Впродовж двадцяти п’яти років історія українського визвольного руху середини ХХ ст. не втрачає свого значення та актуальності через полярність її сприйняття різними суспільними групами. Відчутнішим це стало у сучасну пору, коли Україна змушена вести кровопролитну війну проти російсько-терористичних військ, а націотворчій концепції побудови держави протиставляється цілком протилежна – тоталітарна, імперська, коли тематика ОУН і УПА стала черговий раз каменем спотикання між українським народом та його поневолювачем – Росією.
У попередньому матеріалі ми торкнулися теми фіксації «літописцями» від НКДБ дій відділів УПА на теренах Житомирщини під час радянського наступу у 1944 році. Це був лише один епізод, в окреслених часових та просторових рамках. Наразі ж пропонуємо наступний огляд-хроніку дій повстанських відділів на Правобережжі того ж року.
Поступово займаючи територію України, частини Червоної армії та радянські органи держбезпеки зіштовхнулися з досить неприємною для них ситуацією, а саме з українською партизанкою. Головна команда та Головний військовий штаб УПА усвідомлювали неможливість збройного зіткнення з наступаючими радянськими військами. Через це перед повстанською армією стояло завдання, не вступаючи у бої з Червоною армією, пропустити її на Захід, накопичувати власні сили і припаси, а згодом розпочати боротьбу з партійною та радянською адміністрацією й органами НКВС-НКДБ. Разом із тим, тогочасна ситуація абсолютно не сприяла згортанню акцій та дій. Все це досить ретельно документувалося як членами ОУН та бійцями УПА, так і радянськими спецслужбами. Хроніка подій, зафіксована підпіллям, була опублікована у 7-му випуску Бібліотеки українського підпільника – «УПА в світлі документів з боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу 1942-1950 рр. Т.2: Бойові дії УПА». Наразі ж пропонуємо подивитися на події «очима» іншої сторони, яка собі за мету поставила боротьбу з українським визвольним рухом.
Починаючи з серпня 1946 року на Вінничині у ряді сіл Гайсинського, Тульчинського та Ситковецького (тепер – у складі Немирівського) районів періодично з’являлися антирадянські самостійницькі листівки, а також було відмічено кілька випадків нападів на колгоспні склади й магазини сільської кооперації. Для викриття та ліквідації діючої тут боївки ОУН сюди була направлена оперативна група МДБ.
Не дивлячись на те, що після закінчення німецько-радянської війни радянські спецслужби потужно й систематично взялися за ліквідацію українського націоналістичного підпілля, зокрема на Наддніпрянщині, осередки ОУН та збройні боївки тут діяли до середини 1950-х років. Особливо це стосується території Правобережжя, яке межувало із колискою УПА – Волинню. Рейдуючі групи повстанської армії регулярно навідувалися сюди, розширюючи базу та географію визвольного руху, несучи правдиву інформацію про боротьбу за незалежність України. Разом із тим, подібні рейди мали на меті й забезпечення підпілля провізією.
30 жовтня 1943 року народний комісар держбезпеки УРСР Савченко у листі на ім’я керівників обласних управлінь НКДБ писав, що «в процесі агентурно-оперативної роботи з очистки звільненої від супротивника території УРСР встановлено, що головний «Провід ОУН» широко поширив свою діяльність по всій території України, яка знаходилася під німецькою окупацією». Тут же він перерахував у яких областях вже було викрито структурні ланки ОУН: Харківській, Полтавській, Сумській, Київській, Дніпропетровській, Донецькій та Запорізькій.
Володимир Сергійчук є професором історії Київського національного університету імені Тараса Шевченка і одним з найбільш видатних дослідників радянських архівів. З точки зору публікацій його результатів, він, мабуть, найбільш плідний з дослідників.
Під час останньої світової війни Західна Україна, а особливо Волинь і Закерзоння були театром кривавих конфліктів між польською меншиною (приблизно 16 % населення) і українцями (понад 64% населення)[1]. Польські джерела розповідають про варварське винищення десятків тисяч, а навіть сотень тисяч поляків[2], здійснене українцями між літом 1943 і травнем 1945 року.
В зв'язку з подіями, які впродовж останніх місяців біжучого року проходять на українських землях, передовсім на їх західних і північно-західних частинах, Провід Організації Українських Націоналістів самостійників-державників стверджує: