Вівторок, 18 липня 2017 09:52

Взаємини, гідні поваги й через сотні літ

Василь ГУМЕНЮК
Фраґмент спогадів про взаємини з повстанцем «Круком» Фраґмент спогадів про взаємини з повстанцем «Круком»

Кохання їхнє чисте, мов сльозина,

Та жереб інший випав на їх вік:

Йде боротьба за вільну Україну...

Зиновій СЕРДЮК

Порівняно недавно одна дослідниця на кафедрі новітньої історії Українського Католицького Університету (sic?!) ВПЕРШЕ організувала семінар під назвою «Чоловіки, жінки і насильство в ОУН і УПА у 1940-1950-х роках» (див.: istpravda.com.ua). На самому заході мені побувати не довелось, але згідно тезового викладу матеріалу випливало таке: «Ініціаторами фактичних шлюбних відносин частіше були чоловіки, які намагалися контролювати і експлуатувати жіночу сексуальність у власних інтересах, зловживаючи владою та маніпулюючи нормами суспільної моралі». В перекладі на «звичайну» мову це можна потрактувати наступним чином: ОУН (невідомо – «м» чи «б») і УПА – були зборищем насильників-гвалтівників. Додам від себе, що радянська пропаґанда 50-80 років ХХ-го століття (а московська й нині!) саме так і характеризувала українських повстанців 40-50-х років.

Дискутувати з цього приводу із кандидаткою історичних наук, яка, очевидно, вибрала семінарську тему в якості своєї майбутньої докторської дисертації (я наперед рекомендую їй захист в Москві чи Самарі – там процедуру ОДНОЗНАЧНО сприймуть на «ура») я не буду, а приведу спогади однієї поки-що невідомої жінки, написані нею десь у середині 90-х років і вручені колишньому симпатику підпілля Юрію Миронюку зі с.Мишин Коломийського району. Пан Юрій, очевидно, планував використати їх у якомусь своєму матеріалі, але раптова недуга скосила ветерана і збірка його паперів, образно кажучи, «пішла вітром». Розгрібаючи залишки батькового архіву, дочка Наталка віддала мені густо списаний шкільний учнівський зошит на 48 аркушів, від якого, на жаль, не збереглося титульної сторінки і перших та останніх двох аркушів, тому якихось прізвищ і деталей біографії (зокрема дати і місця народження, як і роду занять авторки) ми поки-що не знаємо.

Але з контексту написаного випливає, що вона була родом з Отинії або Тисмениці Івано-Франківської області, народжена орієнтовно 1928-го чи 1929-го року і наприкінці 1948-го, після отримання якоїсь певної освіти була направлена на роботу в с.Ковалівку Коломийського району, де розгорнули будівництво шахт із добування кам’яного (бурого) вугілля. Працювала чи то біблітекарем, чи в місцевій школі, а проживала у сусідньому Мишині – її вселили в помешкання депортованих, яке стояло пусткою.

За всіма ознаками, дівчина походила з національно-свідомої родини, вболівала за повстанських рух, хоча активної участі в ньому, мабуть, не приймала. В якийсь момент (можливо про це було написано на втрачених сторінках) познайомилася з воїном УПА «Круком» (в ту пору він фактично належав до Служби Безпеки, але дівчина на тому не акцентує, а можливо і не знала), котрого в спогадах називає й по імені – Кость Ґеник і пише, що він був родом зі села Нижній Березів (звідти походив також і шеф СБ ОУН Микола Арсенич-«Михайло»). Між ними спалахнув яскравий вогонь взаємного кохання, про який вона з трепетом пише в своїх спогадах, хоча минули понад 40 років, «Крук» невдовзі загинув, а вона вийшла згодом заміж – мимолітно пише про дітей і онуків, але та, перша юнацька любов гріє їй серце на схилі років, а чистота їхніх взаємин ніяк не вписується в те, про що твердить семінар в УКУ та його ініціаторка – дипломована історик.

