Понеділок, 29 жовтня 2018 11:01

Спогади Євгена Петровича П’ятниці, записані ним у 1995 році власноруч

Спогади Євгена Петровича П’ятниці, записані ним у 1995 році власноруч

Оригінальні спогади (рукопис). Зберігаються у приватному архіві Павла Хобота (Дніпро). Підготовка до друку Юрія Щура.

Я народився 28 грудня 1924 року в Дніпропетровську[1]. Батько – Петро П’ятниця – був службовцем. У 1931 році 5 місяців сидів у тюрмі по справі СВУ, брав участь у драмгуртку, де ставили українські вистави.

Мати – Любов – працювала по господарству, брала участь у роботі «лікнепу».

Мої друзі – Пилип Горяний і Іван Чухмара. Разом ми закінчили 10 класів. Коли прийшли німці, то для того, щоб не потрапити на примусові роботи до Німеччини, треба було мати якийсь документ, що ти десь працюєш. В цей час в місті відкрили інститути. Брали на навчання без іспитів, за бажанням. Ми втрьох пішли до транспортного. Цього на деякий час було досить, щоб не потрапити до Німеччини і мати перепустку на правий берег Дніпра. До інституту було далеко їздити, тому жили в гуртожитку по вул. Шевченка (52-2).

На Новий рік ми пішли на канікули, а коли повернулися, то інститут німці вже закрили. У цей час тривали масові вивезення молоді до Рейху. Староста попередив, щоб я влаштувався куди-небудь до роботи, бо вивезуть також. Тоді я влаштувався учнем слюсаря на бувший завод №165. Це було весною 1942 р. А влітку, коли пройшла хвиля вивозу до Німеччини, вирішив звільнитися з цієї роботи. Це було не зовсім просто – треба було мати якусь підставу. Допоміг Пилип. Він дістав посвідчення, що я слухач курсів німецької мови. І по ньому мене звільнили з роботи. На курсах я ні разу не був. Пилип теж серйозно не навчався, але ці курси давали змогу діставати перепустки на правий берег Дніпра.

Ми ввесь час шукали будь-якого підпілля, аби якось боротися з окупантами. Десь весною 1942 р. Пилип знайшов таке підпілля. Це були Мельниківці. Але вони не подобались нам тим, що були дуже поміркованими і проти рішучих дій.

Пізніше (в серпні) Пилип познайомився з Романом Макухою[2], вихідцем із Західної України, і познайомив з ним мене і Івана Чухмару. Роман всього три рази був у мене вдома, де крім нас трьох (я, Пилип і Іван) збиралися ще хлопці. Роман приносив нам націоналістичну літературу, вчив співати пісень, готував до вступу в ОУН. Його розмови були про необхідність збройної боротьби з німцями. Тож Роман був для нас щасливою знахідкою, хоча ми більше сприймали не націоналістичні і протикомуністичні ідеї ОУН, а її готовність боротися з німцями. До того ж, наше знайомство було надто коротким для осягнення націоналістичної ідеї. (Прикмети Романа Макуха – смаглявий, темноволосий, пересічного зросту, років 25-28, на лобі випечений тризуб).

У жовтні 1942 р. було арештовано приблизно 17 чоловік. Серед них було багато випадкових, яких потім відпустили:

  1. Горяний Пилип – загинув у концтаборі «Лаура»[3].
  2. Грива Федір – помер в 1990 р.
  3. Пеня Іван – зараз живе десь в Західній Україні.
  4. Демидович Павло – помер в 1992 р.
  5. Ватченко Сергій – помер у концтаборі німецькому.
  6. Кирнос Іван – живий, вул. Арктична.
  7. Литовченко Михайло – помер в 1961 (?) в Казахстані.
  8. Чухмара Іван – після звільнення з КаТо в 1945 р. десь пропав.
  9. Нечипоренко Василь – помер 1989 р. в Караганді.
  10. Стрижикурка Володимир – загинув (?).
  11. Кармазин Василь – помер від раку горла в середині 90-х.
  12. Грива Григорій – загинув в концтаборі.
  13. Пеня Антон – помер в 1974 р.
  14. Тригуб Павло – помер в концтаборі.

27 жовтня 1942 р. вночі (о 2-й годині) заарештували мене. Прийшло два поліцаї. Один з них свій – Грицько Ткаченко (покінчив життя самогубством) – сказав мені (порадив) на допиті нічого не говорити, як би не били. Другий поліцай був з району. Спочатку тримали нас одну ніч в поліції, а потім переправили на човнах через Дніпро у Сухачівку[4], де знаходилася районна поліція. Ми були на одному човні, а поліцаї на іншому, що дало нам змогу домовитися між собою, щоб на допитах говорити про симпатії свої до Мельниківців, сподіваючись у такий спосіб полегшити свою участь. У Сухачівці німці нас дуже мучили, бо думали, що ми є членами підпілля, допитували про наявність у нас зброї. Там нас протримали місяць. Декого відпустили (Демидович, Кармазин). Потім відправили в гестапо (чи СД), де тепер СБУ, але через карантин, протягом кількох днів ми ще просиділи у 8-му відділенні поліції. 20 грудня 1942 р. таки перевели в гестапо. На Новий рік радянські літаки зробили наліт і всі в’язні мріяли, щоб бомба влучила в тюрму. У гестапо слідство закінчилося, вирок визначив сам слідчий і нам його не оголошував.

17 лютого 1943 р. нас перевели в Севастопольські казарми, де був концтабір. Там зустріли Романа Макуху. Розповідали, як він потрапив до рук німцям: Роман прийшов до поліції у Підгородні[5] і все розповів про себе, запропонувавши українському поліцаєві співпрацювати з ОУН, але той, покликавши допомогу, заарештував його. Роман влаштувався перекладачем. Мав там друга – Ларжевського, також із Західної України[6].

В таборі ми мали великі залізні бляхи, які свідчили про великий термін ув’язнення. На одному був номер в’язня (мій – 850, Пилипа – 849), а на іншому – дата. Ті, хто мав невеликий термін, носили невеличкі фанерні бірки у формі трапеції. Там я познайомився з Білецьким Миколою з Діївки[7] (помер у 1983 р.).

Навесні 1943 р. відправили в табір на Ігрені, який був розташований на території психлікарні. Перед тим німці постріляли всіх хворих. Там для роботи за дротом в «бригаду орачів» вибирали місцевих. У випадку втечі, німці розстрілювали усю сім’ю втікача.

У липні 1943 року Роман утік разом з Ларжевським на конях, вдень.

У таборі були всі разом, але про свої справи ніхто нічого не казав, навіть не розмовляли про них з Романом. Декілька членів павлоградського підпілля німці повісили просто в таборі, у всіх перед очима. Нарешті ми домовилися тікати, але в той день нас не випустили на роботу за дріт і 20 серпня відправили в Бухенвальд етапом (всього було 4 етапи приблизно по 1000 чоловік з Дніпропетровська). Коли їхали в вантажному вагоні, вирішили тікати, тому розташувалися біля віконця, яке було заплутане тільки колючим дротом. Але про це взнав староста вагону – колишній комуніст – і заборонив нам тікати. Ми пропонували тікати усім, але колишні комуністи пересічного віку сподівались, що нас везуть на добру роботу в Німеччині. Збиралися вистрибнути, коли поїзд буде проїжджати П’ятихатки[8]. Не вдалося.

У Бухенвальд привезли 28 серпня 1943 р. Там кожному видали нашивки з номерами і червоні трикутники з літерою R. Червоний колір означав – політичний, а R – росіянин. Всі в’язні з СРСР мали такі нашивки. Я мав №19570-R. Західні ж українці мали на трикутнику літеру «Р» (тобто – поляк). Т.ч. українців для фашистів не існувало. Через місяць і 5 днів мене перевели в табір «Дора» (філія Бухенвальда на 20 тис. чол.) біля Нордхаузена, який згодом виокремили в самостійний концтабір. Він був розташований на пагорбі, який пронизували тунелі. В них в’язні робили «ФАУ-1» і «ФАУ-2». На початку в тунелях так і жили, а потім перевели нас наверх. Я працював на поверхні на допоміжних роботах. Через 13 місяців (в кінці 1944 р.) перевели в філію «Дори» – Кляйнбодунген. Табір був невеликий, на 600 чоловік, розташовано його було в приміщенні старого млина. Перед Новим роком (1945) травмував ногу – з’явилася флегмона. Мене поклали в стаціонар при таборі (ревір), де два рази робили операцію. На початку квітня лікар-арештант (німець) попередив мене, щоб я, коли мене будуть запитувати чи можу я ходити, відповідав ствердно. І справді, 4 квітня прийшли есесівці і забрали тих, хто міг ходити, а решту постріляли. В’язнів вишикували у колону й погнали. Говорили, що йдемо на Гамбург, де пересадять на баржі. Але на шляху до цілі, Гамбург зайняли війська союзників. У колоні було чоловік 500-600. Охоронялась вона есесівцями. Попереду йшла команда в’язнів, яка рила ями і коли колона підходила до тих ям, то німці відстрілювали слабких і закидали землею.

Йшли 6 днів і дісталися Бергена біля Целе, де німці здали нас угорцям, які тоді вже не воювали. У тому містечку зібралася велика кількість в’язнів з багатьох таборів. А 15 квітня прийшли союзники і встановили свою охорону, адже така кількість людей могла зруйнувати все довкола. Я сюди потрапив дуже хворим і слабим. В дорозі ботинки на дерев’яній підошві стерлись, йшов босоніж, ноги опухли, а травмована нога не загоїлась. Думав тоді, що не виживу.

Німці на кухні всю їжу отруїли, тому ми нічого не їли, поки харчі не привезли союзники. 2 травня 1945 р. вивезли в табір репатрійованих. Там колишні полонені радянські офіцери почали творити адміністрацію. Організували вишкіл, почали агітувати в армію. І вже звідти в’язні розійшлися по своїх країнах.

28 травня союзники відвезли до Прицвалка[9], де стояла Радянська Армія. Солдати зустріли нас погано, обзивали зрадниками, власівцями. Там пройшли фільтрацію. Одразу ж мене забрали в армію. Був мінометником. Думки втекти на захід не було, бо не вірив в те, що хтось взнає про мої дотабірні справи. Через півтора місяця я був вже сержантом, командиром «міномьотного расчьота». Стояли на демаркаційній лінії. Згодом нас замінили прикордонники. Одного разу приїжджав «особіст» і викликав до себе багатьох, мне не викликав. Згодом до мене підійшов знайомий солдат, який був зі мною у концтаборах і повідомив, що той «особіст» прохав його стежити за мною і записувати все, що я кажу та роблю. Тоді я сам продиктував йому про себе. Так повторювалося кілька разів. Потім нашу дивізію розформували. Потрапив я в дивізію, яка знаходилася біля м. Дасау.

Там до мене весь час набивався в друзі один солдат-земляк, весь час розпитував про моє минуле. У березні 1947 р. вже приготувався демобілізуватися. Перед самою відправкою запросили начебто до майора, його не було. Тож поїхали на станцію подивитися вагони, які мали супроводжувати. Коли зайшли в приміщення – раптово, нічого не кажучи, зірвали погони. Відбулося це в штабі дивізії. Доки тривало слідство, тримали в «одиночці», потім перевели в загальну камеру. На допит визивали тільки вночі, а вдень не давали спати.

Вирок виносила «трійка» у червні 1947 р. Питали: «чому нікому не заявив тоді, що до вас приходили оунівці»? Судили за ст. ст. 58-1а і 58-11 КК РРФСР – «ізмєна Родінє». Отримав 10 років лагерів і 5 поразки. Відбував срок на «501 стройкє» і на Унті в Мінлазі. В основному на 3-м ОЛПі. Тут мій № був М-420.

Після смерті Сталіна видали постанову про те, що хто відбув 2/3 терміну, повинен бути звільнений. І в 1955 р. я став жити на поселенні. Тільки без пашпорта. Згодом видали пашпорт.


[1] Тепер – м. Дніпро.

[2]Макух Степан («Роман») – організатор підпілля Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська. Уродженець Львівщини. 1923 р.н., мав шрам на чолі. Провідник м. Нижньо-Дніпровська і приміського лівобережжя, представник крайового проводу ОУН. Заарештовувався німцями кілька разів. У червні 1943 р. втік із концтабору на ст. Ігрень.

[3] Філія Бухенвальду, біля міста Заальфельд в Німеччині.

[4] Мікрорайон на заході м. Дніпро, колишнє козацьке село біля річок Річиця та Дніпро. Лежить на захід від Діївки та на північний схід від Таромського.

[5] Місто районного значення у Дніпровському районі Дніпропетровської області. Північне передмістя м. Дніпро.

[6] Насправді Леонід Ларжевський був уродженцем Кіровоградської області. У підпіллі ОУН працював на теренах Дніпропетровщини та Криму. Керівник Кримського обласного проводу ОУН.

[7] Білецький Микола («Крилатий»), 1924 р.н. Учасник підпілля з січня 1942 р. Районовий провідник. Заарештований СД 27листопада 1942 р., слідство тривало до 12 січня 1943 р. Засуджений до пожиттєвого ув’язнення в концтаборі за участь у націоналістичному підпіллі. Перебував у Дніпропетровському концтаборі (селище Ігрень), згодом – Бухенвальд, «Дора-Нордгаузе», Кляйбодунген та Вайзенберге. Звільнений 15 квітня 1945 р. англійськими військами і переданий в зону радянських окупаційних військ. Заарештований НКВС. Після звільнення помер від туберкульозу.

[8] Місто в Дніпропетровській області.

[9] Місто в Німеччині, в землі Бранденбург.

 

Loading...

Інтерв'ю

Леонтій Шипілов: «Вибори в умовах війни: маємо бути у всеозброєнні»

  Понад місяць працює нова Центральна виборча комісія, обрана 20 вересня. Присягу прийняли 5 жовтня. Українська...

18-11-2018 Інтерв'ю

Forum TV. Інтерв'ю з Сергієм Кузаном

Інтерв'ю Кузана Сергія - заступника Керівника Проводу Вільні Люди, координатора Національна ініціатива "Стоп Реванш" для канадського Forum TV. 

01-11-2018 Інтерв'ю

Веб-дизайн