Середа, 04 липня 2018 10:04

Олександрівська (Запорізька) «Просвіта» під час Української весни 1918 року

Юрій Щур
Штамп Олександрівськ Штамп Олександрівськ

Нетривалий період окупації Олександрівська загонами красногвардійців та встановлення тут совєтської влади більшовицького зразка з початку січня по середину квітня 1918 року не сприяв розвитку «Проствіти». Перш за все, через те, що керівники та активісти просвітянського руху належали до українських самостійницьких партій та рухів. Відповідно, й діяльність «Просвіти» підпадала під розуміння «контрреволюції» для червоних. Характерною ознакою того періоду, умовно назвемо його «першими більшовиками», полягав у відвертості й щирості по відношенню до всього українського, а зокрема постаті Тараса Шевченка. Місцевий житель Гаврило Гордієнко згадував про ті часи наступне: «тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим «контрою», як напр. Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка, а самі портрети його профанували, дерли, топтали їх».

Після того, як внаслідок одночасної військової операції підрозділів Українських січових стрільців та Кримської групи Армії УНР 16 квітня 1918 року Олександрівськ знову опинився під українською владою, знову активізується діяльність товариства «Просвіта». Сприяло цьому, однозначно, й те, що підрозділи Українських січових стрільців залишилися на постої у Олександрівську.

З перших же днів перебування у Олександрівську січові стрільці включилися до громадського українського руху, допомагаючи місцевим активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі. Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки «Просвіти», співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком «Січ». Варто згадати про те, що ще під час відновлення діяльності «Просвіти» у 1917 році «були два галичани, хоч один із них був, здається буковинець, Кметь і Осадчий». Так писав про них Гаврило Гордієнко, додаючи, що «вони говорили по-українському й були нам зразком золота повної проби 96. Себто вони були стопроцентовими українцями, мали густо вишиті українські сорочки. Хоч були вони з військовополонених з австрійської армії, але за часів австрійської окупації 1918 року їх якось переховали й урятували від репатріяції на батьківщину! Вони поодружувалися з місцевими українками».

363363

Вільгельм фон Габсбург

Хорунжий Легіону УСС Володимир Щуровський згадував, що разом з «Просвітою» січові стрільці також були причетні до функціонування Українського театру, який грав у Народному домі. Відновилися просвітянські гуляння у міському парку, які тепер проходили при звуках стрілецького оркестру. За спогадами сотника Армії УНР Никифора Авраменка, виходить, що парку виступав також оркестр Запорізького полку: «був добрий оркестр з талановитим капельмейстером-композитором Непомнящим. Був і хор з артисткою і двома співаками. Всі троє – солісти опери. Оркестр майже щодень грав в парку, де також виступив і наш хор».

Після завершення бойових операцій у Криму, на територію сучасної Запорізької області повернулися підрозділи Армії УНР із Кримської групи. 2-й Запорізький піший полк Петра Болбочана спершу дислокувався у Мелітополі, а пізніше – в Олександрівську та селі Вознесенка (тепер – межах Запоріжжя). Запорізький ім. кошового Костя Гордієнка полк кінних гайдамаків, очолюваний Всеволодом Петрівим (пізніше був військовим міністром УНР) спершу перебував на Мелітопольщині, а потім передислокований до села Царицин Кут (тепер – село Приморське Василівського району).

356356545

Міський сад, де грав Січовий оркестр

Бійці українських збройних сил, які дислокувалися на території сучасної Запорізької області також проводили активну просвітницьку діяльність, встановлюючи зв’язки із місцевими «Просвітами», створюючи бібліотеки, організовуючи вистави із української класики, навчаючи грамоті місцевих селян і навіть впливаючи на мову богослужіння. Зокрема, у с. Дмитрівці (тепер – частина районного центру Якимівка) священик місцевої церкви, під впливом гайдамаків із Гордієнківського полку В. Петріва, перейшов від проголошення проповіді російською мовою із домішками слов’янських слів на українську мову, на що селяни зауважили: «якось і «Писанія» зрозумілішими стали».

56456545

Всеволод Петрів

Зусиллями українських старшин була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановку «Назара Стодолі», «Гостя з Запорожжя» та інших вистав. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книжечки серед жителів краю тощо. Четар Легіону УСС Мирон Заклинський згадував, що попит на українську книжку був величезний. Хоча книги, привезені із Києва, коштували дорого – їх розкуповували умить. З Олександрівська забирали книги сільські кооперативи та одразу ж знаходили для них покупців. До місцевих бібліотек та книгарень також надходили книги із Західної України, їх привозили січові стрільці. Ці книги були втричі, або й вчетверо дешевшими й розходилися дуже швидко.

Очевидно, саме із зростанням попиту на українську книгу пов’язане звернення Олександрівського комітету Української соціал-демократичної робітничої партії до Міської Управи від 17 червня 1918 року із проханням надати приміщення для відкриття Української книгарні. У зв’язку із відсутністю вільного приміщення, яке могло б бути використане під книгарню, Міська Управа прохання задовольнити не змогла.

Значного розголосу на Запорожжі та за межами краю отримало гайдамацько-селянське свято, яке відбулося на початку травня 1918 р. за участю бійців Запорізького та Гордієнківського полків, січових стрільців та просвітян у с. Царицин Кут. Тут були присутні гості із навколишніх сіл, Павлограда, Олександрівська та Мелітополя. У програмі був військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава, масові гуляння. Була організована лотерея на користь місцевої української читальні, прибуток від якої склав понад 5 тисяч карбованців (передано в розпорядження сільської «Просвіти»). Найбільше гості свята були вражені джигітовкою гайдамаків. Вони вважали себе козаками і плекали козацькі традиції верхової їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Показували гордієнківці й інші трюки: скакали при боці коня, прикидаючись мертвими; ухилялися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі скакали під конем. Вони могли розвернутися в сідлі, спереду назад, під час того, як їх коні неслися галопом тощо. У абсолютному захваті від побаченого перебував і архікнязь Вільгельм фон Габсбург.

56654654

Гаврило Гордієнко

Всеволод Петрів писав, що то був «Ярмарок не ярмарок, січовий базар, не січовий базар, але весело». Зокрема, він згадував, що після усіх урочистостей та святкового обіду розпочалася «гулянка»: «Ось стоїть віз з бочками, а коло нього воли та засмальцьований дьогтем чумак. Він припрошує до пива. Там знову старий Запорожець цідить для охочих із бочівок на високих ногах горілку та вишнівку; під повіткою циган з якимись солодощами та жидівський похідний крам з всякою всячиною, шатро з ворожкою, фокусники. Дальше бандуристи, а за ними лірники, якась льотерія, яку уладили селянські дівчата на дохід школи, а далі сільська музика грає, гуде бубен, плаче скрипка, промовляє бас – і дають муки закаблукам хлопці гайдамаки та дівчата». Після завершення свята, гайдамаки проводжали гостей зі смолоскипами та вистрілами.

Олександрівська «Просвіта» організувала для бійців українських підрозділів, які перебували у місті та неподалік від нього кілька екскурсій на острів Хортицю. Перша з них відбулася 18 червня 1918 р., за кілька днів до переїзду 2-го Запорізького полку, при якому був Петро Болбочан, із залізничної станції (ймовірно, теперішній вокзал Запоріжжя-2) до села Вознесенка, що розташовувалося за 2 версти на захід від Олександрівська (тепер в межах Запоріжжя). До Хортиці вояцтво добиралося на пароплаві «Кочубей». Висадившись у німецькій колонії, вони рушили до хреста на північній стороні острова. Хрест стояв на найвищому місці, з наказу «земського начальника Н. району Катеринославського повіту на місці бувшої Запорожської церкви».

435443

Петро Болбочан

Наступний похід на Хортицю відбувся 29 червня і мав на меті вшанування полеглих предків. Цього разу, поруч із дерев’яним хрестом, було встановлено залізний із написом: «Сей хрест – знак щирої любови і вдячної памяти орлам небіжчикам Запорожської Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорожського пішого полку, який, після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном, як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радости молитовне синовне привітання незабутнім славним предкам. 29 червня, р. Божого 1918». Хрест був освячений полковим пан-отцем Миколою Мошнягою, після чого він провів під відкритим небом Службу Божу та панахиду за упокій душ померлих і загиблих у боях козаків-січовиків. Після цього промовляв Петро Болбочан. По завершенню його виступу разом із жителями навколишніх сіл, які були присутні на заходах, було влаштовано «бучні поминки прадідам – Запорожцям». Беззмінним екскурсоводом для бійців-запорожців та січових стрільців під час прогулянок по Хортиці був відомий олександрівський краєзнавець Яків Новицький.

Loading...

Інтерв'ю

Леонтій Шипілов: «Вибори в умовах війни: маємо бути у всеозброєнні»

  Понад місяць працює нова Центральна виборча комісія, обрана 20 вересня. Присягу прийняли 5 жовтня. Українська...

18-11-2018 Інтерв'ю

Forum TV. Інтерв'ю з Сергієм Кузаном

Інтерв'ю Кузана Сергія - заступника Керівника Проводу Вільні Люди, координатора Національна ініціатива "Стоп Реванш" для канадського Forum TV. 

01-11-2018 Інтерв'ю

Веб-дизайн