Не варто, мабуть, розписувати суб’єктивні міркування далі, а краще безпосереньо перейти до тексту спогадів, які жінка в літах викладає устами своєї юності – наче на сповіді, отож, шановна Незнайомко, Вам слово (правопис оригіналу повністю збережено):

«…Тут у цьому чудовому селі (в якому саме, на жаль, не вказано або запис втрачено – В.Г.) я познайомилася з гарними хорошими людьми, і один з них це Ґеник Кость Степанович, псевдо «Крук» (22.ІХ.1949 р) [складається враження, що це дата їх першої зустрічі – В.Г.].

Згодом знайомство переросло в щось більше, особисте. Ми почали з ним зустрічатися і він мене іменував своєю дівчиною, а згодом при знайомстві зі своїм начальством назвав своєю нареченою.

Це був красивий, розумний, інтелігентний хлопець, трошки мав змучений вигляд. Елегантний, високий, гарний, на ньому завжди був воєнний костюм, на голові мазепинка. Часом був у вишитій сорочці. Чоботи були завжди начищені до блиску, через груди висів планшет, льорнета, кобура за поясом з пістолетом. Я запитала, хоч ніколи нічого не питала, що він носить у планшеті, то Кость витяг звідти карту Буковини. Ця карта була з усіма точностями, як для першокласника. Я ніколи не бачила більше таких карт.

Кость завжди говорив більше самий. З його розмови я про себе відмічала, що він дуже розумний і начитаний.

На мій день народження Кость зробив мені чудовий подарунок. (Мишин, липень, 1950 р.).

Серед ночі під моїм вікном проспівав серенаду (приблизно їх було десь 4-5 чол., співали неголосно).

Ніч була дуже місячна, тиха, тепла.

Мені сподобалися дуже слова і мелодія пісні. Згодом я їх вивчила при його допомозі.

А слова такі:

«Світить місяць всюди тихо,

Не щебече соловій,

Спить кохана райським сном,

Добраніч рожевих мрій.

Ой спи любко, спи голубко,

Над тобою ангел мій,

Спи в спокою, я з тобою,

Добраніч рожевих мрій.

Ой коби ти була моя,

А я був твій соловій,

Щебетав би цілу нічку,

Добраніч, рожевих мрій».

(Пізніше мої товаришки казали, що про серенади знають тільки з книжок, їм ніхто ніколи не співав. І я була горда, що при поганих обставинах життя мені була проспівана серенада під вікном і ще яким хлопцем!)

Кость вірив, що перемога буде, що в нього буде чудове особисте життя. Він мені завжди багато розказував про свою роботу, про відважних розумних людей, не називаючи їх імен. В одній із таких бесід в нього вихопилися слова: «я одягну тебе в дорогу сукню і посаджу на троні».        Звичайно це фантазія, але під цими словами крилася надія, що буде перемога, що буде самостійна Україна і вони (ті, що боролися за Україну) будуть в уряді.

Кость дуже мене любив (принаймні мені так здавалося). Він знав про мене кожну дрібничку. Я навіть думала, що за мною хтось слідкує. Був такий випадок: мені був потрібен годинник, а я його не мала. Попросила сусідського парубка, щоб мені позичив. Він, ніби, не погоджувався і ми почали відбирати один в одного годинника, одним словом гралися. В хаті не було нікого. Правда, на кінець прийшов хтось із сусідів, але мені здавалося, що він нічого не бачив. Через деякий час, після цього злощасного годинника, прийшов Кость (це було в моїй кімнаті) і простягнув мені годинника, ніби подарунок. Мені було дуже встидно, лице горіло, наче було десь в кропиві. І брати мені було встидно (я зрозуміла у зв’язку з чим цей подарунок мені), і не могла не брати.

Кость багато мені розказував осінню 1949 р. про повстанців, про їхню роботу, про те, що кожний знає свою зброю, як власних п’ять пальців, а хто не знав, то з такими проводилися навчання. Він казав, що це не мала горстка хлопців, а ціла армія, вишколена, хоробра, морально і фізично загартована, а також вихована на ідеї. Натякнув уважно, що за останні три роки ряди повстанців зменшилися. Також розказував, що з оточення, чи при зіткненні з москалями завжди виходили з перемогою, москалів завжди падало більше.

