Понеділок, 15 березня 2021 11:07

Нацистські млини смерті

Юрій Щур
Степан Мудрик Степан Мудрик

До біографії Юліана Войтовича – «Ярослава Степового»

Співробітник редакції газети «Голос Дніпра» Анатолій Ковач від свого безпосереднього керівника, і по роботі й по підпіллю, Федора Вдовиченка отримав завдання створити нові осередки ОУН у Херсоні. Працюючи над виконанням цього завдання, Ковач залучив до підпілля завідуючого місцевим стадіоном, уродженця Каховки Федора Федорищенка. Останній на той час вже був агентом СД. Відповідно, повідомив нацистів про активність ОУН у Херсоні й їхню роботу над розширенням мережі підпілля.

Отримав завдання від німців зайнятися розробкою підпілля ОУН Херсона. Працюючи над виконанням завдання, Федорищенко через Ковача увійшов у довіру до заступника бургомістра Мирослава Грицая. Останнього, до речі, він на допитах вже у слідчого МГБ у 1945-му році, називав керівником ОУН в місті Херсон. Продовжуючи розробку, «кілька разів у нього на квартирі знайомився з націоналістичною літературою, яку він отримував із заходу від центра ОУН, мав з ним неодноразово бесіди про нашу спільну націоналістичну діяльність». Донесення цього агента СД доповнили інформацію нацистських органів держбезпеки, Федір Федорищенко був безпосередньо причетний до арештів херсонських оунівців.

Дослідники Євген Горбуров та Микола Шитюк, аналізуючи діяльність ОУН у Херсоні у 1942 році, називали три етапи репресій нацистських спецслужб проти українських націоналістів: середина січня, 12 серпня та листопад. Юліан Войтович – «Ярослав Степовий» потрапив якраз до третьої хвилі.

Після арешту його відправили до Табору цивільного населення СД на станції Грейгово Миколаївського району (інші назви табору – «Водопій» та «Водокачка»). За даними історика Олександра Пагірі, табір був розташований в колгоспі імені Петровського та по периметру обмотаний колючим дротом. Охорону тут здійснював спеціально створений шуцманшафт батальйон СД (150 осіб з числа українців та росіян). Комендантом табору був Нольде, його заступник Фаут, начальником команди СД Франц, командир взводу поліції Гофман. В’язні отримували 300 грамів хліба (сурогату) на добу, а 2 рази на тиждень їм давали гарячий суп з різних овочів, а жирів припадало від 5 до 10 грам на добу на одну людину. Приміщення їдальні не було, всі ув’язнені їли суп з одного баку.

В’язні працювали в зимовий період 10-12 годин на добу, а влітку – до 16 годин на різних чорних роботах. Від виснаження, голоду, побоїв, всипного тифу та інших хвороб щоденно помирало до 3-4 осіб. Медичної допомоги не було. За порушення режиму в таборі арештованих били, а за невиконання планових норм праці – розстрілювали (вночі). Іноді в’язнів переводили для відбуття терміну покарання до в’язниці СД м. Миколаєва, інколи відправляли в Німеччину». За спогадами самого Юліана Войтовича, вижити та фізично зміцнитися йому вдалося лише за рахунок картоплі та кавунів, випадково знайдених на полях під час робіт.

З доступних на сьогодні документів, нам відомо що до цього табору також потрапили й інші члени ОУН з Херсону, зокрема згадувані вже Федір Вдовиченко й Мирослав Грицай, а також Григорій Шандра (помилково «записаний» співробітниками МВД до підпілля ОУН-м). Потрапив до цього табору й Анатолій Тришевський, відомий на еміграції як «Володимир Коваль». Він залишив невеликі спогади про свій арешт та перебування у таборах. Зокрема, й про те, що заарештовані члени ОУН спершу перебували у в’язниці гестапо у Херсоні й лише наприкінці грудня їх залізницею вивезли до «Водокачки».

Анатолій Тришевський згадував, що разом із ним у цьому таборі опинилися його однодумці з ОУН, які усі трималися купи й допомагали один одному. Ця підтримка й взаємодопомога була тим фактором, який давав надію на щасливе закінчення їхніх життєвих незгод. Також він описував жахливі умови перебування ув’язнених у грейгівському таборі, після прибуття туди 25 грудня 1942 р.: «нам доводилося працювати дуже багато часу, й у нас був раціон, який заледве підтримував нашу здатність працювати. Вимоги виробництва були настільки важкими, що багатьом в’язням це було не під силу». Якщо це можна так сказати, Тришевський був «щасливчиком», бо отримував від дружини посилки з продуктами харчування.

