовано усі відомі адреси, публікуються досі незнані світлини, що показують життя і побут родини Бандери.
Бої на півдні Харківщини в кінці 1918 року мали вже цілковито інший характер, аніж року попереднього в тих же місцях. Певна нерішучість поступилася місцем затятості й граничній жорстокості. Українці виявилися розділеними. Петлюрівська Директорія виступила проти гетьмана Павла Скоропадського, а на Лівобережжі значну підтримку отримав популістський рух Махна, який на той момент виступав на боці більшовиків.
Доля нас звела з Петром Марусиком, можна сказати, на самих початках нашої незалежності. Ми були однодумцями і в круговерті тодішніх подій були переконані, що Україна стане вільною, незалежною державою. Наші зустрічі були інтенсивними і ми вірили, що тим зв’язкам не буде кінця. Але доля розпорядилася інакше: 27 листопада 1999 року Петра Степановича не стало. А шкода, бо це була людина надзвичайно талановита і вольова. Він перший, на теренах Бурштина, запалив вогонь боротьби за нашу Україну.