Понеділок, 16 грудня 2019 12:16

Бої за південну Харківщину в кінці 1918 – на початку 1919 років

В’ячеслав Труш
Бої за південну Харківщину в кінці 1918 – на початку 1919 років

Бої на півдні Харківщини в кінці 1918 року мали вже цілковито інший характер, аніж року попереднього в тих же місцях. Певна нерішучість поступилася місцем затятості й граничній жорстокості. Українці виявилися розділеними. Петлюрівська Директорія виступила проти гетьмана Павла Скоропадського, а на Лівобережжі значну підтримку отримав популістський рух Махна, який на той момент виступав на боці більшовиків.

Загрожують також російські «білі» та «червоні». 13 листопада радянська Росія анулювала Брестський договір, а 17 створила «Реввійськраду групи військ Курського напряму», що відповідала за підготовку наступу на Україну та її дестабілізацію. 28 листопада росіяни утворюють черговий «фейковий» «уряд України» у складі Авєріна, Ворошилова, Сергеєва-«Артема», Затонського, Коцюбинського, Квірінга та інших. Виникають повстанські пробільшовицькі загони, які вступають в бій із українськими підрозділами і навіть захоплюють важливі населені пункти. Так в 20-х числах листопада 1918 року українські війська у Лозовій числом двох сотень мали бій із червоними, що на деякий час захопили місто.

Повітовий центр Лозової, місто Павлоград, що в півсотні кілометрів, зайнятий червоними, які зробили його опорним пунктом. Український військовий штаб, що дислокувався у Лозовій, спрямував на Павлоград військові сили і 10 грудня звільнив як місто, так і навколишні села. Проте 15 грудня довелося відступити до Лозової.

Полонених із оселедцями червоні розстрілювали. Навіть якщо ті були пролетарями-шахтарями. Саме козаками із оселедцями, в шапках із чорними шликами й рясніла Лозова в кінці 1918 року. Мазепинці та 2-й Павлоградський полк, отаман Омелян Волох зі своїми гайдамаками…

Спроба відбити Павлоград, опанований махновцями, була й пізніше. Проте Павлоградський полк, не підтриманий іншими підрозділами, змушений відступити. До 11 грудня павлоградців перекинуто на північ Лозівщини, в Краснопавлівку, пізніше ще далі, а 15 грудня кілька сотень Полтавського корпусу посилили гарнізон Лозової. Петро Дяченко, 23-х річний поручник, у своїх спогадах згадує, що на той момент лозівська залога складалася із 3-х тисяч багнетів, понад 200 шабель, 4-х гармат та панцерного потягу.

Союзні німецькі війська розкладаються, в їхніх підрозділах з’являються групи комуністів-«спартаківців», зброя розпродується, потрапляє до рук місцевих більшовиків, що готують повстання. На кордоні із Україною російські війська (які отримують імена «Українських») розпочали вторгнення, надсилається розкладницька література в німецькі війська, що охороняють кордон. Доходить до того, що німці ідуть на арешти українських командирів. Загальний же настрій німецьких військ – чимскоріше повернутися додому.

У цих скрутних умовах українці намагаються втримати ситуацію. 16 грудня в українському місті Білгород відбуваються перемовини між місцевими залізничниками, представниками німецької залоги та українською владою. За кілька днів німці мали залишити місто, передавши контроль над ним куреневі дорошенківців. 17 грудня у Харкові – перемовини між українською владою та представниками «білих єдинонеділимців». Укладено угоду про те, що білогвардійські підрозділи підпорядковуються українському командуванню. Місцеві більшовики дезорганізують життя міста – Харків залишається без світла, транспорту, зняти гроші у банку неможливо, бо банківські службовці теж «страйкують». Українські війська арештовують підозрілих, проводять обшуки, знаходячи сховки зі зброєю.

19 грудня 1918 року, після початку другої українсько-більшовицької війни, командир штабу Запорізького корпусу полковник Петро Болбочан наказує аби залога Лозової складалася з підрозділів недосформованого 6-го Кадрового корпусу полковника Павла Кудрявцева. На півночі від Лозової розташовувалися підрозділи полковника Олександра Загродського (Слобідський корпус Івана Кобзи та Запорізька дивізія (4 полки й 3 батареї складу)).

24 грудня махновці обстрілюють Лозову. Ранком наступного дня на станції та околицях відбувся бій. Гайдамака Сосюра згадує, що поле було чорним від трупів. 18 полонених розстріляно та добито багнетами коло церкви. Добивали ударом в шию, багнет виліз із рота і махновець ще схопився руками за лезо… Сільські хлопці по 17 років, один – колишній вояк, три роки пробув у німецькому полоні. Гайдамака заплакав: «Прости мене, Божа Мати! Це не я роблю…» Частина махновців у домашньому вбранні, частина – в награбованому, з «фунтами» грошей у кишенях. Далася взнаки анархістська пропаганда… Гинули й цивільні. Згадують дідуся, який ранком йшов до церкви і загинув. Ще й не пускали його рідні ранком… На боротьбу з махновцями полковник Петро Болбочан виділив окремий загін – 1-й Республіканський полк імені Б. Хмельницького на чолі з С. Лазуренком. Під час бою із махновцями захоплено вісім вагонів награбованого добра – тканини, цукор та навіть… пудра. Серед українського війська спалахують грабежі. Декого розстрілюють, декого визволяють бойові побратими.

Павлоград стає більшовицьким кублом. Сюди стікаються комуністи, що повтікали з Катеринослава та із центрального Донбасу, формуються полки й групи. В кінці грудня в Україну починають наступ російські війська, прикриті назвами «Українські», спалахують бої під Грайвороном, Слатиним, Золочевим… Шість годин тривав бій біля станції Козача Лопань.

1 січня у Харкові вчинили заколот більшовики. Сутички та стрілянина у місті. Починаються червоні виступи в повітах губернії – Куп’янському, Чугуївському, Ізюмському. «Лозова в наших руках», – повідомляють червоні, хоча до підпорядкування Лозової їм було ще далеко. 3 січня Харків захоплено російськими підрозділами, які формують тут із місцевих колаборантів «Перший пролетарський полк». За кілька днів до Харкова із Росії прибуває самозваний «уряд». Того ж 3 січня полковник Петро Болбочан віддав військам наказ, у якому зокрема говориться «…3. Командиру Харківської групи [полковник О. Загродський – В.Т.]:

а) Прикривати напрямки Харків – Полтава, Харків – Лозова – Костянтиноград – Полтава.

б) Лозівський загін підпорядкувати начальнику Харківської групи.

в) Зайняти Богодухів, Ольшани – Люботин, Мерефу, Зміїв, Лозову».

Українські підрозділи пробують зайти в тил ворога, здійснивши контрнаступ з південного заходу в районі Люботина.

Серед телеграфістів та залізничників – купа совєтської агентури, що передає українські військові накази росіянам. Командиру окупаційних військ Дибенку командування наказувало зв’язатися із телеграфістом у Лозовій, повідомивши йому пароль, і дізнатися що діється в містечку.

4 січня більшовики утворюють «Український фронт» під командою Антонова-Овсієнка. Серед окупаційних військ – росіяни, українці, чехи, словаки, поляки, румуни, угорці тощо. Для наступу на південь виділяється «окрема група військ Харківського напрямку» (командир Павло Дибенко).

7 січня Дибенко отримує наказ про наступ. Росіяни мають наступати на південь, на Мерефу – Лихачове – Лозову, увійти в контакт із Павлоградом, що загрожував українським військам з півдня, далі просуватися на південь – на Синельникове та Катеринослав. Потрібно було убезпечитися від можливого українського протинаступу із заходу – з Конграду-Полтави. Згідно із наказом, захопити Лозову потрібно до 10 січня, проте 10 січня Дибенко лише вирушив.

10 січня 1919 року Петро Болбочан доповідав Симону Петлюрі, що знекровлені українські частини відступатимуть на Полтаву, а частина – на Лозову – Катеринослав.

Російські війська, підтримувані панцерним потягом моряків-балтійців №10, просуваються залізницею на південь. 10 січня у Мерефі розбито союзний загін «білих». Тут червоні зупиняються, 12 січня роззброюють два ешелони німців, які їдуть з Криму, поповнюють свої лави місцевими й чекають на ще один панцерний потяг – №2. Після цього продовжують рух далі на південь й захоплюють станцію Бірки та Спасів скит. Українці розбирали колії та підривали мости аби стримати наступ більшовицького війська.

У Лозовій – дві тисячі війська без гармат, панцерний майданчик із кулеметами. 13 (за іншими даними 14) січня біля Краснопавлівки Богданівський полк здійснив контрнаступ, проте втримати станцію не зміг і відступив, втративши (за свідченням більшовиків) 300 полонених та «пульманівський» панцерний поїзд. Не знаємо чи вірити цим даним, бо в українців був один потяг, а червоні повідомляють, що захопили один у Краснопавлівці, а інший підбили у Герсевановському. Тут Дибенко переформував свої сили у полк чотирьох батальйонного складу – 1200 багнетів, 120 шабель, 32 кулемети, 8 гармат, 2 панцерні потяги. Богданівці відійшли до роз’їзду Герсевановського, що неподалік Лозової і звідти зробили спробу ще одного контрудару. Внаслідок бою український панцерний потяг був підбитий, а більшовики рушили далі. Панютине червоні захопили 15-го (до 21.00), того ж дня більшовицька «дрг» проникла на станцію Лозова і з кулемета обстріляла ешелони із українськими вояками, що мали відступати на Полтаву. Лозову захоплено групою Дибенка 17 січня. Далі вони рушили на Павлоград.

20 січня полковник Петро Болбочан доповідав, що «лозовська група буде прориватися на Павлоград на з’єднання з отаманом Гулієм». Отаман Андрій Гулий-Гуленко (Гулій) очолював повстанські загони на Півдні України.

«Треба переконатися, що Лозова міцно за нами», – писали окупанти. І для «білих», і для «червоних» вона була дуже важлива. Чи знали вони, що за сто років об їхні прапори новітні лозівські гайдамаки витиратимуть ноги?

Loading...

Інтерв'ю

Ігор Артюшенко: «Три виклики для Зеленського: коронавірус, Коломойський, Кремль»

Про стан в державі, актуальні українські проблеми, їх причини і шляхи можливого вирішення говоримо з...

22-03-2020 Інтерв'ю

Дзяніс Івашин: «Росія ніколи не відпустить нашу країну у вільне плавання»

Нещодавно в Києві відбулася міжнародна експертна дискусія «Гібридна війна РФ проти Білорусі», організована Недержавним аналітичним...

05-03-2020 Інтерв'ю

Як "облаштувати" Росію?

Віктор Рог у програмі «Кружляння слів»

28-02-2020 Інтерв'ю

Веб-дизайн