Понеділок, 02 липня 2018 15:44

Спогади про ОУН в Казанці Миколаївської області (1941-1944 роки)

Юрій Щур
Спогади про ОУН в Казанці Миколаївської області (1941-1944 роки)

Олексій Черкун, уродженець і житель с. Казанка Миколаївської області. Член ОУН з 1941 року. Заарештований і засуджений у 1944 році. Покарання відбував у Воркуті, на шахтах №5-7. Учасник повстання у таборі. Після відбуття терміну працював у Воркуті. 1969 року переїхав до Кривого Рогу, працював на шахті «Саксагань». Спогади Черкуна записані 21 січня 1993 року Дмитром Куделею та Павлом Хоботом. Зберігаються в приватному архіві Павла Хобота.

У 1941 р., коли совєцькі війська вже залишили наше село, а німці ще не прийшли, – в моєму селі – Казанці, однойменного району Миколаївської області з’явилися галичани з Похідної групи «Південь». Перше знайомство з ними селян відбулося під час розгону західноукраїнськими націоналістами решток енкаведистів, які підпалили елеватор і не давали людям його загасити.

Сам я вперше побачив членів Похідної групи, коли звідкілясь (вже не пам’ятаю) повертався додому, в Казанку. Вони їхали на польських велосипедах з червоними шинами. Запиталися, як проїхати до мого села. Я відповів, і один з них посадив мене на велосипед і довіз до села.

Частина групи (на чолі з Чарторийським[1]) пішла на напрямок Олександрівка – Сафонове – Володимирівка[2], а в нас залишилися Клименко Степан, Жук Іван і ще двоє, які зупинилися в мої хаті. На другий день по приїзді вони попрохали мене і моїх друзів Шостова Володю, Послушняка Володю, Перова Бориса пройти по людях і оголосити, що назавтра мають відбутися збори. Наступного дня зібралося більше тисячі чоловік. Клименко виступив і сказав, що німці звільнили селян від більшовизму і тепер українці мусять творити свою, українську, владу: обрати старосту, сформувати народну міліцію. Тут же, на зборах, обрали старостою місцевого жителя Гнилюка, який раніше працював у фінвідділі. Було також обрано начальника міліції, а його заступником став Трощинський.

Ще через 2-3 дні почалося формування міліції: давалися рознарядки на колгоспи, щоб їх старости присилали по 3-4 чоловіки для її складу. На два тижні послали й мене. В сільуправі нам начепили синьо-жовті опаски з написом «Укр[аїнська] народня міліція» і сказали, що будемо виконувати функції посильних.

Самі члени Похідної групи до сільської адміністрації не увійшли, але мали на неї величезний вплив. А займалися вони переважно ідеологічною роботою. Клименко навчив новостворених міліціонерів «Молитви українського націоналіста», і кожен робочий день ми починали з неї. Вивчили також і гімн «Ще не вмерла Україна». С. Клименко багато розповідав про український націоналізм, про ОУН. А десь через два тижні запропонував мені вступити до Організації. Я погодився.

Невдовзі він відбув у Миколаїв (подальшої його долі я не знаю), а ОУН очолив Гнилюк, староста села. Всього до ОУН належало одинадцять чоловік в селі. Про це я дізнався тільки на останній нараді, перед вступом Червоної Армії, бо ж весь час існувала конспірація. Їх прізвища: 1) Гнилюк Григорій – провідник, 2) Квашенко Олена, 3) Квашенко (мати Олени), 4) Перов Борис, 5) Шостов Володимир (обидва росіяни) 6) Трощинський Петро, 7) Черкасенко Микола, 8) Гнилюк Федір, 9) Михайліченко. Співчувала нам, але членом Організації не була, Водоп’янова.

Крім того, ОУН мала своїх членів по всьому району, зокрема – 1) в Миколаївці (провідником був Дончик – писар управи), 2) у Михайлівці[3] (там знаю члена ОУН – Карнаущенка Гаврила Юхимовича).

Хата моїх батьків була конспіративною квартирою на лінії зв’язку підпілля Західної і Східної України. Пароль був: «Де у вас живе староста?», – «Ідіть прямо вниз». «Запоріжжя» – «Залізняк». Часто по цій лінії приходили люди і, після обміну паролем і відгуком, починалися розмови, але, звичайно, дуже короткі і по справі. Мені запам’ятався один з підпільників із Запоріжжя – Гордієнко.

У 1941 році я два рази їздив до Одеси за листівками, у підпільну друкарню по вул. Дерибасівській, 6. Проблем в дорозі не було, бо Гнилюк забезпечував необхідними документами.