У Грейгівському таборі Юліан Войтович пробув з 25 грудня 1942 по 8 червня 1943 року, а потім був відправлений до Бухенвальду разом з групою інших в’язнів. До чергового нацистського «млина смерті» херсонські оунівці прибули 8 серпня. Анатолій Тришевський залишив спогади про свої перші враження від Бухенвальду, які повною мірою характеризують і настрої його друзів по нещастю. Він згадував, що «був шокований, коли приїхав туди з іншими в’язнями. Як тільки ми пройшли крізь ворота, там був напис «Eachtohisown» (в перекладі – кожному своє), який можна було прочитати лише зсередини. Я бачив з права крематорій, який був з високою та вузькою трубою й ряди бараків, де були розміщені ув’язнені. Нас відвели до карантинної зони, яка називалася «Маленький табір», що був відокремлений від основного колючим дротом». Першочергово їх поголили й видали в’язничний смугастий одяг. Тут же кожному було надано номер, який кріпився з лівої сторони в’язничних сорочок. Анатолій Тришевський отримав номер 25362 і був приділений до бараку №63. Юліан Войтович отримав таборовий номер ув’язненого 25363.

Один із дослідників історії нацистських концентраційних таборів, сам колишній в’язень, Леонід Мостович досить влучно зазначив, що людина, яка проходила через браму концтабору, втрачала всі свої соціальні права, навіть права в’язня з демократичної країни. Ставала нічим. Ніхто за неї не відповідав, ані не мав проти неї жодних обов’язків. Ця людина ніколи не знала, що можна, а що – ні. Втрачала своє ім’я і прізвище, отримувала номер і з тієї хвилини її головне завдання полягало у досить простій і тривіальній речі – самозбереженні. Лаконічно й влучно Леонід Мостович називає концентраційні табори «країною поза обріями життя і смерті».

43

Крім того, як писав Михайло Марунчак, до морального терору додавався фізичний терор, який полягав у застосуванні різних кар, серед яких найзвичнішими були побої: «Били на блоку, били на праці, побої сипались скрізь, при видачі їжі, робленні порядків чи безпорядків».

Про жахливі умови перебування у «маленькому Бухенвальді» згадував Анатолій Тришевський. Цей табір був на північній частині й складався з 12 армійських стаєнь, які використовувалися як бараки. Тут було по 6 відсіків з кожної сторони, які було зроблено так, що 3 в’язні могли спати поруч, розділені балкою. В сумі тут було 72 платформи й було настілки тісно, що не було можливості повернутися, щоб змінити сторону. Умови тут були набагато гірші, ніж в основному таборі й ув’язнені зазнавали більших страждань. Тут не було вікон, проточної води й практично не було тепла в стайнях. І, відверто, жах огортає після прочитаного: «тут був лише один туалет й багатьом в’язням доводилося використовувати свої тарілки для того, щоб справляти в них свою фізіологічну потребу вночі». Також тут було обмаль питної води й харчування було просто мізерне.

27 жовтня 1943 року Юліан Войтович («Ярослав Степовий») разом з групою в’язнів був переведений до концтабору Дора-Міттельбау. Основне призначення табору полягало у організації підземного виробництва озброєння, зокрема ракет ФАУ-1 та ФАУ-2, турбореактивних двигунів тощо. У таборі ув’язнені працювали у спеціально прорубаних у горі тунелях і цей табір вважався одним з найтяжчих по умовах праці й режиму у Німеччині. Перші в’язні з табору Бухенвальд до Дори прибули для проведення будівельних й інших робіт 28 серпня 1943 року.

«Стандартний» опис перебування в’язнів у Дорі знаходимо у спогадах Василя Мудрака. Невільники жили прямо у тунелях гори, «у тих бічних галях, де було каміння, поміж котре протікала вода і в якому ми мусіли спати – залляте цементом і поставлені триповерхові ліжка з сінниками … Окреме місце було для потреб в’язнів, а оподалік на цементі мучились і боролись з життям ті, котрим забракло вже сил і в тих муках віддавали Богу духа, не маючи над собою найменшого людського милосердя». Колишній в’язень Дори зазначив, що тут померли сотні тисяч невільників в тих жахливих умовах. Дванадцять годин щоденної нелюдської праці, повітря отруєне сумішшю динаміту від вибухів та пилу, голод, сморід в гуркоті моторів, помножені на заборону виходу на поверхню – робили свою чорну справу.

Одним з в’язнів Дори був керівник Служби безпеки ОУН Київщини Степан Мудрик («Мечник»). Він згадував, як відбувалася евакуація ув’язнених з концтабору під час наступу союзницьких військ. Після того, як американська авіація 1 квітня 1945 року піддала бомбардуванню Нордгаузен, наступного дня всіх в’язнів було завантажено до вагонів і вивезено без зупинок в напрямку Гарбург-Гамбург, де вони простояли на допоміжних коліях дві (або три) доби. Серед в’язнів поширювалася інформація, що їх мали вивезти до Данії і там знищити, однак залізниця була перевантажена військовими транспортами. Через це транспорт з ув’язненими було скеровано до табору Берген-Бельзен.

Під час евакуації, на виході з Дори, в’язні отримали скромний харчовий пайок (хліб та щось до хліба). До вагонів їх затрамбували, мов оселедці, один біля одного. Дорога була важка, в закритих вагонах без повітря. Деякі в’язні від постійного недоїдання й голоду триденний пайок з’їли одразу й через це мали значні болі в животі, інколи з важкими наслідками. Не маючи іншого виходу, в’язні у вагонах були змушені справляти фізіологічні потреби прямо під себе. Багато хто не витримував такого навантаження й божеволів і повільно помирав. Щоночі з вагонів наглядачі викидали прямо під колію померлих.

Дорога зі станції Берген до концтабору вповні могла називатися «дорогою смерті». В різних спогадах тим, кому пощастило там вижити, ми зустрічали одну й ту ж інформацію про цей перехід. Степан Мудрик писав про це так: «Виснажені люди не мали сили йти, почали падати чи сідати, щоб відпочити. Есесмани почали тих, що впали чи сіли, стріляти. Десь за півгодини нашого маршу колона дуже зріділа. Це був марш смерти. Я оглянувся і побачив за нами рівну кам’яну дорогу, встелену трупами в’язнів. Постріли тривали безперервно». Юліан Войтович був серед тих, хто знайшов у собі сили дійти й вижити.

Варто зауважити, що потрапивши до системи нацистських концтаборів, Юліан Войтович (Ярослав Степовий) був зареєстрований росіянином й отримав літеру «Р». Це була типова ситуація для тих, хто був заарештований на території радянської України, оскільки працівники табірних адміністрацій записували усіх в’язнів по державній приналежності, нехтуючи національне походження в’язня. Всі українці на в’язничному трикутнику, який визначав характеристику ув’язненого (політичний, злочинець тощо) отримували літеру «П» (поляк), або «Р» (руський, росіянин). Селяни із Західної України, які не знали добре польської мови й уродженці Наддніпрянщини, носили літеру «Р».

В нашому розпорядженні є документ із концтабору Дора, датований 12 січня 1945 року, в якому зазначається, що Ярослав Степовий змінив національність з «русского» на «поляка». Ознайомлення із спогадами інших діячів українського націоналістичного підпілля, які були ув’язнені нацистами у концтаборах, вказало, що подібні випадки були непоодинокими. Причин того, що українці намагалися змінити літеру – позначку країни було кілька. Зокрема, Іван Мельник писав, що через постійні спроби росіян підняти заколот у таборі нацисти здійснювали проти них репресії, внаслідок яких гинули й члени ОУН з Наддніпрянщини, оскільки мали ту літеру «Р». Та й поляки лояльніше відносилися до українців із Західної України, які носили літеру «П», сприймаючи їх за своїх і не вчиняли проти них провокацій. Зрештою, саме наявність літери «П» та перебування у польському, а не російському оточенні, дозволяло українським політичним в’язням уникати першочергової відправки (репатріації) на територію радянської України, де їх очікували чергові репресії, але тепер вже від НКВД-МГБ.

18 квітня 1945 року табір Берген-Бельзен був зайнятий англійськими військами. Колишніми в’язнями заопікувалася нова тимчасова адміністрація. Однак, як згадував Степан Мудрик, ситуація була дуже непевною. Росіяни та прорадянськи налаштовані в’язні чекали на прибуття радянської репатріаційної комісії, поляки також починали підозріло «ворушитися». Виглядало на те, що проти українських політичних в’язнів готуються провокації. Степан Мудрик разом з Юліаном Войтовичем (Ярославом Степовим), Степаном Шумкою й ще кількома членами ОУН вирішили самостійно пробиватися з табору до місця масового скупчення українців у американській або англійській зоні окупації Німеччини. Приблизно за два тижні Юліан Войтович та Степан Мудрик вийшли до села Нідерзаксферфен, приблизно за два кілометри від концтабору Дора, де обоє ще нещодавно були в’язнями[1]. Починався новий етап життя, на свободі, але в непевності.

 

[1] Мечник С. Початок невідомого. Спогади 1945-1954. Мюнхен : Українське видавництво, 1984. С. 33.

 

Loading...

Інтерв'ю

Сергій Квіт: «Донцов хотів, щоб українці були переможцями»

Про Дмитра Донцова як видатного українського інтелектуала, політичного мислителя, літературного критика, видавця та есеїста розповідає...

26-03-2021 Інтерв'ю

Знайомтесь: Інститут наукових студій націоналізму

 Наш співрозмовник – Олександр Сич, доктор політичних наук, голова Івано-Франківської обласної ради, ініціатор створення Інституту...

19-02-2021 Інтерв'ю

Веб-дизайн