Понеділок, 25 листопада 2019 17:28

А здається, це все було так недавно…

Михайло Гачинський
А здається, це все було так недавно…

Доля нас звела з Петром Марусиком, можна сказати, на самих початках нашої незалежності. Ми були однодумцями і в круговерті тодішніх подій були переконані, що Україна стане вільною, незалежною державою. Наші зустрічі були інтенсивними і ми вірили, що тим зв’язкам не буде кінця. Але доля розпорядилася інакше: 27 листопада 1999 року Петра Степановича не стало. А шкода, бо це була людина надзвичайно талановита і вольова. Він перший, на теренах Бурштина, запалив вогонь боротьби за нашу Україну.

Писати про Петра Степановича водночас і просто, і складно. Просто тому, що він завжди був щирий і відвертий і ця простота була його моральним кодексом. а складно, бо людина він багатопланова. Ще зі шкільних років пише вірші, захоплюється музикою та фотографією, а згодом і аматорським кіно.

Школу закінчив на відмінно. Особливо виявляв нахил до історії та іноземних мов. Закінчив факультет романо-германської філології Чернівецького Університету і десять років працював вчителем у сільській школі, а з 1966 року зачислений штатним викладачем Бурштинського енергетичного технікуму.

Саме на цій посаді проявилися його надзвичайні здібності. Тут він проводить виховну роботу зі студентами, керує студентським університетом знань, предметною комісією філологічних дисциплін та обласним об’єднанням викладачів іноземних мов усіх технікумів та училищ нашої області. Він ніколи не схилявся до урядових циркулярів, а завжди заховував вікові традиції свого народу. В тодішніх умовах, він вважав себе полоненим совітським режимом, якого не сприймав. А коли його душа протестувала, його слово ставало зухвало вільним. Тоді він писав і говорив своїм голосом. Він мав відвагу бути собою і до кінця зберігав свою незалежність.

Окрім основної роботи, в нього була інша робота, про яку взагалі ніхто, окрім дружини, не знав. Це була його літературна діяльність. Вечорами Петро зачинявся в своїй кімнаті і творив.

І все ж таки таємниця не може бути вічною. Якась частина віршів політичного спрямування, з допомогою донощиків, яких ще називають «осведомітелямі», потрапляє до рук КГБ. Діставши достатню кількість інформації про антирадянську діяльність родини Марусиків, вони таємно проникають в їхнє помешкання і знаходять Петрові рукописи, але не чіпають їх.

І ось 15 березня 1985 року оперативники КГБ разом з міліцією та свідками приходять в квартиру Марусиків і пред’являють ордер на обшук. Причина обшуку полягає в тому, що нібито, в Солотвино, пограбовано ювелірний магазин і сліди злочину ведуть до їхньої оселі.

Обшук тривав усю ніч. Вилучені рукописи, а їх було біля 1000 назв, забирають і відправляють в Київ на експертизу, яка показала, що вилучені матеріали містять наклепи та вигадки, які порочать радянський та суспільний лад. Рівно через два місяці до технікуму прибули два офіцери з обласного управління КГБ і на очах студентів та викладачів арештовали Петра. Допити, інкримінації правдивих і неправдивих фактів, допити колег по роботі – все це тривало не один день. Акт звинувачення зайняв 700 сторінок. Проте суду і таборів Петро уник. Його врятувала горбачовська перебудова, яка, на той час, досить сильно підточила державні устої. Його відпускають, але стеження за ним триває. Звичайно, що таке не прощають. 4 червня 1987 року в газеті «Робітнича газета» КГБ друкує статтю під назвою «Машина від бідного родича», яка обливає Петра брудом, зводить наклепи і це стає підставою для вигнання його з роботи. Під шум, крик і овації обуреної громади його звільняють з роботи, а дружину, Марію Василівну, попереджають – якщо вона не звільниться з роботи за власним бажанням, то її звільнять за відповідною статтею. Довелось і їй стати безробітною. Із викладача Петра перетворюють на об’єкт критики, де розглядаються його ідейна незрілість та антирадянські погляди.

Тиск на Марусиків подвоюється. Петро їде в Москву до академіка Сахарова, але там відповідні органи все зробили, щоб така зустріч не відбулася. Через мого львівського знайомого Йосифа Гарайду наводимо контакти з В’ячеславом Чорноволом і це вже була, для Петра, надзвичайна вдача.

Це був початок великої легальної боротьби проти комуністичного свавілля. Петро з подвоєною енергію включається в цю боротьбу. Руку допомоги йому надають львівські правозахисники. Самвидавський журнал «Український вісник» редагований Чорноволом, публікує на своїх сторінках матеріали про Петра Марусика. Згодом ті ж матеріали потрапляють на радіо «Свобода» і світ дізнається про те, як радянська влада переслідує простого вчителя, а тепер уже дисидента.

У 1988 році Петро Степанович створює, а потім і очолює Івано-Франківську обласну організацію Української Ґельсінської Спілки. За таку відкриту діяльність 1 грудня 1988 року, на вулиці Леніна (тепер вул. Богдана Лепкого), що в обласному центрі, троє незнайомців заштовхали Петра в машину і завезли в Павлівський ліс, де жорстоко побили. А після екзекуції, там його і залишили. Забігаючи наперед, варто згадати про те, як ті ж самі людці в червні 1989 року побили члена УГС, юриста Романа Гладиша. Зламали ребро та руку. А восени того ж року убили одного з активістів НРУ Романа Левицького, родом з села Васючин, що на Рогатинщині. Але зупинити порив до незалежності вже ніхто не міг.

Згодом УГС перейменовується в Українську республіканську партію. Три роки Петро був незмінним її головою і тільки з утратою здоров’я відійшов від її керма. Зрадило серце, підвели нерви. Сьогодні, в 20-ту річницю від дня його смерті, хочеться згадати про Петра Степановича «незлим тихим словом», бо він заслужив на таку повагу.

Останніми роками Петро віддавався виключно літературній діяльності. То була його стихія. Внаслідок чого, уже після його смерті, появилися дві його книжки «А ми тую червону калину підіймемо» та «Белелує – колиско моя». Перша про відродження національного руху на Прикарпатті, а друга подає історію, звичаї, традиції та побут його рідного села. Окрім того, Петро залишив свої короткі рукописні замітки, а також готову до друку повість «Яринка» обсягом понад 250 сторінок та збірку віршів, готову до друку, «Атланти».

Loading...

Інтерв'ю

Віктор Рог: «Усе залежить від спільної праці і боротьби»

Публіцист та громадський діяч Віктор Рог завітав до Запоріжжя, щоб презентувати знакову книгу «Ієрархія національних...

20-11-2019 Інтерв'ю

Тарас Рондзістий: «Виховання патріотів – пріоритетна українська справа»

Цього року вп’яте відзначають в Україні на державному рівні День захисника України. З цього приводу...

14-10-2019 Інтерв'ю

Боляєнь Сиресь: Досить «просити»! Наше право – вимагати!

Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю ерзянського Інязора Сиреся Боляєнь із редакцією газети «Ерзянь Мастор».

30-09-2019 Інтерв'ю

Веб-дизайн