Середа, 26 вересня 2018 16:15

Патріот, лікар, вчений

Анатолій Чернов
Борис Андрієвський Борис Андрієвський

Прізвище братів Андріївських – Дмитра та Бориса ще маловідомі широкому загалові, але вони добре знані поміж українських вчених-науковців і серед членів ОУН. Дмитро Андріївський – один із фундаторів націоналістичного руху, член першого Проводу українських націоналістів, делегат установчого Конгресу ОУН, автор численних праць, присвячених проблемам українського націоналізму та міжнародної політики України, більш знаний, завдяки публікаціям, які з’явилися в Україні за останні роки. В даній розвідці мова піде про молодшого брата Дмитра – Бориса Андріївського – українського лікаря-хірурга, науковця, громадського діяча, організатора в повоєнний період Українського Червоного Хреста.

Борис Юрійович Андріївський народився 28 жовтня 1898 року в родині священика в селі Безсали Лохвицького повіту Полтавської губернії. Підтримуючи потяг хлопця до освіти, батько віддав сина вчитися до світського закладу – Лубенської гімназії, хоча традиційно діти духовних осіб зазвичай вчилися у семінаріях. Вочевидь, не лежала душа хлопчини до духовного сану. Завершивши навчання в гімназії, юнак вступає до Харківського медичного інституту – мріє стати хірургом. Проходе медичні студії та хірургічну спеціалізацію під керівництвом професора Ф.Ю.Розе, зукраїнізованого німця. Успішно закінчивши інститут (1926) Борис Андріївський працює хірургом Всеукраїнського інституту удосконалення лікарів. Займається науковою і викладацькою роботою. 17 грудня 1938 року, на підставі успішного захисту дисертації на тему «Експериментальні та клінічні дані про дію деяких соляних розчинів при наглій кровотечі» при Науковій Раді Першого Харківського Медичного Інституту та за рекомендацією Українського Державного Інституту Удосконалення Лікарів, Вища Атестаційна Комісія при Раді Народних Комісарів СРСР затвердила Бориса Юрійовича Андрієвського в науковому званні професора на кафедрі хірургії.

Професор Борис Андріївський був не тільки знаним лікарем-хірургом, а й першорядним вченим. Досить сказати, що не зважаючи на тяжкі умови життя й наукової діяльності в умовах московсько-більшовицької окупації, він за порівняно короткий час спромігся опрацювати й написати 34 наукові праці. Майже всі вони стосуються хірургії: – резекція шлунків та суглобів, операція на печінки, туберкульозного перитоніту, рака прямої кишки та інше. Найбільшою й найважливішою науковою працею Бориса Андріївського є його, вище згадана, докторська дисертація, яка пізніше (1939) була видана окремою монографією в Харкові. У передмові до цієї праці, знаний харківський хірург, учитель і співробітник Б.Андрієвського, професор Ф.Ю.Розе пише: «Ця праця в нашій науковій літературі є першою і єдиною монографією щодо інфузійних розчинів… Поруч з майже вичерпним історичним матеріалом, автор викладає свої експериментальні та клінічні спостереження. Випуск цієї праці є своєчасним, і ми певні, що вона внесе багато нового щодо застосування кровозупинних рідин в умовах як мирного, так і воєнного часі. В цій капітальній праці є одне питання, яке має не тільки чисто лікарське, але й до певній міри загальне значення. Борис Андріївський в розділі присвяченому дослідженню кровозмішних розчинів, запропонував один із них назвати «укрінфузин» (дослівно – «український інфузін»). Сама назва цієї рідини заслуговує на увагу, бо зараз важко уявити, щоб московський окупант дав дозвіл будь-якому підсовєтському вченому назвати якійсь винахід іменем нашої тоді поневоленої батьківщини. Але, виходить, був час, коли окупант ще давав згоду на подібного роду «люксуси». Укрінфузин з успіхом застосовувався у випадках значних кровотеч, тяжких операцій, які інколи викликають шоки та у випадках тяжких травматичних пошкоджень. (Ю.Мовчан, «Що варто б знати», Торонто, 1966) Наприкінці 1938 року Бориса Юрійовича переводять працювати до Дніпропетровська професором кафедри хірургії інституту вдосконалення лікарів.

Науково-медична праця була тільки однією сторінкою життя Бориса Андріївського. Другою, майже трагічною сторінкою, було його особисте життя в умовах більшовицької влади. Сам професор не раз підкреслював, що вирішальний вплив на його світогляд, як українського патріота, мали часи української національно-визвольної революції, а також часи так званої «українізації» двадцятих років, коли з тактичних міркувань Москва тимчасово «попустила віжки» і тим самим, в обмеженій мірі дозволила розвиток української національної науки, культури, мистецтва та літератури. І хоч професор мав те виняткове щастя, що ні разу не був заарештований більшовицькою владою, проте пережив дуже багато моральних знущань. Двох його братів знищили більшовики, а третій брат Дмитро дістався за кордон і став провідним членом ОУН.

За єжовщини Борису Андріївському довелося покинути Україну та переховуватися на Поволжі. Після того, коли 1939 року більшовики окупували землі Західної України, енкаведисти настирливо намовляли професора поїхати працювати до «визволених областей» і там за «добру платню» стати агентом НКВД серед українців – зокрема, серед науково-медичної інтелігенції західних українців. Мовляв, кому-кому, але йому, Борису Андріївському, брат якого Дмитро Андріївський, як український патріот і громадсько-політичний діяч, був добре знаним серед «західників», напевно вдасться легко «втесатися» в довір’я «ново- визволених» українців і тим самим допомогти виловити і зліквідувати «небезпечні націоналістичні елементи». Професор з обуренням відкинув подібного роду пропозицію. Але дуже правдоподібно, що якби не совєтсько-німецька війна, яка уможливила йому втекти на Захід, його за відмову у співпраці з НКВД раніше чи пізніше напевно було б заарештовано, а пізніше й знищено, як це часто було з іншими людьми в подібних випадках.

Другу світову війну Борис Андріївський зустрів У Дніпропетровську. Під час війни націоналістичне підпілля Дніпропетровська являло собою потужну, добре організовану силу опору німецьким окупантам. Перші члени ОУН з явилися на Дніпропетровщині ще під час боїв за обласний центр. Це були учасники роїв Південної похідної групи скеровані для роботи на лінії Дніпропетровськ-Донбас-Крим. Учасники похідної групи мали з собою рекомендаційні листи до мешканців Східної України, які вважались Проводом носіями ідеї самостійництва: припускалося, що ці люди, цілком імовірно, погодились б допомагати членам ОУН в досягненні їх завдань. Поміж таких осіб і був Борис Андріївський. Цікаво, що на керівних посадах ОУН на Дніпропетровщині в цей час перебувала студентка Дніпропетровського гірничого інституту, підпільниця ОУН, уродженка Полтавщини Катерина Мешко (псевдо «Верещака») та її майбутній чоловік, ідеологічний референт КП ПдСУЗ Омелян Логуш (псевдо «Іванов»). В доповіді на науково-практичній конференції, присвяченій 60-річчю УПА, яка проходила в Києві 6 жовтня 2002 року, український історик Дмитро Куделя згадує дніпропетровського хірурга Бориса Андріївського, який був серед тих, хто допомагав УПА, її першим похідним групам.

Взимку 1943 року Борис Андріївський переїхав до Львова, де до березня 1944 року працював професором хірургії у Львівському медичному інституті. Студент медінституту Ю.Мовчан згадує: «…професору Панчишинові таки вдалося «стягнути Андрієвського на професора хірургії до Львова. Перед тим він був професором хірургії в Дніпропетровському медичному інституті, де його застала війна. Змобілізований до червоної армії в ранзі генерала, Андрієвський, не бажаючи служити для «Сталіна і родіни», укривався від стікаючою совєтською армією і владою аж до приходу німецьких «визволителів» (Ю.Мовчан, там же). Перебуваючи у Львові, активно включився в підпільну боротьбу проти більшовиків та німців, мав контакти зі студентами, керівними членами ОУН та працівниками підпільного Українського Червоного Хреста. В хірургічній клініці у Львові організував лікування вояків УПА, які там перебували за підробленими документами. Сам робив складні операції з допомогою своїх асистентів. Більшість лікарів-хірургів в клініці професора Андріївського були українцями, що з огляду на небезпеки, допомагало уникнути витік інформації до німців. (Літопис УПА, т.23, 1992). Співробітник професора того часу, хірург Ю.Мовчан писав, що «у Львові тоді вже не було іншого фахівця з загальної хірургії, який би своєю науковою ерудицією і досвідом міг би перевершити Бориса Андріївського». Професор був високоосвіченою людиною. Доктор Ярослав Воєвідка згадував: «Коли я раз увійшов до кабінету Андріївського, я із дивуванням побачив перед ним підручник хірургії англійською мовою, з якого професор приготовлявся до лекції… в тодішніх умовах – це була небуденна річ».

Як професор-педагог, Борис Юрійович визначався непересічним даром промовця та великою працьовитістю. Його виклади були завжди цікаві та зрозумілі. «Навіть за часів німецької окупації, – пише далі Я.Воєвідка, – коли він пів години мусив викладати німецькою мовою, його виклади були цікаві та поправно відчитані…Втішався великою повагою та симпатією серед молоді і тому відвідування студентів на його лекціях завжди були великі». (Ю.Мовчан, там же).

Весною 1944 року Борис Андріївський переїздить до Відня де працював в університетських шпиталях, потім були Берлін і Мюнхен. Разом з однодумцями допомагає всім, хто тільки-но вийшов із концентраційного табору, а як свідчить статистика, емігрантів-українців у ті роки було близько 6 тисяч. Саме для них і створювалися спеціальні станції, куди обов’язково входив і лікувальний заклад. Не дивлячись на загрозу з боку совєтських репатріаційних властей (згідно Ялтинських домовленостей «совєтський гражданін» підлягав примусової репатріації на «родіну»), професор від першого дня після закінчення війни віддає всі свої сили справі організації медично-санітарної опіки українців. Вже тоді Борис Андріївський звертається до представників американської окупаційної влади, щоб одержати дозвіл на організацію Українського Червоного Хреста (УЧХ), а при ньому також і медичної поліклініки в Мюнхені.

Декілька слів про історію виникнення УЧХ. Заснований в УНР 18 квітня 1918 року за ініціативою Всеукраїнського з’їзду лікарів в Києві УЧХ на базі існуючих тоді в Україні місцевих товариств Російського Червоного Хреста. Ціль УЧХ –допомога біженцям та військовополоненим, турбота про інвалідів та дітей-сиріт, боротьба з голодом та епідеміями тощо. 1921-1922 роках діяльність УЧХ була тісно пов’язана з міжнародними організаціям ЧХ в Женеві та Відні. Захопивши владу, більшовики ліквідували УЧХ. Під час Другої світової війни в липні 1941 року у Львові почав діяти УЧХ. Згодом ця організація діяла в інших містах окупованій Україні. Так в Полтаві діяв УЧХ під керівництвом Галини В’юн, В місті Рівно УЧХ очолювала наша землячка Харитя Кононенко. УЧХ допомагав радянським військовополоненим, опікувався вдовами і сиротами репресованих. 1943 року в Українській Повстанській Армії (УПА), діяв підпільний УЧХ. В кожному курені УПА була організована медична служба. Відомо, що наш земляк Олександр Давиденко (псевдо «Юрко») був одним із організаторів мережі відділень УЧХ, а також проводив підготовку санітарних кадрів для УПА.

В травні 1946 року в Карльсфельді, біля Мюнхена відбувся Перший науково-професійний з’їзд українських лікарів західних зон Німеччини, який проголосив створення УЧХ. На цьому з’їзді Бориса Андрієвського було обрано членом Головної Управи новоствореного Українського Медично-Санітарного Об’єднання. Під тиском СРСР, американська окупаційна влада заборонила вживати назву УЧХ, тоді виникла нова назва – Санітарна Харитативна Служба (СХС), а з 1949 року Українська Медично-Харитативна Служба. Але все це не могло в повній мірі задовольнити полум’яної вдачі професора, який завжди невтомно прагнув до все вищих і вищих щаблів науки. Тому, не раз під час розмови з колегами казав: «Ах, як хотілося б знову стати за операційний стіл, знову не перо, а скальпель тримати в руках». І його мрія незабаром здійснилася. Він стає завідуючим хірургічного відділу найбільшого тоді ДП – шпиталя в Німеччині. Лікар Д.Кислиця у своїх спогадах пише: «…ми мали в своєму таборовому шпиталі директора – професора-хірурга Бориса Юрійовича Андрієвського, до якого частенько вдавалися по консультації й німецькі хірурги..» (Д.Кислиця, «Світе ясний», Спогади, Оттава 1987).

Коли 1947 року почали повертатися рейдуючі відділи УПА, Борис Андріївський організував лікування виснажених рейдами вояків і якщо було потрібно оперував їх. Відомо також, що в цей час професор надавав медичну допомогу Ярославу Стецьку. Діяч ОУН М.Климишин згадує: «Стецько був поранений в руку і виглядало так, що йому мали ту руку ампутувати. Саме тепер німецькі лікарі сперечались з нашим лікарем доктором Андрієвським, який був членом УГВР, щоб німці перед ампутацією дозволили йому зробити якусь операцію, щоб показати, що ту руку можна було врятувати… Це йому добре вдалося і він придбав велику пошану в німецьких медичних колах. Він врятував Стецькові ліву руку» (М.Климишин, «В поході до волі», Нюрнберг, 1996, т.2).

У 1952 році Борис Андріївський переїхав до США. Спочатку працює в шпиталях Мінеаполісу, Чикаго, а потім переселяється до штату Огайо, де вже маючи майже 60 років у 1957 році здає лікарські іспити і одержує право на приватну практику. Він займався науковою діяльністю: став автором понад 30 друкованих праць, дійсним членом НТШ і УВАН. Не залишав громадсько-політичну роботу. Був ініціатором створення та одним з найактивніших членів Українського Лікарського Товариства. Брав участь в націоналістичному русі і навіть один час був Головою Політичної Ради Закордонних Частин ОУН. Згодом професор відходить від політичної діяльності.

Помер Борис Юрійович у Клівленді 25 жовтня 1962 року. Згідно його власного бажання, поховано його на цвинтарі Українського Православного Осередку в Бавнд Брук.

Таким був Борис Андріївський – людина, патріот, лікар, учений. Як підкреслюють всі ті, хто його добре знав, як людина, він був дуже щирий, мав твердий характер та щире українське серце. Зразково тепло ставився до своїх пацієнтів і до своїх приятелів, і тому пам’ять про нього збережеться в серцях народу на довгі й довгі роки…

Loading...

Інтерв'ю

Павло Садоха: «Португальці незалежно від політичних уподобань усі націоналісти. Нам варто на те рівнятися»

На залитій сонцем лісабонській вулиці майорить величезний синьо-жовтий стяг – українці проводять чергову акцію проти...

06-09-2018 Інтерв'ю

Сергій Кузан: «Ми повинні пережити момент становлення нації, а потім можна говорити про мультикультуралізм»

«Тиждень» поспілкувався з волонтером, заступником голови ГО «Вільні люди» Сергієм Кузаном про здорове патріотичне виховання...

05-09-2018 Інтерв'ю

Веб-дизайн