Понеділок, 06 квітня 2020 18:10

«Залишковий» націоналізм 1950-х років як стихійний спротив формуванню «homo soveticus»

Юрій Щур
«Залишковий» націоналізм 1950-х років як стихійний спротив формуванню «homo soveticus»

На прикладі Запорізької області

Національне державотворення, безперечно, починається з процесів формування національної ідентичності. Відповідно, залежить від «усвідомлення певними людськими спільнотами своєї єдності на основі спільних коренів, мови, історії, культури» та супроводжується «поділом на «Ми» й «Вони», протиставленням себе решті світу та готовністю об’єднуватись заради захисту «своєї» території, «своїх» інтересів». Все це посилюється у добу бездержавності, окупації та поділу колись спільної-цілісної території між агресорами (як у випадку України у ХХ ст.). Якщо усвідомлення-поділ-протиставлення-захист у бездержавної нації не відбувається – вона гине й зникає з історичної арени.

Відстоювання «свого» й боротьба проти «чужого» є найбільш характерним для націоналізму, який, за Степаном Ленкавським, має дві площини вияву: а) націоналізм як ідеологія та б) націоналізм як рух. Згідно з ним, націоналістичний рух – «вияв дії українського націоналізму назовні, що випливає з внутрішніх потреб української нації». Коротка формула виглядає наступним чином: «націоналістичний рух – це націоналізм у дії». Степан Ленкавський поділяв націоналістичний рух на два види: «а) стихійний націоналізм – коли дія виникає то тут, то там незалежно від усяких організованих чинників; б) організований націоналізм – коли дія організована й спрямована в одне русло. Тоді творяться окремі націоналістичні організації, або партії».

У пропонованій роботі ми зупиняємося на тому періоді, коли (умовно) організований націоналізм перетворюється на стихійний. Тобто, розглядаємо час, коли на території України вже не було організованих осередків спротиву, а продовження традицій боротьби ОУН за незалежність України стало справою окремих націоналістів. Заради справедливості зауважимо, що в історії боротьби 1950-1991 рр. зустрічаються спроби відновлення саме організацією спротиву.

Станом на сьогоднішній день проблема діяльності представників українського націоналістичного руху в умовах боротьби з радянським та німецьким тоталітаризмами на території Наддніпрянської України у 1940-х – на початку 1950-х рр. вже отримала свого дослідника. Період після смерті Сталіна й до розпаду СССР в цьому плані залишається «білою плямою», оскільки проблема українського націоналістичного руху перебуває на маргінесі історії шестидесятників та дисидентів.

Разом із тим, саме цей час, 1953-1991 рр., став періодом активізації грандіозного експерименту над суспільством, який отримав досить «невинну» назву – побудова комунізму. Запорізький дослідник Юрій Каганов визначив, що провідна роль у проекті з будівництва «комунізму в окремо взятій країні» належала «новим людям», якими були громадяни із зміненою свідомістю, виховані у дусі цінностей комуністичної системи – «homo soveticus». Погоджуємося, що наслідки конструювання цього морального каліцтва нинішня держава Україна відчуває як безпосередньо, так і опосередковано.

Зокрема, серед стереотипів, притаманних «homo soveticus», до сьогодні збереглися: електоральна поведінка населення (як і за кого голосують); фаталізм і патерналістське ставлення до влади (коли її одночасно і бояться, і шанують); страх перед змінами («ми терпимо, аби гірше не було»); архаїчне ставлення до сутності держави.

Побудова комуністичної системи була нерозривно пов’язана із боротьбою проти українського націоналізму. Пропагандистська машина СССР його всіляко демонізувала, намагаючись перетворити на синонім до визначень «чужий-антинародний-ворожий». Як слушно зазначив Петро Кононенко, «націоналізмом лякали й таврували. Навіть в системі освіти, в науці та культурі. При цьому він був ворогом апріорі, внаслідок чого ворожим мало сприйматися і все національне. У тому числі і в сферах національно-політичного руху … Масова свідомість отруювалася ще з колиски, сповнюючись з денаціоналізацією й мікробами деморалізації – психології антипатріотизму та самозневаги». 

Учасники українського націоналістичного руху у 1950-х рр., в умовах, коли на Наддніпрянщині вже не було чітко структурованого, організованого підпілля ОУН, могли протиставити радянській пропагандистській машині лише власне слово. Слово, яке було підкріплене авторитетом і досвідом. Оскільки друга половина 1950-х рр. – це час, коли з місць ув’язнення почали повертатися учасники й керівники осередків ОУН, які діяли у 1940-х на Наддніпрянщині. До них також долучалися члени ОУН та бійці УПА із Західної України, яким було заборонено повертатися у рідні терени. Вони й стали представниками отого «залишкового» націоналізму, які відверто псували комуністичну ідеалістичну картинку «побудови світлого майбутнього».

Вживаючи досить умовний термін «залишковий» націоналізм по відношенню до учасників націоналістичного руху, яким випала доля боротися з системою в умовах відсутності організованого підпілля, ми свідомо запозичуємо його у співробітників радянських органів державної безпеки. Останні чітко розрізняли організоване підпілля та діяльність (життєву позицію) окремих націоналістів після повернення з ув’язнення.

В радянській системі місця ув’язнення називалися «виправно-трудовими таборами». З самої назви зрозуміло, що очікувалося, що після відбуття присуду члени ОУН та бійці УПА «перевиховаються» й позбудуться націоналістичних поглядів. Відповідно, якщо такого не відбувалося, антирадянські погляди визнавалися «залишковими».

Співробітники КГБ немало зусиль присвятили поборенню, як вони визначали, залишків націоналістичного руху, антирадянського світогляду тощо. Для КГБ усі «поверненці» були потенційно небезпечними, оскільки могли мати намір відновити організаційні зв’язки й продовжити діяльність у підпіллі ОУН, або ж створити нові антирадянські гуртки й організації.

Так 27 березня 1956 р. співробітниками УКГБ Запорізької області у зв’язку із цим було заведено літерну справу №102, у якій планувалося зосередити усі матеріали про осіб, засуджених за зраду, або ж антирадянську діяльність. В даному випадку співробітників органів державної безпеки цікавили, перш за все, особи у яких вже скінчився термін покарання, або ж вони потрапили під амністію відповідно до Указу Президії Верховної Ради СССР від 17 вересня 1955 р.

Наприкінці того ж року співробітники УКГБ вже нарахували 110 колишніх учасників націоналістичного руху, які протягом останнього часу з’явилися на території Запорізької області. І ось тут, звітуючи республіканському керівництву, «чекісти» наводили зафіксовані агентурою висловлювання націоналістів про поточну ситуацію. Зокрема, колишній член Запорізького обласного Проводу ОУН (р) Пилип Мороз говорив, що «устрій в СССР – це державна експлуатація людини, нема свободи й демократії, зв’язується особиста ініціатива. Існуючий в СССР стрій гнилий і він впаде». Не соромився піднімати тости за незалежну Україну й, розуміючи, що перебуває під недремним оком КГБ, стверджував: «як би за мною не стежили, я буду свою справу продовжувати». І такі випадки його нерадянського мовлення серед оточуючих були досить непоодинокі. На Пилипа Мороза спершу була заведена справа-формуляр, а потім і взагалі агентурна справа під назвою «Скорпіони», а в розробку взяті також і його найближчі однодумці.

У селищі Розівка (районний центр Запорізької області), після звільнення у серпні 1956 року з таборів, проживав уродженець Львівщини Дмитро Кузьма. Його було засуджено у 1951 р. за зв’язок з підпіллям ОУН. На новому місці проживання він також не залишився поза увагою КГБ й був обсаджений агентами «Водинським», «Дубовим» та «Володимировим». Останні регулярно доповідали про антирадянські висловлювання об’єкта розробки.

За ці висловлювання Дмитро Кузьма, зрештою, й був заарештований КГБ у 1958 р. Аналіз слідчої справи дозволяє стверджувати, що у Розівському районі він не проводив жодної підпільної діяльності. Його головна провина, і це симптоматично для кінця 1950-х рр., полягала у тому, що «були такі випадки, коли мене питали, я розповідав про організацію українських націоналістів … я, відповідаючи на питання, говорив, що Бандера був керівником українських націоналістів, що він організував молодь на боротьбу за «Самостійну Україну» й разом з німцями галицька армія воювала проти росіян в період ІІ Світової війни. Я розповідав, що коли Бандера при німцях проголосив самостійну Україну, то його німці заарештували, але йому вдалося втекти й в даний час знаходиться на Заході. Також розповідав, що під час перебування Західної України під владою Польщі існували «Просвіти», де вивчали історію України, молодіжні організації «Сокіл» й «Луг», у яких молодь виховувалася й де їй прищеплювали ідеї боротьби за самостійну Україну». Простіше кажучи, Дмитро Кузьма був заарештований та засуджений саме за розповіді (спогади) про діяльність ОУН. Не агітацію чи ще щось подібне, а саме за висвітлення реальності, відмінної від тієї, що продукували для «людини радянської».

У квітні 1957 р. УКГБ Запорізької області був взятий у розробку уродженець Львівщини, робітник тресту «Запоріжалюміньбуд» Володимир Мисько. 1947-го р. він був заарештований за «бандпособництво» та засуджений до 10 років таборів. Перебуваючи у Воркутинських таборах, приєднався до місцевого таборового націоналістичного підпілля, був активним у боротьбі проти свавілля адміністрації тощо. Через свою позицію у 1952 р. був поміщений на півроку до штрафного ізолятора з використанням на важких роботах.

У 1956 р., після перегляду справи, був звільнений і наступного року, на запрошення згадуваного вище Пилипа Мороза, приїхав до Запоріжжя. Агентура, якою він був обсаджений, характеризувала його як переконаного націоналіста, що залишився вірним своїм ідеалам. Зокрема, агент «Леся» наводила у донесенні слова Володимира Миська про українське націоналістичне підпілля: «Так, сила була велика, але, як бачите, знищена … але ми ж не знаємо, чи до кінця вона знищена. Можливо, й зараз є ще люди, які думають про свій народ, про те як же далі бути. А поразку таку сильну отримали через те, що не було тісного зв’язку з керівниками нашої організації за кордоном, а вони-то знаходилися там, а правителі тих країн не вірили в наші сили, не допомогли нам, як це треба було. Але це ще не все, це не зовсім провал і зовсім не кінець. Бо майбутнє ще попереду».

І це майбутнє не примусило себе чекати. У місті Гуляйполе Запорізької області у жовтні 1959 р. до КГБ надійшло повідомлення від агента «Умілого» про те, що місцевий житель Олександр Білаш підтримує зв’язки з деякими колишніми учасниками молодіжної націоналістичної організації «Група українських підпільників» (діяла у 1947-1949 рр.), які повернулися з ув’язнення. Крім того, Олександр Білаш висловлював наміри проводити підпільну антирадянську боротьбу, шукав можливості для придбання зброї та хотів змайструвати верстат для друку листівок. Працівник гуляйпільської типографії Олександр Білаш був сином репресованого у 1937 році одного з керівників махновського руху Віктора Білаша.

Розмовляючи із колишніми учасниками ГУП, очевидно знаючи від них про націоналістичний характер підпільної організації, Олександр Білаш намагався переконати їх, що «націоналізм застарів». І боротьбу треба проводити дещо під іншими гаслами. Разом із тим, агентура доповідала в КГБ, що об’єкт розробки у бесіді із двома робітниками заводу «Запоріжсталь» висловлював «явно націоналістичні судження, заявляв про те, що російська держава виникла після української, що при радянському устрої росіяни мають привілеї над іншими національностями, всіляко нахвалював населення Західної України, де, за його словами, стійко захищається українська культура й проявляється національна гідність». На такі висновки, очевидно, його наштовхнуло спілкування із жителями західних областей України під час заочного навчання у Львівському поліграфічному технікумі.

Цікавим нам здається один із епізодів агентурної розробки Олександра Білаша та колишніх учасників ГУП. Серед іншого, агенти працювали над тим, щоб «розкласти зсередини» антирадянські стремління та прояви гуляйпільської групи. Зокрема, у розробку колишнього учасника ГУП Григорія Новака вводився агент «Дубчак», якого необхідно було працевлаштувати на заводі сільськогосподарського устаткування й направити в якості учня токаря до станка, де працював Григорій Новак. Останній мав заопікуватися навчанням агента на виробництві. «Дубчаку» треба було розповісти Новаку, що він є вихідцем із Станіславської області, працював у торгівельній мережі й за значну розтрату був засуджений до 8 років. Покарання відбував у таборі в Запоріжжі (це було дійсно правдою). У Запорізькій області залишився на проживання через заборону повертатися після ув’язнення до рідних місць.

За умови, якщо з Григорієм Новаком будуть встановлені довірчі відносини, агент «Дубчак» мав дати зрозуміти, що гроші він крав для оунівців, але слідчі про це, нібито, не дізналися. Якщо ж Григорій Новак та Олександр Білаш будуть обробляти агента для залучення в антирадянську організацію, «Дубчак» мав переконувати їх у безперспективності боротьби з радянською владою, мовляв: «ОУН мала не таку силу, як вони й то зазнала поразки й Бандеру від загибелі не вберегла».

Із останньої репліки, яку мав сказати агент, дуже чітко випливає те, що антирадянський спротив на теренах України, і Запорізька область тут не виняток, й далі асоціювався перш за все з ОУН та постаттю Провідника Степана Бандери. Бо й в ситуації з намірами Олександра Білаша й колишніх учасників ГУП, які не мали стосунку до ОУН під час своєї дотаборової діяльності, акцентувалася увага саме на організованому націоналістичному рухові.

Загалом, спротив системі у 1950-х рр., стихійна боротьба з радянською пропагандою, як одним із підмурків формування явища радянської глобалізації – homo soveticus, була органічним виявом націоналістичного руху, який змінював напрямки й форми. Це відбувалося в час, коли покоління переможців у Другій світовій війні прагнуло і очікувало змін, а влада й далі прагнула мати слухняне й непридатне для протестних акцій населення.

Погоджуємося з Федором Турченком, що в тих умовах жертвою репресій міг стати будь-який мешканець України, а страх деморалізував усі верстви населення: «весь комплекс «виховних заходів», які проводила компартія, був спрямований на формування безмежної відданості режиму і страху перед могутністю державної машини, що перетворювала людей на «гвинтиків», а неугодних – в «табірний пил».

В таких умовах в авангарді боротьби з радянським режимом, зрештою, з самим явищем «совка» й далі перебували учасники українського націоналістичного руху. Їхня неполітична на перший погляд для «обивателя» діяльність й позірне підлаштовування під систему зовсім не вводили в оману співробітників органів державної безпеки. Розробки носіїв «залишкового» націоналізму тривали й у 1960-х рр. і навіть пізніше.

Зокрема, наприкінці березня 1961 р. співробітники УКГБ Запорізької області підготували перспективний план основних агентурно-оперативних заходів з «попередження підривної діяльності українських буржуазних націоналістів». Таких у регіоні нараховувалося 270 осіб. Серед них і 56 членів ОУН, які до засудження діяли на території Наддніпрянської України, зокрема і у Запорізькій області. Обсаджуючи агентурою, розробляючи різні комбінації по розкладенню острівців непокори, вживалися КГБістами й заходи для мінімізації можливого впливу українських націоналістів на місцеве населення. Співробітники органів держбезпеки періодично читали лекції, особливо у місцях компактного проживання націоналістичного середовища. Назви лекцій були більш ніж промовистими: «Українські націоналісти – злісні вороги українського народу».

Яскравим прикладом «взаємовідносин» між КГБістами й радянською системою загалом і учасниками українського націоналістичного руху, які відбули присуд, є доля сотенного УПА «Кривоноса» – Мирослава Симчича. Відсидівши понад 30 років, у Запоріжжі він «отримав» рік нагляду – своєрідний домашній арешт: «не мав права від шостої години вечора до шостої години ранку знаходитися за порогом свої домівки, а також мені не дозволялося ходити в «громадські» місця – кінотеатри, універсами, стадіони… Щоденний маршрут мій мав пролягати на роботу і назад додому. За порушення покарають двома роками в’язниці». Простіше кажучи, переконаний український націоналіст залишався й далі небезпечним для радянської влади.

Побоюючись впливу націоналістів на дітище компартії – «homo soveticus», органи держбезпеки намагалися блокувати навіть такий звичний й тривіальний вид людської комунікації, як спілкування.

Націоналістичний світогляд не передбачав толерування глобалізаційного проекту, запропонованого ідеологами й керманичами «1/6 частини суходолу». Формування «homo soveticus», як відверто русифікаторський нео- чи протоімперський проект у 1990-х рр. не зійшов на пси. Після розпаду СССР він трансформувався у «русизм». Останнє явище досить влучно схарактеризоване першим президентом Чеченської республіки Ічкерія Джохаром Дудаєвим: «Звичайний русизм страшніше фашизму, нацизму, всіх людиноненависницьких ідеологій світу, підвищений до вищого рангу державної політики Росії. … фізичне знищення цілих народів, смерть, кров, цілеспрямоване знищення народного потенціалу». Русизм, з його нав’язливо-задушливою ідеєю «русского міра». В черговий раз, в авангарді боротьби перебувають українські націоналісти. Бо часи змінюються, ворог – ні.

 

Loading...

Інтерв'ю

Соломія Фаріон: «Ми виховуємо молодь через дію»

Очільниця Молодіжного Націоналістичного Конгресу про співпрацю з центральними та місцевими органами влади, вплив на молодіжну...

03-09-2020 Інтерв'ю

Олександр Сич: Держава занурюється у безсистемне шарпання і втрачає свою ідентичність

Нині відбувається дезорганізація, порушення фундаментальних основ державного життя. Президент Зеленський світоглядно вихований у ментальному лоні...

03-06-2020 Інтерв'ю

Ігор Артюшенко: «Влада бачить загрозу для себе серед проукраїнського середовища, в українській пісні, культурі та мові»

– Минув рік після перемоги Володимира Зеленського на виборах. Одне з побоювань часів виборчих перегонів...

02-06-2020 Інтерв'ю

Публікації

Веб-дизайн