П'ятниця, 01 грудня 2017 19:13

Слідами Беїв із загону отамана Павла Бея

Віктор Міщан
Бей Іван Бей Іван

95 років тому, 1922 року, загинув глинський отаман Павло Омелянович Бей, який боровся з більшовиками на теренах Більської, Заїченської, Опішнянської волостей Зіньківського повіту. Загинув також його рідний брат Артем. Було вбито його батька Омеляна Васильовича Бея. Рятуючись від розстрілу, дістав поранення в ногу брат Олександр Бей. Дружина Павла Бея, Онисія, в 1930 році була засуджена й відправлена на Північ Росії, де її сліди й загубися. Доля порозкидала нечисленних нащадків Омеляна Бея по світу. Лише на початку 1960-х років Олександр Бей почав відшукувати представників славного козацького роду Беїв, які залишили помітний слід в історії села Глинського: Василь Бей був церковним старостою, Григорій Бей – головою церковнопарафіяльного попечительства, Омелян Бей – попечителем глинської земської школи.

В одній зі своїх книг дослідник повстанського руху Полтавщини Віктор Ревегук стверджував, що й після загибелі отамана залишки його загону продовжували діяти в 1923 році, одним із учасників він називає Олександра Бея.

Я не раз намагався віднайти, так би мовити, сліди Олександра Бея. Влітку 2017 року мені вдалося дізнатися, що він в останні роки свого життя мешкав на території Мар`ївської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області, де й помер 16.12.1966 року.

3 жовтня я дістався до Мар`ївки, де мав за мету в погосподарських книгах 1950-х – 1960-х років у сільській раді віднайти інформацію про Олександра Бея. Результати пошуків набагато перевершили мої сподівання. Я знав, що в Олександра Омеляновича було два сини: старший Анатолій (1928-1998) і менший Кім. У сільській раді мені повідомили, що в сусідньому селищі Первомайське, де мешкав і Олександр Бей, нині проживає його син Кім, якому йде 87-й рік. «Він у нас знаменита людина, поет, композитор», – із гордістю сказала заступник сільського голови. Перефотографувавши інформацію про Беїв із погосподарських книг і подякувавши, я поспішив на автобус, щоб зустрітися з Кімом Олександровичем Беєм – єдиним із нині живих рідних племінників глинського отамана Павла Бея.

Підходячи до будинку Беїв, я трішки хвилювався: «Як зустріне мене господар, чи відомо йому про минуле його батька?» Першим про мій прихід господарям повідомив пес, як виявилося згодом, надзвичайно розумний, якого кличуть Дружком. Кім Олександрович, довідавшись хто я, звідки й для чого приїхав, зустрів мене дуже радісно й гостинно як свого земляка, як рідного. Ледь почувши, що я з Полтавщини, з Опішнього, він радісно вигукнув: «Так мій батько з Полтавщини, з Глинська!».

А далі було спілкування тривалістю більше ніж півдня: Кім Олександрович цікаво розповідав про своїх предків, про своє життя, читав власні вірші, грав на піаніно й співав власні пісні. І хоча стан його здоров`я не найкращий, мій приїзд додав ветерану нових сил і наснаги. Я уважно слухав, запам’ятовуючи й записуючи, задавав запитання, переглядав родинні фото, фотографував і перефотографовував документи й фото, слухав його власні вірші, пісні, гру на піаніно. Його дружина пригощала смачним обідом і домашнім виноградним вином. Наступного дня, 4 жовтня, я також приїхав на кілька годин до Беїв із Дніпра, де зупинився, щоб відвідати могили Олександра Бея та його найменшого брата Корнія.

34534543544

Кім Бей - артист Дніпродзержинського українського театру. Кінець 1950-х

Лише в 1950-х роках, за часів Хрущова, Олександр Бей розповів сину дещо із свого глинського минулого, про яке нагадувало кульгання на одну ногу (куля влучила в кістку). Тоді, в першій половині 1920-х, Олександр і найменший із братів Беїв, Корній, змушені були разом покидати рідні місця. І хоча Корній не брав участі в повстанському загоні, його все одно б знищили. У Полтаві, намагаючись відірватись від переслідувачів-чекістів, вони вдвох бігли по дахах вагонів поїзда, що йшов на південь. У переслідувачів були гвинтівки. Лісова практика допомогла, Олександр Бей стріляв із нагана влучніше за чекістів. У дорозі брати розділилися: Олександр Бей зійшов на станції Шестаковка, а Корній поїхав у Одесу.

Олександр Бей оселився в Миколаївці, поряд із якою розташований хутір Надія – родинне гніздо українського письменника, драматурга Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). З його онуком, Андрієм Юрійовичем, Олександр Бей подружився. Іронія долі – вчорашнього «бандита», ворога радянської влади на новому місці вибрали головою сільської ради, оскільки був грамотний, за переказами, колись закінчив ліцей. Збереглося цікаве фото: Олександр Бей разом із іншими радянськими працівниками сидить за столом, позаду портрети Леніна й червоні прапори. Коли на станції Шестаковка організувалася МТС, Олександр Бей став працювати там бухгалтером. В подальшому також працював бухгалтером, головним бухгалтером у різних місцях, переважно в МТС, а також і в колгоспах. Щоб зберегти таємницю про своє повстанське минуле, Олександру увесь час доводилося «маскуватися». Він навіть меншого сина назвав на честь комуністичного інтернаціоналу молоді – Кім. Також постійно змінював місця проживання. Йому, як добросовісному працівнику, неодноразово пропонували вступати в партію, а він відмовлявся, боячись, що почнуть копати про його минуле, зроблять запит на його малу батьківщину, й переїздив в інше місце. Окрім Миколаївки, де одружився й де народилися обидва сини, згодом мешкали в Луганській, Дніпропетровській, Херсонській областях. Місцями проживання були Варварівка, Городище, Білокуракіно, Нова Каховка, Роздори, Апостолово, Славгород, Первомайське.

Ще раніше, від нащадків Беїв у Росії, я дізнався, що Корній Бей був репресований. Це підтвердив і Кім Бей. За його словами, на час арешту Корній Омелянович мешкав у Одесі, де працював викладачем у навчальному закладі. Отримав 25 років і вийшов на свободу лише під час так званої «хрущовської відлиги». Після звільнення деякий час мешкав у Опішньому, де його й відвідав племінник Кім Бей, артист, який тоді перебував на гастролях у Полтаві. Він умовив знесиленого комуністичними таборами та хворого Корнія Бея перебратися до свого батька у Первомайське. Старий спочатку не впізнав родича, адже до того бачив його лише малим хлопчиком, ще в першій половині 1930-х. А тому поставився до нього з підозрою, можливо прийняв прибульця за гостя з відповідних органів. Довелося показувати паспорт. Після цього Корній Омелянович розплакався, почав цілувати Кіма. У брата Олександра Корній прожив недовго. Він помер 06.05.1959 року. Похований на місцевому кладовищі, неподалік від свого брата Олександра.

Бей Олександр (сидить перший ліворуч). 1920-ті. Місце зйомки невідоме.

Бей Олександр (сидить перший ліворуч). 1920-ті. Місце зйомки невідоме

Після повернення від Кіма Бея, в Архіві УСБУ в Полтавській області я ознайомився з архівно-кримінальною справою Корнія Бея, яку на моє звернення надіслали з Одеси. З неї довідався чимало цікавого. Корнія Бея, на той час викладача історії західної літератури й української мови, основним місцем роботи якого був Одеський художній інститут, було заарештовано 25.03.1935 року за звинуваченнями в приналежності до української контрреволюційної націоналістичної організації.

У справі вказаний інший рік народження, ніж зазначено на могилі – 1899, а не 1901. Спочатку син заможного козака Корній Бей навчався в сільській школі Глинського, згодом – у гімназії м. Зінькова, у 1918-1921 роках – в технікумі в Полтаві. Полишивши навчання із-за важких умов, вчителював на Харківщині. Згодом навчався в Одеському інституті народної освіти, який закінчив у 1928 році. У справі згадано ще одне місце навчання, про яке Корній заперечує, але про нього стверджують допитані в 1935 році мешканці Глинського. Це Полтавський кадетський корпус, куди ніби то поступив Корній після Зіньківської гімназії.

На допиті Корній намагався по-можливості обійти й приховати питання участі його рідних в боротьбі з більшовиками, заявляючи, що з його братів ніхто в антирадянських арміях не служив, що брат Артем був убитий уночі, коли пас коні, а брат Павло вбитий у Глинську «з-за вугла». Про батька він говорив, що той помер у 1919 році. Недаремно його старший брат Олександр відмовлявся вступати в партію і переїздив з місця на місце, побоюючись запиту в Глинське. У випадку з Корнієм такий запит на Опішнянське відділення НКВС було зроблено, а там допитали трьох свідків із Глинського, які стверджували що в часи Української Держави Гетьмана Скоропадського Омелян Бей, разом зі своїми синами, вступив до «Союзу хліборобів-власників», а потім вони служили в Державній гетьманській варті, де отримали зброю. Згодом Павло Бей став отаманом загону, створеного ним, чисельністю 30-60 чоловік, який під його керівництвом не один рік боровся з більшовиками. За словами свідків, загін Бея мав тісний зв'язок із іншими навколишніми антибільшовицькими загонами. В загоні були два його рідних брати: Артем і Олександр. Найстарший із братів, Іван, не повернувся з Першої світової війни. Артем Бей був убитий під час розвідки місцевим активістом, заступником голови місцевого ревкому Савою Руденком, якого згодом власноручно застрелив сам отаман. В 1921 році було вбито батька отамана, Омеляна Васильовича Бея. Зробив це власноручно місцевий активіст Прокіп Холоша, який на той час служив у Зіньківському більшовицькому каральному загоні й прибув із ним у Глинське. Вбито було також рідного отаманового дядька, Григорія Васильовича Бея, та його дружину. Григорій Бей та його сім синів також боролися з більшовиками. Четверо з них загинули: Віктор, Семен, Василь, Олексій. Михайло Бей був мобілізований у Денікінську армію, а потім опинився на еміграції аж у Швеції, звідки в 1920-х роках присилав листи в Глинське до дружини. Роману Бею вдалося втекти. Господарства Омеляна й Григорія Беїв були розкуркулені, будинок Омеляна Бея спалено. Раніше, у спогадах глинського активіста Михайла Череваня, який у ті роки був секретарем Глинського КНСу, я читав, що отаман Павло Бей загинув у 1922 році. У показаннях глинських свідків 1935 року стверджується, що це трапилося в 1921 році. Хотів би зазначити, що в тогочасних більшовицьких документах я зустрічав не один раз повідомлення про загибель отамана Павла Бея, але щоразу це не підтверджувалося. Але як і в спогадах Михайла Череваня, в показаннях 1935 року говориться про те, що отаман був убитий колишнім своїм товаришем, який раніше перебував у загоні: «Его убила Зеньковская чрезвычайная комиссия через посредство другого бандита, его товарища, который был амнистирован». Мова про уродженця с. Заїченці Івана Даценка, більш відомого в ті часи за прізвиськом «Шепель», який, як і багато інших повстанців в Україні піддався на більшовицьку амністію, проголошену весною 1921 року, перейшов на службу до більшовиків, отримавши посаду уповноваженого по боротьбі з бандитизмом по Більській волості. Завдання, яке поставили перед ним московсько-більшовицькі окупанти, він виконав. Під час переговорів, які тривали два дні, йому не вдалося переконати отамана, вчорашнього свого побратима Павла Бея припинити боротьбу, скласти зброю, піддавшись на амністію. А тому, скориставшись моментом, він вистрелив Павлу Бею в спину.

4423432324 copy

Корній Бей під час навчання в Одесі. Друга половина 1920-х років

Спецколегією Одеського обласного суду 11.11.1935 року Корнія Омеляновича Бея було засуджено на шість років позбавлення волі «в далёких исправительно-трудовых лагерях Союза ССР сроком на шесть лет с поражением в правах сроком на пять лет». На волю він повинен був вийти навесні 1941 року. Чому ж тоді Кім Бей говорить про те, що на свободу Корній Бей вийшов лише при Хрущові? Очевидно, перебуваючи в таборі, Корній Бей із якихось причин отримав новий термін. Такі випадки були непоодинокі. Покарання він відбував на території Росії. Нащадки Беївського роду в Росії писали мені, що покарання він відбував у Сибіру. Та й згадка в «одеському» вироку про далекі виправно-трудові табори лише підтверджує це. В архівно-кримінальній справі є копія повторного «прохання», написаного Корнієм Беєм уже в період проживання в Опішньому, 21.02.1957 року, в Президію Верховної ради СРСР. Там є кілька слів, які говорять про те, що його було повторно засуджено, але вже на території Росії: «в РСФСР, где меня судили». Отож, друга його кримінальна справа знаходиться десь в Російській Федерації, як, до речі, й інформація про місце відбуття покарання та про дату звільнення.

Слухаючи останні вірші Кіма Бея, написані вже після початку новітньої російсько-української війни, я подумав про зв'язок поколінь Беївського роду. Колись, майже сто років тому, його дядько, отаман Павло Бей, і його батько, Олександр Бей, боронили Україну, знищуючи московських окупантів-більшовиків та їхніх місцевих прибічників, а нині їхній нащадок, Кім Бей, пише патріотичні вірші й пісні про Україну, про тих, хто боронить Україну сьогодні, знищуючи теперішніх московських окупантів і місцевих сепаратистів.

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: «У реаліях гібридної війни інформаційна безпека – на першому місці»

Сьогодні наша розмова із заступником Голови Проводу ОУН (б), народним депутатом України Олегом Медуницею. Поговоримо...

13-11-2017 Інтерв'ю

Геннадій Іванущенко: «Апеляція до нашого героїчного минулого виховує нових героїв»

Працюючи з великими масивами українських документів, що збереглися в архівах Великобританії, відомий історик та архівіст...

06-11-2017 Інтерв'ю

Добрі справи по осені рахують…

Цього року жовтень несе нам не лише традиційні церковні, професійні та державні свята. Разом з...

29-09-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн