Понеділок, 10 грудня 2018 14:29

Спогади оунівця з Дніпра Василя Остапенка («Гриви»)

Юрій Щур
Спогади оунівця з Дніпра Василя Остапенка («Гриви»)

Оригінальні спогади, написані 15 березня 1993 року. Зберігаються в архіві Павла Хобота (м. Дніпро).

На час приходу німців я ще вчився в школі, і восени (вже при новій владі) пішов у 8-й клас нашої сільської школи, яка за 2-3 місяці була розігнана німцями. З середини 1942 р. я почав навчатися у фельдшерсько-акушерській школі, навчання в якій продовжив і після приходу Червоної армії (ЧА – далі за текстом), аж до самого арешту.

Я і мої друзі з класу були перейняті козацькою романтикою із заборонених книжок Кащенка, Грушевського, Грінченка. Ми заснували таємну організацію – своєрідну «Запорізьку Січ». Таким чином, були готові на 100% для сприйняття ідей ОУН. Навіть прізвиська – псевдо придумали собі ще тоді, а потім вони лишилися такими ж і у підпіллі.

Прихід німців ми зустріли з острахом, але все ж таки плекали надію, що вони допоможуть вигнати з України більшовиків і стануть союзниками новозбудованої Української Держави.

Уперше я почув про підпілля ОУН від Ясногора Юрка, нашого ватажка в «Січі», коли той приніс перший журнал «Пробоєм» на початку 1942 р.

Через організаційну лінію я спілкувався із своїми зверхниками – Ясногором Ю., а згодом – Оленичем М. З останнім познайомився у фельдшерській школі, де ми разом навчалися. Від них я періодично отримував листівки, що їх потім розклеював по Лоц-Кам’янці. До моєї ланки належали Дон Григорій і Лагода Григорій – «Скеля». Дон діставав папір для листівок. Займалися ми також і виховною роботою – читали підпільну літературу, яку приносив Ясногор, він же і роз’яснював те, що нам було незрозуміло.

Перед приходом частин ЧА нашими зверхниками була дана вказівка вирушати до УПА.

Місцем збору нашої групи був призначений район макаронної фабрики Свердлова біля виїзду з міста приблизно 10 жовтня 1943 р. З обох боків шляху розташувалися підводи, приблизно 8-12 шт., на яких були і листівки, і документи, і друкарські машинки. Надвечір, коли всі зібралися, група рушила до Краснопілля, де всіх розмістили на ночівлю по хатах. Я ночував у хаті разом із Доном Г. Були ще наші хлопці – Кузьменко М., Бойко Г., але інших учасників групи я не знав. Провідником нашої колони був «Байда». З Краснопілля вранці ми рушили в Кринички – там мені і ще одному хлопцеві з Донбасу було дано завдання розповсюдити листівки в найближчих селах. Зустрітися із групою ми мали у Малому Водяному (Софієвський р-н). Ми рознесли певну частину листівок по селах, а потім причепилися ззаду на німецьку машину і розкидали листівки по дорозі, по якій їхали, та якою йшли колони поліцаїв, калмиків (до речі, серед інших, були листівки із зверненням до калмиків).

Але коли ми дісталися до Малого Водяного, нашої групи ще не було, бо ми дуже відірвалися вперед. Тоді ми вирушили через Софіївку і Божедарівку в П’ятихатки. Дві ночі провели там у людей, але, здається, другу ніч ночував вже я один. Розпитували людей як пробратися до Чорного лісу, проте ніхто чіткої відповіді не давав, але попереджали про можливі засідки. На 3-4 день я випадково опинився біля вантажівки, на яку німці вантажили боєприпаси. Вони примусили і мене допомагати їм. І тією ж машиною я повернувся до Дніпропетровська. Тобто, з початку моєї подорожі минуло 10 днів. Там вже пустили про мене чутки, що, ніби бачили, як я переходив міст до червоних. У селі нашому ще були німці, за два дні вони почали виганяти людей із їх будинків, бо по районах Мандриківки, Лоц-Кам’янки мала проходити лінія фронту. Мої батьки мали рідних у Сурі, тож там перечекали ми і наступ червоних.

25 жовтня 1943 р. прийшов фронт. Побачивши перших червоноармійців – одразу не повірив своїм очам. Повернувся додому, поновив навчання у фельдшерсько-акушерській школі. Майже рік мене не чіпали, організація наша ніякої діяльності не проводила. Але, приблизно у серпні – вересні, до мене підійшли брати Федорця Петра (вони так представилися, бо я бачив їх уперше) і сказали, що прийшов чоловік із УПА, який дає завдання збирати зброю, розшукувати членів ОУН, щоб поновити діяльність організації. Пізніше підійшов і Литвиненко Василь, якого я бачив кілька разів. Характерно, що Петра Федорця я особисто не знав, а тільки чув про нього, але брати Федорця знали, як і Большака Л., адже він контактував з Федорцем і навчався з ним у землевпорядному технікумі, там же вчився і Ясногор. Я не поспішав, а Федорці і Литвиненко почали наполягати, щоб я включився в роботу. Тоді я попрохав їх, щоб вони познайомили мене з цим «представником УПА», на що вони відповіли згодою, адже той сам хотів цього. Уперше ми зустрілися біля пам’ятника Ломоносову. Він представився: «Мовчан Іван із УПА», передав привіт від П. Федорця. Я не знав з ким порадитися, тож довірився на свій страх і ризик. Зброю частково почали магазинувати в одному місці – і ту, яку збирав за власною ініціативою, і «нову». Але у мене почала виникати підозра, що той Мовчан – провокатор, бо він запитував про таке, про що не прийнято запитувати у підпільників. Пізніше він почав наполягати, щоб ми прискорили збирання зброї. Тоді я вирішив порадитися із Большаком (Мовчан знав про існування Большака, але чомусь так і не зв’язався з ним – чи випадково, чи, можливо, відчував його недовіру). Розповів йому все, і він одразу ж сказав: «Його треба прибрати, це – провокатор». Він це сказав прямо і впевнено, хоча з тим Мовчаном навіть не бачився. Я завагався і переповів Мовчанові про те, що я порадився з товаришем, щоб прийняти рішення, і той сказав, що ви – провокатор. Мовчан, хоч позеленів на обличчя, але стримався.

Коли я повернувся додому, то дізнався, що на міні підірвався Большак Л. та ще декілька хлопців (вони також збирали зброю, але для себе). Попрощавшись 29 вересня із Льоньком, що загинув, я пішов до школи. Там одразу ж, на 1 уроці мене викликали до кабінету директора, звідки НКВДист супроводив мене на вул. Канатну в р-ні Залізничного технікуму, де було розташовано НКВД.

В одній справі йшли:

  1. Я.
  2. Литвиненко В. (із Краснопілля).
  3. Ясногор Ю.
  4. Кучеренко М. (з Верхівцевого).
  5. Федорці.
  6. 2 дівчини із Запоріжжя – всього 10-12 чоловік.

Справа об’єднувалась тим, що з усіма контактував Федорець П.

Пізніше я дізнався, як заарештували братів Федорців (вірогідно, і Литвиненка). Вони навантажили в мене вдома підводу зібраної зброї і повезли її, за вказівкою Мовчана, прямо на подвір’я НКВД залізниці по вул. Канатній, де їх і було заарештовано. З самого початку всі заарештовані почали вимагати очної ставки з Мовчаном, але більше ми його не бачили.

Безумовно, що він був провокатором. У 1960-му та наступних роках, коли мене постійно тероризувало КГБ різними викликами до міліції, військкомату, та на приватні квартири, одного разу я був приведений на квартиру по вул. Артема, 13. Там мене водили з кімнати в кімнату, умикали-вимикали світло, але в одній кімнаті, нарешті, зупинили. В кімнату зайшов чоловік у цивільному, який представився капітаном Карпенком, він був дуже подібний до Мовчана. Я вийшов з кімнати і почув за своєю спиною, як того запитали колеги: «Ну як?». Той відповів: «Все пройшло, не впізнав».

Моїм слідчим був капітан Осадчий. Почалося воно 29 вересня 1944 р., а 24-25 січня 1945 р. відбувся суд. Військовий Трибунал Сталінської залізниці присудив мені, Литвиненку і Ясногору вищу міру – розстріл згідно зі ст. 54-І «а» і 54-ІІ. Інші отримали різні терміни ув’язнення. З того часу ми сиділи утрьох в камері смертників. 65 днів, аж по 26 березня 1945 р., коли Верховна Рада СССР винесла рішення про заміну вироку ВМН на 15 років каторжних робіт.

Після цього мене направили в Тайшет, але вже скінчилася навігація в Норільську (куди мене мусили транспортувати), і я був відправлений в район м. Маріїнська Кемеровської обл.

У 1951 р. мене вивезли в Кінгір, а звідти, якраз перед повстанням, у Джезказган, де я працював на шахті бурильником. З Джезказгану я і звільнився 14 січня 1955 р., по відбуттю ¾ терміну. У Дніпропетровськ повернувся восени 1956 р.

Loading...

Інтерв'ю

Юрій Менцинський: «Багатолітня боротьба українців увінчається успіхом»

Його доля характерна для сотень тисяч українців, родини яких, рятуючись від московських «визволителів», змушені були...

21-01-2019 Інтерв'ю

Стефан Романів: Терор, який був у 1932 році, і терор, що сьогодні на окупованих територіях, мають одну мету – винищення

Минулого тижня у Києві відбувся XI Світовий Конгрес Українців – ініціативи, що координує роботу 20-мільйонної...

10-12-2018 Інтерв'ю

Леонтій Шипілов: «Вибори в умовах війни: маємо бути у всеозброєнні»

  Понад місяць працює нова Центральна виборча комісія, обрана 20 вересня. Присягу прийняли 5 жовтня. Українська...

18-11-2018 Інтерв'ю

Веб-дизайн