П'ятниця, 02 серпня 2019 14:41

Організація Українських Націоналістів та гітлерівська Німеччина: війна на знищення

Олексій Омельченко, Суми-Шостка
Організація Українських Націоналістів та гітлерівська Німеччина: війна на знищення

У 2019 році виповнилось 90 років з Дня заснування Організації Українських Націоналістів, соборницької структури, яка поставила собі за мету побудувати незалежну Українську державу на окупованих іншими іноземними державами етнічних українських землях.

Попередниками ОУН були Кирило-Мефодіївське товариство, до якого входили Тарас Шевченко, Микола Костомаров,  Пантелеймон Куліш, Братство Тарасівців, Революційна Українська Партія, військові формування Українських Січових Стрільців, ветерани якого створили Українську Військову Організацію. Сама ідеологія українського націоналізму почала формуватися на українських землях, що були під окупацією Російської імперії.

Перша Конференція Українських Націоналістів відбулася 3-7 листопада 1927 року у Берліні. Друга Конференція Українських Націоналістів відбулася 8-9 квітня 1928 року в Празі.

Перший Конгрес Українських Націоналістів відбувся у Відні, з 28 січня до 3 лютого 1929 року.

Президентом Австрії на той час був Вільгельм Міклас, який обіймав свою посаду з 1928 до 1938 років, тобто до аншлюсу Австрії Німеччиною, а канцлером був Ігнац Зейпель, член християнсько-соціальної партії. Місцеві австрійські націонал-соціалісти ставилися до цих політиків вкрай негативно і вважали їх своїми політичними опонентами.

Конгрес заклав організаційні основи для ОУН та створив Провід, окреслив завдання українського націоналістичного руху на найближчі роки та загальну перспективу боротьбу за визволення окупованих українських земель та створення незалежної України, дав основні контури програми українського націоналізму. Після 7 днів нарад новостворена Організація нараховувала 30 членів, які одноголосно обрали лідером ОУН Євгена Коновальця.

ОУН була створена згідно із соборницьким принципом.

Для полковника Євгена Коновальця важливим було те, що новостворена ОУН представляла більшість українських земель. Вже після Конгресу під час зустрічі з Євгеном Онацьким, який народився в місті Глухів на Сумщині, 24 травня 1930 року Євген Коновалець зазначив: «У нас тепер у Проводі переважатимуть наддніпрянці, – говорив полковник, – Андрієвський, Сціборський, Кушнір, Ви… і це дуже важно, щоб він міг провадити дійсно соборницьку політику».

Стосунки Організації Українських Націоналістів з гітлерівською Німеччиною стали конфліктними одразу після приходу німецьких націонал-соціалістів до влади в Німеччині, після ліквідації ОУН міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького 15 червня 1934 року у Варшаві. Посол Польщі в Німеччині Ю.Ліпський, порушуючи правила, звернувся не до Міністерства закордонних справ Німеччини, а одразу до Гестапо з вимогою арештувати підозрюваного в антипольській діяльності члена ОУН Миколу Лебедя, який плив на німецькому кораблі «Прусія» до міста Свінемюнде в Польщі. Перед заходом корабля до порту, до нього причалив катер, і Гестапо арештувало Миколу Лебедя, якого перевезли до Берліну. Офіційна польська влада наполягла на негайній видачі члена ОУН, і за особистим рішення Адольфа Гітлера Миколу Лебедя передали Польській державі. Ці дії гітлерівців проти ОУН засвідчили негативну позицію націонал-соціалістичної Німеччини до визвольної боротьби українського народу за створення Української держави.

На Варшавському процесі проти членів ОУН у 1935-1936 років Миколу Лебедя, як і Степана Бандеру було засуджено до смертної кари, яка згодом була замінена довічним тюремним ув’язненням.

Ставлення до гітлерівської Німеччини сформулював особисто Провідник Організації Українських Націоналістів Євген Коновалець на Конференції ОУН, яка відбулася у Берліні в червні 1933 року. Про це докладно написав у своїх спогадах провідний член ОУН, учасник тієї Конференції Євген Врецьона: «Дискусію на цю тему започаткував О.Сеник. Дискусія не була надто довга, і кожному було видно, що речі не називалися їхніми іменами. Є.Коновалець висловився проти нав’язування зв’язків з гітлерівцями, мотивуючи своє становище негативним ставленням націонал-соціалістичної партії до всіх народів Східної Європи – до слов’ян у цілому, а до українців зокрема. Гітлер шукає у Східній Європі не союзників, а життєвого простору для своєї нації. Для ілюстрації своїх тверджень він прочитав деякі місця з “Майн Кампф”.

