Вівторок, 21 лютого 2017 16:11

На шляху до українського Запоріжжя

Щур Юрій
На шляху до українського Запоріжжя

Важко недооцінити, або навпаки переоцінити значення гуманітарної складової в процесі розбудови Української Держави. Неодноразово, після початку модерної російсько-української війни, говорилося про те, що там де не пропагується і не впроваджується «український світ» своє коріння глибоко просочує паразитуючий «русский мір». З упевненістю можемо говорити, що у багатьох регіонах колишньої «підросійської / підсовєтської» України це коріння заглибилося надто сильно.

Ці проблеми були також актуалізовані на Тринадцятому Великому Зборі ОУН (б), який відбувся напередодні карколомних подій в історії сучасного державотворення у серпні 2013 року. Дозволимо собі розлогу цитату: «діяльність людини в гуманітарній сфері та зокрема українська культура становить фактичну суть нашої ідентичності, і є також чинником духовного та матеріального вираження українського генія у всіх видах культурної діяльності. В умовах боротьби із церковно-політичним наступом у формі новітнього явища т.зв. «Русскаво міра», саме українській культурі припадає стратегічно важливу функцію в архітектурі «Українського світу», що його має завданням вибудувати сучасне покоління українців, черпаючи цеглини та увесь будівельний матеріал для цього із багатої культурної спадщини України»[1]. На нашу думку, не останню роль тут відіграє українське друковане слово. Навіть в умовах тотального занурення в мережу Інтернет. А українська книга чи часопис не менш важливі у поборюванні ворога, аніж кулі. Ба більше – це превентивна зброя.

Серед проблем, винесених на розгляд нинішніх Бандерівських читань є питання чи можливо навчитися на помилках попередників. Але, чи можемо ми вчитися на здобутках попередників? Чи можемо використовувати досвід ворогів? То ж спробуємо розібратися на прикладі одного адміністративного центру прифронтової області.

На початку Української революції Олександрівськ (Запоріжжя) перебував у глибокому тилу фронтів Першої світової воюючої Російської імперії. Ця обставина з часом зіграла негативну роль в історії боротьби за власне українське місто. Значний наплив біженців, які в загальній масі зовсім не підтримували ідеї української самостійності, значно «розмив» етнічний склад міста.

Навіть в таких умовах місцева «Просвіта» проводила активну діяльність. При товаристві функціонували театральна, співоча та лекційна комісії, діяла бібліотека-читальня. Просвітяни влаштовували у міському саду платні гуляння на користь товариства, які мали величезний пропагандистський вплив на населення. На центральній вулиця міста, Соборній, було відкрито просвітянський кіоск для продажу українських книжок, які користувалися значним попитом у населення. «Просвіта» перед міською владою порушила питання про спорудження у Олександрівську пам’ятника Т. Шевченку, використавши для цього кошти, зібрані на пам’ятник імператору Олександру ІІ[2]. Дозволимо собі відступ: пройшло 100 років, а пам’ятника Кобзарю у Запоріжжі немає й досі.

Весною 1918 року після успішних боїв за місто частин Кримської групи Армії УНР та підрозділів УСС, українське життя Олександрівська отримало новий, потужний, поштовх. З перших днів перебування у місті січові стрільці включилися до громадського українського руху, допомагаючи місцевим активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі. Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки «Просвіти», співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком «Січ». У міському парку проходили гуляння при звуках стрілецького оркестру. Навколишні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави[3].

Січовий стрілець М. Заклинський згадував, що попит на українську книжку був величезний. Хоча книги, привезені із Києва, коштували дорого – їх розкуповували умить. З Олександрівська забирали книги сільські кооперативи та одразу ж знаходили для них покупців. До місцевих бібліотек та книгарень також надходили книги із Галичини, їх привозили бійці УСС. Ці книги були втричі, або й вчетверо дешевшими й розходилися дуже швидко[4].

Ситуація у місті почала змінюватися після гетьманського перевороту. Ілюзорно держава залишалася українською (зокрема, це було закріплено й у назві). Реалії були дещо іншими. Так у Олександрівську після перевороту провідну роль у суспільно-політичному житті почали відігравати заможніші, здебільшого русифіковані верстви населення. Відповідно до своїх уподобань, вони почали пристосовувати до себе оточуюче середовище, надаючи йому вигляду дореволюційних часів. Українізація Олександрівська призупинилася. Написи на крамницях, які ще були українські – зникали, залишалися російські[5].