Тоді ж, у 41-му, пішла перша хвиля німецьких арештів – у першу чергу – західняків. У Казанці був заарештований Іван Жук і місцеві поліцаї. Один з них, мій сусід Сивачок, був транспортований у концтабір у Кривому Розі. Мені було наказано поїхати в Кривий Ріг для з’ясування долі І. Жука. Там же, в редакції «Дзвону», я зустрівся з Ганною Максимець[4], яка повідомила мені про розстріл Жука. До речі, я сам передплачував «Дзвін» і в цій газеті було надруковано декілька моїх віршів, в тому числі «Доля України». Підписувався я своїм ім’ям і псевдонімом «Роман».

Я і мої друзі багато займалися пропагандою: вдень їздили по громгоспах і бригадах, а вночі – клеїли листівки. Так я засвітився перед німцями і в жовтні 1941 р. мене заарештували разом зі ще чотирма хлопцями. Але після арешту нас на ніч залишили не в жандармерії, а в українській поліції, де чергував тої ночі мій дядько – Швець.

Два хлопці – Перов і Шостов (Трощинський стояв на вулиці) прийшли вночі до поліції, взяли у дядька ключі і відпустили мене. З того часу я, фактично, перейшов на нелегальний стан і перестав жити дома. Ночував же де прийдеться, по району.

Збирали ми і зброю, в основному, викрадали з німецьких воєнних машин. Мали ми на той час: 11 автоматів (два з них – ППШ), 2 кулемети «Шкода», 2 ящики гранат, 2 протитанкові міни і 2 піхотні. Все це було сховане в мене на городі, разом з друкарською машинкою, а протитанкові міни завезли на ст. Ново-Миколаївка. Там на залізниці діяла диверсійна група ОУН.

У 1943 році від нас в УПА пішла група з трьох чоловік, в тому числі і Пушня, Завгородній, але невдовзі вони повернулися, адже село, в яке вони мали прийти по лінії зв’язку, було спалене. Взагалі, перед приходом радянських військ орг[анізаційний] зв'язок з Проводом був розірваний. І 7 березня 1944 р. ми, одинадцять членів ОУН с. Казанки, зібралися, щоб визначитися, що ж робити далі: відступати разом із німцями, щоб дістатися УПА чи залишатися на місці. Семеро були за перший варіант, а четверо (я в тому числі), щоб залишитися.

9 березня 1944 р. в Казанку ввійшли радянські війська, а вже 11-го мене заарештували. А здав мене Андрійчук Стас, який членом ОУН не був, але разом із нами збирав зброю і знав, скільки її ми маємо.

Зі мною по справі проходили ще два чоловіки: Дончик з Миколаївки та Карнаущенко Гаврило Юхимович з Михайлівки.

Гнилюка одразу ж розстріляли, а інших ОУНівців ніхто з нас не видав. Усього ж по району тоді було заарештовано 18 чоловік.

Судили нас у м. Новий Буг. Судив Військовий Трибунал військ НКВД Миколаївської області. В мене були статті: 54-Іа – «зрада невійськовозобов’язаного», 54-10 (п.2) – «масова агітація», 54-11 – «Організація», 54-2 – «підготовка до збройного повстання».

Вирок був – «смертна кара», яку згодом замінили на 20 років каторжних робіт та 5 років поразки у правах.

Мої «подільники» отримали по 10 років.

Звільнився я після перебування на Воркуті у 1954 році, але ще залишався на поселенні. Додому повернувся у 1969 році. Брав участь у повстанні у таборі в 1953 році, 22 липня.


[1] Очевидно, мова йде про Миколу Сидора – «Чарторийського», керівника рою А1 Південної похідної групи ОУН.

[2] Населені пункти Казанківського району Миколаївської області.

[3] Населені пункти Казанківського району Миколаївської області.

[4] Учасник Південної похідної групи ОУН. Розстріляна німцями.

 

Loading...

Інтерв'ю

Павло Садоха: «Португальці незалежно від політичних уподобань усі націоналісти. Нам варто на те рівнятися»

На залитій сонцем лісабонській вулиці майорить величезний синьо-жовтий стяг – українці проводять чергову акцію проти...

06-09-2018 Інтерв'ю

Сергій Кузан: «Ми повинні пережити момент становлення нації, а потім можна говорити про мультикультуралізм»

«Тиждень» поспілкувався з волонтером, заступником голови ГО «Вільні люди» Сергієм Кузаном про здорове патріотичне виховання...

05-09-2018 Інтерв'ю

Мислитель проти псевдоцивілізації: Ален Безансон і Росія

Розмова з публіцистом і перекладачем творів французького історика і політолога Тарасом Марусиком

24-08-2018 Інтерв'ю

Веб-дизайн