Не відповідає дійсності, що партія з приходом до влади не обстоює більше всіх пунктів своєї ідеології. Навпаки, аналіза досьогочасної діяльності партії вказує на те, що ідеологічні вимоги, які можуть бути зараз реалізовані, - справді дуже послідовно реалізуються. Тому треба прийняти, що й вимоги щодо України, накреслені Гітлером у “Майн Кампф”, будуть виконані, як тільки партія матиме для цього фізичну можливість. У теперішній ситуації можна пробувати нав’язувати контакти з націонал-соціалістичною партією тільки в особистій, приватній площині. В цьому сенсі він, Полковник, погоджується на цього роду спроби, але ні на що більше. У політиці кожна однобічна орієнтація згубна. Однобічна орієнтація поневоленої нації веде до “загентурення” і до цілковитої катастрофи. ПУН як керівництво націоналістичного руху і з гаслом орієнтації на власні сили не може нехтувати шуканням зв’язків до всіх політичних сил у світі, які або вже є, або можуть бути корисні для української визвольної справи. У зв’язку з цим не можна забувати, що націонал-соціалізм не має багато приятелів у світі, і пов’язання українського націоналізму з німецьким націонал-соціалізмом неодмінно призведе до нашої ізоляції і практично замкне нам усі шляхи до чужих відповідальних політичних сил.

Виступ полк. Коновальця був досить різкий, і в цей момент він нагадав мені Полковника 1927 року. Хоч тепер він був зорієнтований на дискусію, проте останнє слово залишав за собою. Було б помилкою бачити в цій рисі характеру Полковника схильність до диктаторських жестів. Ні, це була характеристична риса його провідницьких властивостей. Його виступи завжди визначалися авторитетністю. Коновалець говорив радше тихим голосом, без риторичних прикрас, пильно дбаючи про тематичну логіку. Його аргументація була переконлива, без сліду якихось демагогічних дигресій. Ще додам, що в дискусії проти нової орієнтації висловилися Андрієвський, Мартинець, Онацький, та Сціборський. Крайові представники й найпослідовніший принципіаліст Іван Габрусевич у цій справі голосу не забирали». (Збірник «Євген Коновалець та його доба», ст.476-477. 1974 р.)

Така послідовна політична лінія керівництва ОУН була витримана до вбивства Провідника ОУН Євгена Коновальця радянським агентом Павлом Судоплатовим в Роттердамі 23 травня 1938 року.

Історичні події на Закарпатті в 1938-1939 роках та проголошення в Хусті незалежності Карпатської України засвідчили кардинальну розбіжність інтересів українських націоналістів, всього українського народу та гітлерівської Німеччини.

А все розпочалося 10 березня 1939 року, коли з трибуни XVІІІ з’їзду комуністичної партії Сталін фактично безпосередньо звернувся до Німеччини та Гітлера: «Характерний той галас, який здійснила англо-французька і північноамериканська преса з приводу Радянської України. Діячі цієї преси до хрипоти кричали, що німці йдуть на Радянську Україну, що вони мають тепер у руках так звану Карпатську Україну, яка нараховує близько 700 тисяч населення, що німці не пізніше весни цього року приєднають Радянську Україну з населенням понад 30 мільйонів до так званої Карпатської України. Схоже на те, що це все мало одну мету: розпалить лють Радянського Союзу проти Німеччини, отруїти атмосферу і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих підстав». Гітлер почув заклик Сталіна і після окупації Німеччиною Чехословаччини, Карпатську Україну при військовому спротиві Організації Українських Націоналістів та Карпатської Січі гітлерівська Німеччина дозволила окупувати своєму союзнику – Угорщині.

Ці криваві події стали прелюдією до підписання «Пакту Молотова – Ріббентропа» міжурядової угоди між Радянським Союзом та гітлерівською Німеччиною. Згідно з секретним додатком до протоколу до Договору про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом від 23 серпня 1939 року, що визначав «межі сфер інтересів» сторін Радянський Союз спільно з гітлерівською Німеччиною окупували спочатку Польщу, а СССР зміг окупувати Естонію, Латвію, Литву і здійснити спробу окупації Фінляндії.

Cаме керівництво Радянського Союзу стало найвпливовішим союзником і адвокатом гітлерівської Німеччини на міжнародній арені, що уможливило новий переділ світу. Голова Ради Народних Комісарів СССР В.Молотов заявляв: «Идеологию гитлеризма, как и всякую другую идеологическую систему, можно признавать или отрицать, это – дело политических взглядов. Но любой человек поймет, что идеологию нельзя уничтожить силой, нельзя покончить с нею войной. Поэтому не только бессмысленно, но и преступно вести такую войну, как война за "уничтожение гитлеризма" прикрываемая фальшивым флагом борьбы за "демократию"». http://doc20vek.ru/node/1397?fbclid=IwAR3oEiua41ezCXcM8ykq8p_SePJZLkxYYLBEY0QzdcfUTZQNEvtOEWoGuUc

10 лютого 1940 року в Кракові було сформовано Революційний Провід ОУН на чолі з Степаном Бандерою. Незважаючи на невдачу українського народу в боротьбі за Карпатську Україну, ОУН під проводом Степана Бандери усвідомлювала, що є приклад Хорватії та Словаччини, які змогли отримати та закріпити свою незалежність, хоча і в урізаному варіанті.

Керівництво ОУН домовилось із німецьким керівником Абверу адміралом Вільгельмом Канарісом про створення двох батальйонів під назвами «Роланд» і «Нахтігаль» з членів та симпатиків ОУН. Пізніше доля Канаріса стане пов’язаною з операцією «Валькірія», заколотом групи німецьких офіцерів та аристократів, які 20 липня 1944 року здійснять замах проти Гітлера. Саме за це Канаріса стратили 9 квітня 1945 року.

Але Організація Українських Націоналістів не могла довіряти гітлерівцям.

Саме тому 30 червня 1941 року Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери у Львові проголосила відновлення Української Самостійної Соборної Держави.

Проголошення Акту відновлення Української держави керівниками ОУН у Львові 30 червня 1941 року німці назвали «спробою поставити німецькі власті перед доконаним фактом». Перед німецькою слідчою комісією в справі проголошення Української Держави, Бандера, як про це говорить слідчий протокол слухання, заявив: «Я ще раз хочу відзначити і пояснити, що із всіх наказів, які я віддавав, я в жодному не покликався на погодження із будь-якою німецькою службовою інстанцією». Бандеру заарештували у Кракові 5 липня, а Я.Стецька 9 липня 1941 року у Львові і вивезли до Берліну, де від них вимагали відкликати Акт проголошення відновлення Української держави з центром у Києві. Лідери ОУН відмовилися це зробити.

Також необхідно згадати, що два рідні брати Степана Бандери Олександр та Василь загинули в німецькому концтаборі Аушвіц; його батька – священика Андрія Бандеру було розстріляно 10 липня 1941 року, а його рідні сестри багато років провели на засланні.

Проголосивши 30 червня 1941 року у Львові відновлення Української держави, Організація Українських Націоналістів під Проводом Степана Бандери хотіла отримати повну незалежність, з якою змушені були б рахуватись.

Гітлерівці виступали категорично проти створення незалежної України. Про це свідчить лист радника посольства з правом доповіді Гросскопфа міністру іноземних справ Й.Рібентропу від 1 липня 1941 року: «Дабы подчеркнуть притязания Украины на видное положение, подчеркивается, что такие примеры недавних государственных новообразований, как Словакия и Хорватия, естественно, не могут служить образцом для Великой Украины. С решимостью Украины, говорится в заключение, обеспечить развитие народа в независимом государстве, должна бы считаться любая держава, которая, преследуя собственные интересы, хочет установить новый порядок в восточноевропейском пространстве. (Украинские националистические организации в годы Второй Мировой Войны”. т.1. 1939-1943. Москва. РОССПЭН. 2012. Стр. 341-342.)

Цей документ, яскраве підтвердження того, що Організацію Українських Націоналістів не можна ставити в один ряд з хорватськими усташами, словацькими глінківцями.

Не можна погодитись з позицією доктора історичних наук Олександра Зайцева, яку він висловив у своїй праці «Український інтегральний націоналізм (1920-1930 роки)», в якій автор слідом за Іваном Лисяком-Рудницьким порівнює ОУН з націоналістичними рухами інших народів та вводить поняття «Усташизм». На його думку «Усташизм – революційний інтегральний націоналізм, що розвивається за відсутності власної національної держави та прагне її здобути й утримати всіма доступними засобами, зокрема шляхом терору».

На нашу думку, позиція ОУН кардинально відрізняється від пронімецької позиції румунської «Залізної гвардії» на чолі з Хорія Сіма, румунського «гвардійського режиму» Йона Антонеску , хорватських усташів та словацьких глінкінців.

«Усташизм» – це націоналізм вже державних народів, яким вдалося в тій чи іншій мірі закріпити існуючі національні держави, ставши офіційними союзниками Німеччини та Італії під час Другої світової війни.

Керівництво ОУН Степан Бандера, Ярослав Стецько, Степан Ленкавський, Лев Ребет пішли іншим шляхом і були арештовані та ув’язненні в німецьких концтаборах. Після цього ОУН визнала гітлерівську Німеччину своїм запеклим ворогом.

Саме в цей час керівництво СССР таємно намагалося домовитися з німцями та передати Гітлеру частину територій, в тому числі українських земель.

По справі Л.Берії у 1953 році на 15 років було засуджено начальника відділу «C» МГБ СССР Павла Судоплатова, який здійснив терористичний акт стосовно Провідника Організації Українських Націоналістів Є.Коновальця та організував вбивство одного із засновників СССР та Червоної Армії Льва Троцького (Бронштейна). Одне зі звинувачень, висунутих Павлу Судоплатову, звучало так: «Таємна змова з Берією для досягнення сепаратного миру з гітлерівською Німеччиною у 1941 році та усунення радянського уряду. Павло Судоплатов у своїх спогадах «Спецоперации: Лубянка и Кремль. 1930-1950 годы» на с.606-608 подає свою частково розсекречену записку: «Совершенно секретно: В Совет Министров Союза ССР Докладываю о следующем известном мне факте. Через несколько дней после вероломного нападения фашистской Германии на СССР, примерно числа 25-27 июня 1941 года, я был вызван в служебный кабинет бывшего тогда Народного Комиссара Внутренних Дел СССР Берия. Берия сказал мне, что есть решение Советского правительства, согласно которому необходимо неофициальным путем выяснить, на каких условиях Германия согласится прекратить войну против СССР и приостановит наступление немецко-фашистских войск. Берия объяснил мне, что это решение Советского правительства имеет целью создать условия, позволяющие Советскому правительству сманеврировать и выиграть время для собирания сил. В этой связи Берия приказал мне встретиться с болгарским послом в СССР Стаменовым, который по сведениям НКВД СССР имел связи с немцами и был им хорошо известен. Берия приказал мне поставить в беседе со Стаменовым четыре вопроса. Вопросы эти Берия перечислял глядя в свою записную книжку и они сводились к следующему: 1. Почему Германия, нарушив пакт о ненападении, начала войну против СССР;

  1. Что Германию устроило бы, на каких условиях Германия согласна прекратить войну, что нужно для прекращения войны;
  2. Устроит ли немцев передача Германии таких советских земель как Прибалтика, Украина, Бессарабия, Буковина, Карельский перешеек;
  3. Если нет, то на какие территории Германия дополнительно претендует».

До 13 травня 1943 року керівництво в ОУН здійснював Микола Лебідь, який ще у 1934 році був арештований гітлерівцями і переданий Польській державі. Таким чином, шляхи ОУН з націонал-соціалістичною Німеччиною розійшлися назавжди, остання підтвердила, що є ворогом української нації, таким самим як і сталінський СССР, який ще за 6 років до початку Другої світової війни у 1933 році влаштував геноцид українського народу у формі штучного Голодомору.

Організація Українських Націоналістів, що представляла український народ у його прагненні до створення незалежної Української держави, на початку війни стала в конфронтацію не лише до націонал-соціалістичної Німеччини, але і до її офіційних союзників, якими були Італія, Албанія, Японія, Фінляндія, Румунія, Угорщина, Болгарія, Франція під керівництвом А. Петена, Фінляндія, Сербія, усташівська Хорватія, глінківська Словаччина, а також власовська Росія, яку представляв «Комітет Звільнення Народів Росії» і який після проголошення у Празі Маніфесту 14 листопада 1944 року став офіційним та повноцінним союзником Третього Рейху.

У 1942 році ОУН створила Українську Повстанську Армію та розпочала боротьбу не лише проти більшовиків та їхніх союзників, але і проти гітлерівців та їхніх союзників. Протягом війни, за інформацією доктора історичних наук Івана Патриляка, яку він наводить у своїй фундаментальній праці «Перемога або смерть». Український визвольний рух у 1939-1960 рр.», ОУН-УПА знищили 12 427 гітлерівців та їх союзників, 2 047 було поранено, 2 448 – захоплено у полон. Українські націоналісти втратили в боротьбі з німецькими імперіалістами 2 251 убитими, 475 – пораненими, 536 потрапило у полон.

Підбиваючи підсумки, можна стверджувати, що український національно-визвольний рух ОУН-УПА був неповторним та унікальним самостійним явищем, який заявив про право української нації на власну самостійну національну державу.

Loading...

Інтерв'ю

Віктор Рог: За Україну йде великий бій

Головний редактор всеукраїнського тижневика «Шлях Перемоги», публіцист, автор книг і численних публікацій з ідеології українського...

21-03-2019 Інтерв'ю

Юрій Шухевич: «Ніхто не зміг сплутати йому гри»

Про військове зростання воєначальників УПА, зокрема Головного командира УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича – центральної фігури...

05-03-2019 Інтерв'ю

Юрій Менцинський: «Багатолітня боротьба українців увінчається успіхом»

Його доля характерна для сотень тисяч українців, родини яких, рятуючись від московських «визволителів», змушені були...

21-01-2019 Інтерв'ю

Веб-дизайн