Та на загальну ситуацію такий розвиток подій не вплинув. І навіть після повного закріплення більшовиків у місті, останні змушені були йти на поступки. Здобутки Української революції примусили відвертих українофобів більшовиків змінити тактику. Навіть із практичних міркувань, вони не могли повністю ігнорувати тих процесів, що відбулися у 1917-1921 рр. Однією із поступок нової влади був курс на українізацію, зокрема з метою залучення громадськості до соціалістичного будівництва. Серед причин впровадження нового курсу був, за словами Г. Петровського, «жорсткий урок 1919 року», коли під впливом шовіністичної поведінки більшовиків українське селянство вибухнуло масовими повстаннями. В. Затонський стверджував, що саме ця помилкова більшовицька політика, а також ворожість до усього українського стала приводом для повстання українського села проти чужинців (більшовиків)[6]. Разом із тим, впроваджуючи й очолюючи нову політику, більшовики встановлювали тим самим всеосяжний контроль над процесами національного відродження.

У травні 1925 р. у Запоріжжі почала діяти комісія українізації, створена окружним виконкомом. Вона займалася перевіркою стану української мови, створювала районні та відомчі комісії, які організували низку курсів і гуртків з вивчення української мови. Бажаних результатів однак отримано не було через спротив партійного та чиновницького апарату, які апелювали до «важкості» української мови.

Кращою була ситуація у культурно-освітній галузі. Українська мова впроваджувалася в роботі клубів, хат-читалень, репертуару театру, місцевих хорових колективів. Українською мовою виходили газети «Червоне Запоріжжя», «Комунар», «Радянський степ» в Мелітополі. Збільшувалася кількість передплатників україномовних «Комуніста», «Пролетаря» та «Більшовика України»[7].

Розвиток української справи закінчився досить швидко. Згортання курсу «українізації», тотальні репресії, страх перед українським націоналізмом, прояви якого вбачалися лідерам більшовиків ледь не усюди, поступово зводили нанівець усі напрацювання просвітян та інших активістів українського руху. Самі ж орачі ниви українського відродження попросту знищувалися.

Наступна актуалізація українського друкованого слова на Запоріжжя відбулася восени 1941 року й пов'язана із прибуттям сюди членів похідної групи ОУН-р. На протязі усього часу існування своєї організації, важливу роль оунівці відводили агітації та пропаганді. Вже в перші дні походу на Схід провідник південної похідної групи Т. Семчишин, звітуючи Проводу ОУН, вказував, що інформація про політичну ситуацію, друковані інструкції для державного будівництва викликають жвавий інтерес у наддніпрянців і цього матеріалу треба якнайбільше. Він же критикував постулат Проводу «щадити пропагандивний матеріал», з огляду на те, що «голод на ці речі є прямо неймовірний»[8].

Серед пропагандистських видань, які поширювалися у Запоріжжі та області членам підпільних осередків ОУН-р під час нацистської окупації, згадуються «Коротка історія України» (видана у Томаківці Дніпропетровської обл.)[9] «Де шукати наших історичних традицій» Д. Донцова[10], «Славні побратими», «Хто ворог українського народу», «Малий Робінзон», «Пролом»[11]. Крім того: «Іван Богун», збірка віршів «Під зорями»[12], «Інформатор», книги про С. Петлюру, Є. Коновальця, С. Бандеру, збірки з Маніфестом ОУН, Декалогом та іншими організаційними матеріалами[13].

Ось тут хочеться наголосити, що тут наведено далеко не повний перелік матеріалів. І це матеріали, які поширювалися в умовах окупації, в умовах бездержавності, в умовах репресій, тотальної війни. В умовах, коли за одну націоналістичну листівку могли розстріляти.

Що маємо сьогодні? Розуміння того, що повітове містечко Олександрівськ мало всі шанси стати «Запоріжжям» ще внаслідок революційних подій у 1917-1918 роках. Проте, за ряду обставин, свою модерну назву отримало лише у 1921 році і то від більшовиків. Та й було то радше «ЗапАрожье». Від проголошення у 1991 році незалежності України ситуація докорінно не змінилася. Місто й регіон залишалися постсовковими. Окремі потуги громадських діячів та активістів не могли кардинально змінити ситуацію. Сподівання на «помаранчевий прорив» так і залишилися сподіваннями.