«Крук» мені писав багато листів. І кожний лист складався з 4-5 стандартних листків. Це не листи, а цілі твори. Я ніколи не знаходила такого опису природи навіть у художній літературі. Коли я читала, то забувала про все на світі. Листи передавав мені в руки. Тільки один лист прийшов по почті, як я була у відпуску вдома. Це було на початку серпня 1950 р. Це був не лист, а крик душі людини, яка не може приїхати, побачити, поговорити. В цьому листі він уявляв, що я в ресторані в Коломиї «гримить музика», а ти танцюєш в обіймах іншого і лукаво посміхаєшся». (його слова). Просив відписати. Я відписала, але він був незадоволений, що я мало йому написала. Це він сказав мені при зустрічі. Відписувала на такий адрес: с.Прокурава, Косівського р-н, Якібчук Михайло, а по батькові забула.

Казав Кость, що було у лавах повстанців багато зі Східної України.

Він був дуже вимогливий до своїх молодших друзів, до себе і навіть був вимогливий в особистому до себе і до мене.

Хотів, щоб у нього і тільки лиш у нього була ідеальна дівчина (я старалася такою бути). Він навіть мене питав, чи я не цільована хлопцем. Звичайно, я сказала що ні. Костеві було дуже приємно це чути, а мені було дуже встидно, що він мене про це запитав, але він це якось по-особливому згладив.

На все життя запам’ятала нашу останню зустріч. А було так: в двері мого службового приміщення постукали. Відкрила їх, побачила перед собою красивого молодого чоловіка і дуже схвилювалася – подумала, що з МГБ. Видно, що він зорієнтуувався і зразу витяг з кишені плаща пакуночок та дав мені. Я відкрила і побачила малесеньку округлу  гуцульську шкатулочку (пудреницю) і 2 листи. Цей почерк був мені знайомий і я заспокоїлася. В одному листі Кость просив мене прийти до нього на зустріч разом з тим, хто ці листи мені передасть. Ми пішли в напрямку Шешор. Перейшли сінокос і наблизилися до лісу, але щоб попасти до нього треба було перейти яр із заростями. Не дивлячись, що це була пізня осінь, погода була дуже гарна, сонячна, тепла. Ми зійгли в яр і почали підніматися на гору. Тут звідкись переді мною з’явився Кость, (видно, що я не спостережлива) подав мені руку, допоміг піднятися. Аж тільки на горі привітався і повів мене вглибину лісу. Смереки були вже немолодими. Серед маленької поляночки стояло повалене дерево, видно вже лежало на землі не один рік. Було застелене гуцульським сірим ліжником.

Ми там сиділи і розмовляли про все на світі. Була і політика, було і особисте. Почало темніти. Кость піднявся, щоб іти. Він сказав мені, щоб я ніколи не боялася бути з ним на самоті, бо він мене не скривдить.

«А знаєш, чому, чому?» Я нічого не відповіла. Через хвилину я почула його відповідь на запитання до мене. «Бо я тебе дуже люблю. А по-друге звідки я буду знати в майбутньому, яка ти була?» Я зрозуміла все і запам’ятала, як я маю поводитися. Потім, коли згадувала про нашу зустріч все до найменших дрібниць, то мені було дуже приємно, що він про мене думає серйозно.

Після цього ми рушили йти, здається, до виходу. По дорозі (стежці) в стороні стояли три постаті і про щось шепотіли. Кость разом зі мною звернув зі стежини і підійшовши до цих постатей та сказав: «Знайомтеся, це моя наречена». (Вони були одягнені по-воєнному в пагонах і з відзнаками на пагонах (великі зірки).

Зразу кидалося в очі, що це якесь начальство. Підійшов до нас перший, цокнув каблуками, підніс руку до голови і аж тоді подав мені руку. Я подала руку (добре, що було вже темно, бо моє обличчя горіло і я певне була червона як рак) і сказала «Віра». Кость нахилив голову до мене і прошепотів: «Не говори нічого». Два друзі привіталися так, як перший. Я вже мовчала. Зрозуміла.

Краєчком ока я помітила вдалині велику кількість постатей.

Після цього ми пройшли ще десь з 20 кроків і знову звідкись виринув мій незнайомець, взяв мене під руку і попровадив. Я оглянулася, Кость стояв на місці і дивився вслід. Більше вже нікого не було видно.

Через місяць Костя не стало. Це була наша послідня зустріч. Пам’ятаю кожну зустріч до найменших тонкостей. Це був мій перший хлопець. А ще мені імпонувало, що він був від мене старший, на цілих 9 років.

Ми не прощалися, бо вже попрощалися на тому нашому місці.

Кость сказав мені після того, як ми попрощалися, що навіть приблизно не знає коли зустрінемося, бо в нього направлення в кишені на схід. Про зустріч я ніколи його не питала, як і цей раз. Він сказав самий. Потому, про себе я обдумувала всі варіанти його направлення. Так і до нічого не додумалася...» (на цьому запис обривається).

P.S. Кость Ґеник-«Крук» народився 1920-го року, загинув 01.12.1950 р., отож авторка спогадів була, очевидно, 1928- або 1929-го року народження і в момент знайомства з повстанцем мала 20-21 років. Якщо там у лісі вона назвала своє ім’я Віра, то воно могло бути справжнім, або обумовленим псевдом. Нічого більше про себе вона не повідомляє (окрім того, що змалку любила читати книжки з історії України), отож якою вона була – кохана «Крука», ми здогадуватися не можемо, лише сподіваємось – що вона жива і зголоситься на цю публікацію. Можливо також, що історію свого першого чистого кохання вона переповідала комусь зі знайомих, дітям чи онукам і хтось із них допоможе відтворити біографію, надасть фото... Відгукніться!

764454576457455445645

Костянтин Степанович Ґеник – поручник СБ ОУН «Крук», субреферент СБ Коломийської округи 1946-1950 рр.

P.P.S. Задовго до цього одіозного «семінару в УКУ» я цікавився міжстатевими стосунками в УПА, розмовляв і нотував відомості з жінками (на момент перебування в підпіллі незаміжніми дівчатами) які провели по багато років у повстанському середовищі на території ТВ-21 «Гуцульщина» − Дарією Кошак-«Христею», Теклею Тихан-«Наталкою», Марією Шпільчак-«Оришкою» та Василиною Петріянчук-«Квіткою». Всі вони в один голос (хоча одна одної не знали й ніколи не зустрічалися) твердили таке: випадки аморальної поведінки повстанців на території цієї округи, якщо вони ставали відомими – строго каралися – аж до смертної кари включно. Про це поширювали комунікати. Ні одна з опитаних не стикалася безпосередньо з насильством супроти неї й були обурені прямо поставленим мною питанням. «Політвиховники неоднократно наголошували на чистоті наших взаємин і про дошлюбні статеві зносини не могло бути й мови. Якщо симпатії двох – хлопця і дівчини виходили на такий рівень, що ставали помітними всім, їх обов’язково вінчали за участю священика, прилюдно оголошували чоловіком і дружиною» − розповідала подруга «Наталка». Всі названі мною співрозмовниці («Наталка» і «Христя» після відбуття тюремних термінів, а «Квітка» і «Оришка» після вимушеного виходу з підпілля в 1953 і 1955 роках) повиходили заміж, народили і виховали дітей, дочекалися внуків і підозрівати їх у нещирості та приховуванні фактів немає жодних підстав!

 

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: «У реаліях гібридної війни інформаційна безпека – на першому місці»

Сьогодні наша розмова із заступником Голови Проводу ОУН (б), народним депутатом України Олегом Медуницею. Поговоримо...

13-11-2017 Інтерв'ю

Геннадій Іванущенко: «Апеляція до нашого героїчного минулого виховує нових героїв»

Працюючи з великими масивами українських документів, що збереглися в архівах Великобританії, відомий історик та архівіст...

06-11-2017 Інтерв'ю

Добрі справи по осені рахують…

Цього року жовтень несе нам не лише традиційні церковні, професійні та державні свята. Разом з...

29-09-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн