Вівторок, 10 листопада 2020 14:43

Українці в радянських концтаборах наприкінці Другої світової війни

Леся Бондарук, к.і.н., Український інститут національної пам’яті
Українці в радянських концтаборах наприкінці Другої світової війни

Радянська влада з недовірою ставилася до всіх, хто пережив німецьку окупацію, вважаючи їх потенційно антирадянськими елементами. Проживання на окупованій території на все життя ставало «плямою в біографії».

Під особливою підозрою опинилися ті, хто перебував у німецькому полоні, а також «остарбайтери» – особи, вивезені на примусові роботи до Німеччини й інших країн. У 1944 р. розпочалася їх репатріація. Серед 4 100 000 репатрійованих радянських громадян та 241 000 внутрішньо переміщених осіб (людей, які залишили місця постійного проживання під час окупації) близько 37 % становили українці. Серед них близько 28 % були колишніми військовополоненими.

Чимало «остарбайтерів» не пройшли так звані «фільтраційні табори», були визнані радянською владою ворогами і відправлені у концтабори ГУЛАГу. З січня 1945 р. туди потрапили й близько 3-х мільйонів військовополонених, що перевищило кількість усіх тогочасних в’язнів ГУЛАГу. Усі вони залучалися до роботи на виробничих програмах НКВД, будуючи заводи, міста, шляхи сполучення…

У лютому 1944 р. після вигнання нацистів із Луцька і Рівного радянська влада розгорнула масові репресії проти місцевого населення, яке підтримувало українську національно-визвольну боротьбу на чолі ОУН і УПА. Борців за незалежність України свідомо очорнювали, називаючи колаборантами німецьких нацистів, щоб таким чином продовжити боротьбу проти них навіть після завершення Другої світової війни.

14 лютого 1944 р. з’явилося перше звернення Президії Верховної Ради і РНК УССР «До учасників так званих „УПА” та „УНРА”», затверджене постановою Політбюро ЦК КП(б)У, де учасників повстанського руху закликали добровільно перейти на бік радянською влади, обіцяючи їм «цілковите прощення їхньої тяжкої помилки». Цей заклик супроводжувався нагадуванням про родини, які чекають їх у рідних оселях. Ця згадка про рідню була не випадковою, оскільки, обіцяючи повстанцям прощення і возз’єднання з сім’ями, радянські лідери нагадували, що готові продовжити те, чого не довершили у першій половині 1941 р., коли депортували у віддалені місцевості тисячі членів родин учасників Організації Українських Націоналістів.

У березні 1944 р. постанова ДКО СССР «Про спеціальні заходи у західних областях України» зобов’язала НКВС СССР виселяти родини активних учасників ОУН, УПА, УНРА у віддалені місцевості СССР.

5 квітня 1944 р. НКВД УССР підготував інструкцію «Про порядок заслання членів сім'ї оунівців і активних повстанців у віддалені райони Союзу РСР», в якій розширили коло майбутніх жертв і ретельно розписали порядок оформлення та організації депортаційно-каральних акцій. Практично всі, хто перебував у формуваннях ОУН і УПА, автоматично прирікали своїх рідних на депортацію.

У той час, поки узгоджувалися всі ці документи, тривали облави на членів ОУН і УПА та репресії проти мирного населення.

Перший ешелон № 1516 із депортованими вирушив 7 травня 1944 р. о 17 годині 55 хвилин за адресою ст. Єнісей Красноярського краю зі ст. Здолбунів у Рівненській області. У 18-ти вагонах 451 особа – жінки, діти та люди похилого віку з Рівненської та Волинської областей, яких вивозили як небезпечних злочинців. Потерпаючи від знущань та нелюдських умов існування, чимало людей гинули в дорозі до місць заслань. Найчастіше у місцях поселення не було жодних умов для життя.

Упродовж 18-21 травня 1944 р. НКВД зігнав у залізничні вагони майже все татарське населення Криму. 67 ешелонів із 183 155 особами відправили в Узбекистан та інші віддалені місця СССР. Весь народ звинуватили у співпраці з нацистами, хоч чимало киримли воювали у Червоній армії, 8995 ветеранів якої теж депортували.

Узбекистан спочатку дав згоду лише на поселення 70 тисяч кримських татарів. Але довелося прийняти всі 183 тисячі, утворивши в республіканському НКВС відділ спецпоселень. Про важкі умови свідчать цифри про захворювання і смертність – близько 16 тисяч загинуло у 1944 р. і біля 13 тисяч у 1945 році.

10 січня 1945 р. вийшла постанова політбюро ЦК КП(б)У «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами у західних областях України». Відбувалися грубі порушення в оформленні документів депортованих. За повідомленням 1-го спецвідділу НКВС в Іркутську область з Волині та Львівщини прибуло 2350 сімей учасників повстанського руху, на більшість із яких взагалі відсутні будь-які документи.

31 серпня 1945 р. нарком внутрішніх справ УССР В.Рясний розпорядився не відправляти неповнолітніх у заслання, а передавати родичам. Це полегшило долю багатьох дітей, які страждали разом із батьками у дорозі та на спецпоселенні. Але з іншого боку, у цьому розпорядженні не гуманізм радянської влади, а прагнення розділити сім’ї політичних опонентів, а їхні діти потрапляли під пильний нагляд спецслужб, їх у родичів часто відбирали й відправляли у дитбудинки, де виховували виключно в комуністичній ідеології.

21 вересня 1945 р. Указом Президії Верховної Ради СССР скасований воєнний стан у СССР. Це не торкнулося Західної України. Депортації тривали від початку 1944 р. до грудня 1952 року, і за цей час радянська влада репресувала півмільйона українців. Протягом 1945 р. із західних областей України вивезли 7393 сімей родичів повстанців і тих, хто їм допомагав, у кількості 17 497 осіб (у 1944 р. – 12 762 особи).

На кінець 1945 р. на спецпоселенні в СССР перебувало 967 085 сімей (2 342 506 осіб). Всього за 1938-1945 рр. загальна кількість спецпоселенців зросла у 2.2 мільйона за рахунок так званих «покараних народів», яких розподілили між республіками Середньої Азії та Казахстану.

У 1946-му у ГУЛАГ вивезли 6 350 українців, 1947-му – 78 327 (така кількість репресованих за один рік не мала аналогів у історії радянського терору!), 1950-му – 46 208, 1951-му – 18 523, 1952-му – 3 229.

Із 206 664 засланих протягом 1944 – 1952 рр. – 187 893 члени родин українських повстанців. За 1945 – 1950 рр. на спецпоселеннях у родинах членів ОУН і УПА народилася 2 181 дитина і померло 14 435 осіб.

На 1 січня 1945 р. у таборах і колоніях ГУЛАГу утримували 1 460 677 осіб. Із 1944 р. радянські концтабори поповнилися сотнями тисяч українських оунівців (у багатьох документах радянських спецслужб вони так і називаються та є окремою категорією в’язнів з України), в’язнями-солдатами визвольних армій України, країн Балтії, Кавказу, їхніх прихильників і просто людей, незгодних із тоталітарною системою радянського поневолення. Спротив свавіллю табірної адміністрації посилився, став планованим та масштабним. Повстання були лише зовнішнім виявом перелому ситуації в ГУЛАГу після війни. Внутрішнім, невидимими для більшості змінами стало створення і діяльність підпільних організацій та різних груп, які діяли у концтаборах аж до розвалу СССР. Першою організацією спротиву стала підпільна мережа «ОУН-Північ», утворена у Воркуті у 1947 році членом ОУН Михайлом Сорокою.

Члени ОУН принесли з собою в табори не лише дух непокори, але й навички конспіраторів, які дозволили їм ефективно продовжити свою діяльність і в таборах. «Італійські страйки» стали буденною відповіддю на порушення й так поганих умов утримання в’язнів. Сидячі протести, сповільнена й непродуктивна праця, невиконання плану при формальному виході на роботу.

10-15 червня 1945 р. у копальні «Покришкін» на Колимі відбулося повстання. Тут перебували члени УПА, засуджені на термін 25 р. позбавлення волі. Ув’язнених на ніч залишали в бараках у кайданах, погано годували, над ними знущалась табірна обслуга, що складалася з кримінальних злочинців. Під час повстання члени УПА роззброїли конвоїрів і знищили майже всю охорону. Здобувши 100 автоматів і набої, 4 кулемети, кілька десятків гранат і харчі, повстанці залишили зону. Ці події викликали велике занепокоєння у всій Колимі. Навздогін 150 втікачам кинули дивізію піхоти й п’ять літаків, техніку для забезпечення зв’язку. Повстанці перебрели болото, минули чагарники, але в гірській ущелині, за 50 км від табору їх наздогнала погоня. Три дні тривав запеклий бій, однак сили були нерівними й усі повстанці загинули. Їхні тіла так і залишились у тій ущелині.

Табірна адміністрація часто використовувала в’язнів, засуджених за кримінальні злочини, для розправи з непокірними політичними в’язнями. Але коли у таборах опинилися учасники ОУН і УПА – ситуація докорінно змінилася. Політичні в’язні захистили себе, примусили кримінальників поважати політичних. Кримінальники більше не хотіли гинути за інтереси влади. Траплялися випадки, коли ці два різні табірні середовища домовлялися про спільні дії проти влади.

Зупинити непокору політв’язнів намагалися, розпорошивши активістів у різні табори ГУЛАГу. Проте це лиш допомогло у підготовці підпільниками великих повстань. «...У нас це почалося з приїздом дубівського етапу – західних українців, оунівців, – писав Олександр Солженіцин. – Вони й зіпхнули цього воза. Дубівський етап заразив нас бацилою бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті прямо з партизанської стежки, роззирнулися довкола, жахнулися нашого рабства й потяглися до ножів».

Засуджені члени ОУН і УПА після відбуття покарання у концтаборах ГУЛАГу за Указом Президії ВР СРСР від 21 лютого 1948 р. також змушені жити на засланні. Зокрема, на 1 квітня 1948 р. із 2 209 454 спецпоселенців було 97 619 «оунівців» – так їх називали у документах.

Із 26 листопада 1948 р. указом Президії ВР СССР втікачі з заслання, яких було чимало, «отримували» 20 років каторги. Постановою Ради Міністрів СССР № 1398-508 від 6 квітня 1950 р. депортованим скасовували терміни й зобов’язували жити на чужині вічно. Цю норму повністю скасували лише 29 квітня 1964 р.

Підсумовуючи викладене, зазначу, що 1945 р. став не лише кінцем Другої світової війни, а й початком репресивної війни радянської влади проти політичних опонентів у республіках СССР, а також відновлення та розширення могутньої каральної системи.

Використані джерела:

1) Вронська Т. В. Заручники тоталітарного режиму: репресії проти родин «ворогів народу» в Україні (1917-1953 рр. / Т.В. Вронська. – К.: Інститут історії України НАН, 2009. – 486 с.

2) Патриляк І. «Ніщо не забуте»: радянські репресії та депортації // Від Рейхстагу до Іводзіми. У полум’ї війни. Україна та українці у Другій світовій. – Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2016. – 352 с.

3) Полян П. Не по своей воле… История и география принудительних миграций в СРСР. – Москва: О.Г.И. – Мемориал, 2001. – 327 с.

Loading...

Інтерв'ю

Ігор Лосєв: «Я думаю, що нашому народові потрібно років 20 хорошої національно-патріотичної диктатури»

Навколо мови ніхто не буде об’єднуватися. З такою заявою виступив президент України Володимир Зеленський.

14-10-2020 Інтерв'ю

Віктор Рог: Революція на Граніті – це перемога над страхом

  30 років тому, з 2 по 17 жовтня 1990 року, в центрі Києва протягом 16...

04-10-2020 Інтерв'ю

Соломія Фаріон: «Ми виховуємо молодь через дію»

Очільниця Молодіжного Націоналістичного Конгресу про співпрацю з центральними та місцевими органами влади, вплив на молодіжну...

03-09-2020 Інтерв'ю

Публікації

Веб-дизайн