Майдан, Революція Гідності, «яєчна неділя» 2014 року та подальша декомунізація вселяли надію, що місто має всі шанси позбутися тієї літери «А» у своїй назві. Разом із тим, доводиться констатувати, що нинішнє Запоріжжя (чи все ж таки «ЗапАрожье») все більше стає схожим на (недо)революційний Олександрівськ часів Гетьмана П. Скоропадського.

Таким чином, жодна з революцій останніх років (справжніх чи лише по назві) не спричинилася до докорінних змін. Сталося те, про що писав С. Бандера ще 1950 року: «Замість національної революції в повному сенсі вона висуває концепцію тільки проти режимної боротьби, ідучи за самообманом, що програмовий мінімалізм – усунення самого режиму і виправлення, а не докорінна зміна – суспільно-політичного ладу, гасло рятування «здобутків» жовтневої революції, а не повного відокремлення її теорії і практики, - швидше поведе народні маси на боротьбу, ніж максимальна програма нашої революції»[14].

Відповідно, відкритим залишається питання: що далі? Реалізація державницького напрямку в гуманітарній сфері досить детально прописана у згадуваних вже постановах ХІІІ-го Великого Збору ОУН. Окремо хотілося б наголосити на необхідності експансії українського друкованого слова на Південь та Схід України. Логічним продовженням процесу декомунізації, очевидно, має стати деколонізація. Без цього Запоріжжя та подібні міста ризикують через 100 років після оригінальних подій опинитися в умовах квазі-українського «гетьманату».


[1] Матеріали ХІІІ Великого Збору Організації Українських Націоналістів. – К.: Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи, 2013. – С. 105.

[2] Турченко Г. Запорізький край за доби Центральної Ради // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2003. – Вип. XVI – С. 9.

[3] Турченко Г. Південна Україна на зламі епох (1914-1922 рр.). – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – С. 149.

[4] Там само. – С. 145, 148-149.

[5] Там само. – С. 138-139.

[6] Мартин Т. Империя «положительной деятельности». Нации и национализм в СССР, 1923-1939 / Пер. с англ. О. Щёлоковой. – М.: Российская политическая энциклопедия; Фонд «Президентский центр Б.Н. Ельцина», 2011. – С. 112.

[7] Ігнатуша О. Національно-культурне життя Запорізького краю 20-30-х рр. ХХ ст. // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровського національного університету, 2008. – Вип. 6. – С. 335-345.

[8] Архів Центру досліджень визвольного руху. – Ф. ЗЧ ОУН м. Нью Йорк. – О.з. 8. – Арк. 3.

[9] Архів Управління Служби безпеки України в Запорізькій області (ГДА СБУ Запоріжжя). – Фонд припинених справ (ФПС). – Спр. П-19583. – Арк. 31.

[10] ГДА СБУ (Запоріжжя). – ФПС. – Спр. П-19353. – Арк. 87.

[11] Архів Мелітопольського краєзнавчого музею. – Спр. 527. – Арк. 25, 31, 176.

[12] Державний архів Запорізької області. – Ф.Р.5747. – Оп.3. – Спр.11006. – Арк.250, 253.

[13] ГДА СБУ (Запоріжжя). – ФПС. – Спр. П-19379. – Арк. 25.

[14] Бандера С. Українська національна революція, а не тільки проти режимний резистанс // Бандера С. Перспективи Української Революції. – Мюнхен, 1978. – С. 134-135.

 

Loading...

Інтерв'ю

Олег Баган: «Союз Тримор’я – цивілізаційна антитеза до Росії»

«Війна цивілізацій», «цивілізаційні розколи» – чуємо раз у раз в розмовах політологів. Що вкладають у...

07-08-2017 Інтерв'ю

Стефан Романів: У перспективі хотілося б домовитися про безвізовий режим з Австралією

Днями в австралійському Мельбурні закінчився ювілейний 15-й з'їзд («Здвиг») українських організацій Австралії, присвячений 70-літтю поселення...

16-07-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн