Середа, 27 березня 2019 15:44

Кривавий березень в двох селах: Павлокомі й Сахриню на Закерзоню

Ярослав Стех
Кривавий березень в двох селах: Павлокомі й Сахриню на Закерзоню

Перед мною на столі лежить  великого формату солідна наукова книга «Павлокома 1441-1945 Історія села», видана Фундацією Павлокома Торонто – Львів 2001, автор книги проф. Петро Й. Потічний – викладач Університеті Мак-Мастера (Канада),  народжений в 1930 р. В с. Павлокомі, батько якого закатований більшовиками в Саліні, а частина його родини загунула в наслідок польської  еґзикуції в рідному селі.

Книга проф. П. Потічного це глибоко науково дослідницька праця, яка  охоплює детально всесторонні факти і події пов’язані  з цією місцевістю. Доречі про село Павлокома є також книга польськомовна під заголовком  «Бил такі час», Перемишль  2000, автор Здзіслав Конєчни та є невеликого формату українськомовна брошура «Трагедія  села Павлокома» (1974) автор Андрій Мудрик. Книга П. Потічного складаєтжся з 603 сторінок і я у своїй статті не буду  рецензувати написаного, ані не буду обговорювати інших публікацій. Інформативно подав для загальної інформації, що село Павлокома розташоване в близькому сусідстві міста Дунова, лежить в долині Сяну, на правому його березі, за 40 кілометрів на захід від міста Перемишля (нині це Польща). Напередодні Другої світової війни Павлокома налічувала 1370 мешканців, у тому числі 1190 українців, 170 поляків (із них 100 колоністів і десятьох євреїв. У селі була мурована парафіяльна греко-католицька церква Присвятої Богородиці, якої парохом був о.Володимир Лемцьо. Під  час злочинної еґзикуції правив о. Лемцьо Службу Божу, був він відтягнутий катами  від престолу, з початку його по звірячому катовали в церкві і біля неї, а згодом  кати запровадили Отця на цвинтар біля церви і там остаточно в муках був закатований. Аналізуючи описи тих докониваних  звірств моральних і фізичних мук, катування і калічення, мордування перед смертю людей та цілих родин, які мали місце в Павлокомій, людина терпне від розпачі. Фашисти оказували найзаїдливіші і найогидніші образи мук в яких вмирали павлокомці.В історії людства були різні злочини, де гинули безборонні люди, однак жоден із злочинів не можливо порівняти із варварством у Павлокомі.

Хто ж був справцею тих диявольських жорстокостей.  Протягом 2-3 березня 1945 р. до села вдерся відділ польської Армії Крайової під керівництвом поручника Юзефа Бісса (Józef Biss) на псевдо «Вацлав». Відділ був підсилений  бандитами з навколишніх польських сіл, які разом під командою Ю. Бісса приступили до злочинної акції. В результаті так звані «викляті» а на ділі на вічні віки «прокляті» в Павлокомій замордували в різний спосіб 366 українців-мешканців, в тому жінки і немовлята, включно із парохом Володимиром Лемцьом. Тодішня польська комуністична влада за цей кривавий злочин засудила Бісса не досмертно, а до трьох років ув’язнення. В часи комуністичні, цей злочин по суті замовчувався, щойно після упадку комунізму, спориджено  символічну могилу на місці похоронених і тут в березні відбуваються велелюдні моління над загиблими. Адже на цьому цвинтарі похована більша частина павлокомців, які перед смертю в зойках і вмолитвах вмирали. Тут  кати заставля родичів своїх близьких кидати в яму, а після виконаного завдання їх туди вкидали. Врешті 13 травня 2006 р. президенти Польщі Лєх Качинський і України Віктор Ющенко відкрили офіційно пам’ятник над замордованими і тут систиматично відбуваються березневі моління. Цього року така зустріч відбулася 2 березня в якій брала участь моя знайома з Торонта, яка між іншим сказала так, житті бувають різні долі. Навіть в близьких родинах, серед рідних братів Качинських, Лєх співчивав горе замордованих і сприяв будуві пам’ятників, а його  рідний брат Ярослав сприяє масовій дивастації надмогильних пам’ятників українських у Польщі і  додала, що з одного дерева є хрест і лопата. Моя співрозмовниця пережила завдяки тому, що її трирічну заховали  від катів в соломі. За поданими даними в часописах в цьогорічних заходах взяло участь около 1500 осіб з України і Польщі та представники головно української діаспори, які молилися за 366 українськи жертв, серед них 157 жінок та 59 дітей. Ось знимки з цьогорічних жалібних молінь на збірній могилі закатованих в Павлокомі. Не будемо згадувати такий місцемостей, як Прискоровичі, Гараяць Люблець та іншиг де в кожній місцевості загинули сотки невинних жертв.

Ражучі і трагічні події пережила Холмщина, де ще в 1938 р. на Хомщині і Підляшу під час військової еґзикуції зруйнувано около 130 українських православних церков. Ця думка спонтанно приходить в нашу пам’ять, що  Під час вшанування пам'яті жертв в Павлокомі у цьому ж самомиу місяці, а саме 10-11 березня о рік скорішше тобто 1944 р. польські підрозділи Армії Крайової під командуванням Зенона Яхимека разом з польськими партизанськими силами, які складалися переважно з місцевих селян‚ на чолі яких був Станіслав Басай (імена цих командирів досі увічнені у назвах вулиць міст Грубешева та Томашева)‚ атакували українські села Андріївка, Березів, Бересть, Верешин, Ласків, Маличі, Малків, Модринь, М’ягке, Ріплин, Стрижівець, Теребінець, Теребінь, Турковичі, Шиховичі, повністю або частково спаливши їх і  залишаючи за собою горе трупі. Виняткова трагедія відбулася в с. Сагринь де  злочинці убили від 750 до 850 осіб в тому около 150 дітей. У свому виступі Презудент України Петро Порошенко, який був на заходах 8 липня 2018 р. між іншим сказав: «Події на Холмщині, як і низка інших трагічних конфліктів між українцями і поляками в часи Другої світової війни, вимагають ретельних історичних досліджень.І ці дослідження мають здійснюватися спільно істориками і науковцями, спільно українськими і польськими, базуватися на щирому прагненні встановлення справжньої історичної правди про причини, перебіг та наслідки конфлікту, якою б гіркою не була би правда для кожної із сторін – але чесний діалог гоїть рани». Та на жаль в останньому періоді зі сторони Польщі, а зокрема правляча партія ПіС допускається до тенденційних односторонних обвинувачень.  Звичайно серед польського суспільства є надзвичайно багато чесних і справедливих людей, високо культурних, які об’єктовно і справедливо розцінюють повсталі непорозуміння і конфлікти між українцями і поляками. Я небуду перераховувати всіх, але слід назвати польського і мніжнародного діяча Дональда Тузка, літератора Єжи Ґетройца та десятки інших, які здатніь підойнятися до справедливого об’єктивізму. Та на жаль є багато серед сучасних польських політиків, які поводяться зухвало, зарозуміло,тендеційно та хворобливою якоюсь зверхністю по відношеню до українців, а часто і до євреїв. Вибілюючи свої національні злочини і провини скоєні поляками і їх ці пседо патріоти перекладають, що це вчинили, або спровокували іншими, на які поляки діяли у відплатних акціях. До таких представників в першу чергу належить Ксьондз Ісакович-Залеський і йому подібні, які обтяжені ядом ненависти до інших націй.

Дуже приємно відмітити, що є такі прекрасні жінки серед поляків, як Люцина Подганіч, яка пише’«Польща дуже поважає Україну і хотіла б на цьому місці просити Бога про благословення для українського народу, щоб він у мирі жив і щоб недобра війна, яка у ці хвилини триває в Україні, завершилась, і щоб ми поляки і українці могли приятелювати, жити і розвивати свої гарні країни». На увагу заслуговує польська репортерка Моніка Андрушевська, яка отримала нагороду Спілки польських журналістів, засновану Польською інформаційною агенцією (Polska Agencja Prasowa – PAP). Відзнаку їй присудили за репортаж для тижневика Tygodnik Powszechny Вона присвятила нагороду українському журналісту Станіславу Асєєву, який вже півтора роки перебуває в ув’язненні бойовиків так званої «Донецької народної республіки». Голова Партії Регіонів у Польщі пан Скетина виступив в польському сеймі в обороні  національних меншостей у Польщі – українців і євреїв, його виступ був серед тих національностей тепло прийнятий.Та на жаль є багато тих, які поширюють ненависть, людей з примітивними інстинктами, які через свій жалюгідний імперіялізм і спрагу вивищитися, пориває ланцюг співдружности і провокують ненависть своїм еґоїзмом в протилежній стороні і тим смертельно руйнують тріюмф християнського співжиття. Яскравий приклад того, що в 2017 році, коли  масово знесено пам’ятники воїнам УПА у Польщі, Україна у відповідь скасувала всі дозволи польському Інституту національної пам’яті для проведення пошукових і ексгумаційних робіт в Україні. Це стало каменем спотикання у вирішенні питань щодо спільного історичного минулого обох держав. З гарним  зверненням звернувся Голова Львівської обласної державної адміністрації  Олег Синютка, де він прямо звертається до поляків: «Сьогодні хочу звернутись до всіх поляків, до всіх цивілізованих людей – відновіть наші зруйновані пам’ятники і могили на тих місцях, де сьогодні є пам’ять про Україну, тому що  це символи націомальної пам’яті, не плюндруйте їх.

Мертві сорому не знають, так само не знають ворожнечі. Хай спочивають, для нас живих і ненароджених на вічні віки, хай символізують національну приналежність і культуру оточення. Всюди на світі так буває, ми українці, коли рукою ФСБшних агентів у Гуті Пеняцькій (пам’ятник у Львівській області був підірваний у 2017 році – ред.) був знищений пам’ятник тим, хто загинув, ми показали приклад – відновили пам’ятник невинно убієнним. Відновіть наші могили – і ми будемо вам завжди дякувати за зруйновані вандалами понад 14 українських пам’ ятників і місць поховань.» Не даром кажуть – «Не чини лихого, не бійся нікого, лихо тебе обійде.» Сенат Польщі проголосив  законопроєкт «Про внесення змін до закону про Інститут національної пам’яті – Комісію з переслідування злочинів проти польського народу і деяких інших законів». Такий крок Варшави викликав критику з боку Києва і неабияке обурення Єрусалима. При цьому Держдепартамент США також закликав польський уряд переосмислити законопроект з огляду на те, що він може підірвати свободу слова в країні й утворити подальший дипломатичний бар’єр. Серед інших надзвичайно  конструктивну позицію зайняв польський вчений Валерій Яблонський доктор біологічних наук, професор, у галузі ветеринарної медицини. Він дуже глибоко і правдиво пояснив причини Волинську трагедію, що історія боротьби між Польщею та Україною за Волинь, проводилася роками, ніби закликаючи українців до помсти, обравши для цього інформаційний тиск на українців – винуватців їхньої трагедії. «Польща – пише професор - намагалася перетворитися на моноетнічну державу шляхом запровадження полонізації, колонізації краю, руйнування українських церков та ув’язнення українців у спеціально створеному концентраційному таборі Береза Картузька. Під час пацифікації зазнали побоїв 1357 осіб (у тому числі 93 школярі, починаючи з восьмирічного віку).  Майже вповностю знищено україномовне шкільництво. Понадто 40 жінок було зґвалтовано, загинуло 13 осіб, заарештовано 1739 осіб; у Березі Картузькій заарештовано п’ять-сім тисяч українців, де стосовано тортури. У 1941–1942 рр. розпочалася друга хвиля репресій – напади на українських активістів Холмщини, вбивства їхніх родин, обернено в костели 154 церкви, 164 церкви закрито, заборонено товариство «Рідна хата», «Просвіти» знищено його бібліотеки, все майно, спалено 40 сіл. Єдиним виходом для холмщаків було шукати захисту на Волині, куди вони втікали через річку Буг. Третім протистоянь, апогеєм Волинської трагедії, стала відплатна акція повсталих волинян.»

Головним ворогом українців у їхній національно-визвольній війні, став: глава Польської держави Юзеф Пілсудський (1918 - 1935), президент Ігнацій Мосціцький (1926-1939) і Лондонський еміграційний уряд. Не можна скидати з рахівниці провокування німцями та більшовиками міжетнічних протистоянь на Волині. А пригадаймо, скільки переніс поневірянь д-р Григорій Круп’янович, який по людськи назвам тих, які допустилися злочину   в селі Сагриню – ця стратегія корисних результатів не дасть. Можна сказати, що своєрідним феноменом є текст Ізи Хруслінської думки заміщені у вступі до книги "Поляки-українці – Міфи, плітки і фейки", виданої кілька тижнів тому з ініціативи Товариства Homo Faber з Любліна. У книзі поміщено короткі тексти, що розвінчують найбільш поширені міфи і фейки про українців серед поляків ("Україна не держава, а частина Росії"; "У Польщі мешкає мільйон емігрантів з України"; "Українці забирають полякам роботу"; "Українці – це нацистські колабораціоністи, антипольські націоналісти" тощо) та серед українців про поляків (" Поляки нетолерантні", "Польща є успішною країною, може бути прикладом для України", "Нинішні мігранти є першими українцями в Польщі" тощо). Цікаве, що польські міфи — це в основному історичні, а українські — практично  повністю стосуються сьогодення.Нині мало хто зазвичай задумується над тим, якою є дефініція поняття "діалог", що воно означає навіть на високих постах. Хоча чуємо це слово безперестанку — особливо в контексті польсько-українських відносин. У найзагальнішому розумінні діалог є синонімом розмови, на відміну від монологу чи диктату однієї зі сторін. Це обмін думками двох осіб, груп, народів, різні заходи (наприклад, переговори) для того, щоби досягнути порозуміння. Тому коли говоримо про справжній діалог поляків з українцями, то передусім треба трактувати співрозмовника як партнера, а не з позиції диктату (наприклад, польський диктат — «без засудження УПА і Бандери Україна не ввійде до ЄС»), ані з позиції старшого або молодшого брата, ані адвоката України, ані з позиції «цивілізаційної вищості» чи «ми знаємо краще». Про те, на яких засадах має базуватися діалог Польщі з Україною, надзвичайно багато в цій ділянці зробили вище згадані Єжи Ґєдройць і середовище паризької «Культури», Яцек Куронь та — з українського боку — Богдан Осадчук, Мирослав Маринович і Ярослав Грицак, а також окремі представники духовенства. На увагу заслуговує книга Блаженнішого Святослава глави УГКЦ "Діялог лікує рани"." – книга-інтерв’ю з Блаженнішим Святославом авторства Кшиштофа Томасіка. Книга  глибинно вияснює істоту діялогу. За словами Ізи Хруслінської, одже політики не вирішують глибинної суті співжиття а дороговсказом етики і моралі співжиття народів церква відіграє ключову роль, вона своїма догмами споює маси зі середини настроює їх психічно для інтерпретації свіцького співжиття.І на тому не терпить релігія, а навпаки її гідність зростає. Не вдаючись до подробиць Україна і Польща як члени європейської спільноти мають розробити  вспільну програму доброзичливу нормалізації наших партнерських відносин, дотримуючись давнього принципу: «За вашу і нашу свободу». Наше сусідство оперте  на голешених програмах Інституту  національній пам’яті провадить в безвихідний тупик. Нашим завданням, як каже  пані Іза провадити працю  на засадах братського взаємнозрозуміння і щирій допомозі вивести Україну в коло європейських лідерів, з яким рахуватимуться і якого поважатимуть. Потрібно, отже, працювати на розбудову нової України і нової Польщі, змінюймо ментальність  наших народів, але робімо це чесно і   взаємно. Не зробимо ми цього – зробить за нас Москва.

Loading...

Інтерв'ю

Віктор Рог: За Україну йде великий бій

Головний редактор всеукраїнського тижневика «Шлях Перемоги», публіцист, автор книг і численних публікацій з ідеології українського...

21-03-2019 Інтерв'ю

Юрій Шухевич: «Ніхто не зміг сплутати йому гри»

Про військове зростання воєначальників УПА, зокрема Головного командира УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича – центральної фігури...

05-03-2019 Інтерв'ю

Юрій Менцинський: «Багатолітня боротьба українців увінчається успіхом»

Його доля характерна для сотень тисяч українців, родини яких, рятуючись від московських «визволителів», змушені були...

21-01-2019 Інтерв'ю

Веб-дизайн