Вівторок, 29 квітня 2014 21:00

Згадуючи Міхновського

Микола Міхновський Микола Міхновський

4 травня минає 90 років з дня трагічної смерті ідеолога державної самостійності України Миколи Міхновського. Вшановуючи світлу пам'ять видатного українця пропонуємо увазі читачів уривки зі спогадів його соратника і близького товариша Івана Марченка («Корені мого патріотично-національного самовизначення», УВС ім. Юрія Липи, Київ, 2012р.)

Пригадую точно, що приїхав я до Педтехнікуму в станиці Полтавській 20 травня (1922 р.).

Ці півтора року (травень 1922 - жовтень 1923 р.) перебування на Кубані в Українському педагогічному технікумі в станиці Полтавській були надзвичайно важливими в дотримуванні мого політичного світогляду, взагалі в оформленні мого інтелекту. А це тому, що там мені довелося працювати поруч і під безпосереднім керівництвом такої видатної особистості, як Мик. І. Міхновський.

Ще в Полтаві в 1919 році я чув від Ф.І. Пошивайла дуже високу, вкрайзахоплену характеристику Міхновського. В таких гарячих висловах мені не говорили ні про кого з українських діячів. Тому зустріч з Міхновським мене дуже цікавила й інтригувала.

Але перше враження було виразно несприятливим – я був розчарованим. Худа, висока, бідно одягнена постать, виразно проти всіх і вся озлоблена. Весь час з люлькою в роті, подавав всім дошкульні репліки – таким я побачив Міхновського, й він мені видався належачим до типових «бувших людей», які цілком розгубилися в нових обставинах і тепер уже не являють помітної цінності.

Правда, й обстановка не була сприятливою. Були останні дні занять, іспити – всі нервувалися, були заклопотані. Всі терпіли од нестатків, од недоїдання.

…Міхновському було 50 років, мені – тридцять. Ми були близькими – у його ставленні до мене було щось ніби як ставлення батька до сина. «Ах, яка шкода, що Ви не були біля мене п’ять, шість років тому», – сказав він мені колись. І, дійсно, я цілком уявляю собі, що в важливий період його життя, в вирішальний період життя нашого народу, у цієї видатної людини, можливо, не було інтимно близької йому людини, що була б йому дуже помічною.

…Співпраця й співжиття з Міхновським мало для мене величезне значення ще у другому відношенні – крім того, що він сам був живим прикладом умілої талановитої винахідливої організаційної діяльності.

…Він був одною з провідних осіб українського національно-визвольного руху, брав безпосередню участь у багатьох важливих подіях українського життя, більш або менш близько знав усіх видатних людей українського політичного життя. Через нього й з його слів знайомився і я з ними. Перед тим я в своєму житті й діяльності весь час був далеким від центрів, не знав і як слід не усвідомлював напрямлення первнів української політичної думки й української реальної політики. Тепер через Міхновського я мав змогу ознайомлюватися про самі корені подій і потягнень. Я чув оцінку подій і характеристику осіб, хоч і дещо тенденційну (я це знав), але од людини добре утаємниченої, людини, безперечно, видатного формату, людини, що не йшла сліпо за іншими, не піддавалась модним ідеям, яка мала свою думку й ніколи не боялась її висловлювати.

«Коли я перший сказав, що Україна має бути самостійною державою, то всі, навіть найближчі мені люди, ставились до цього з недовір'ям і насміхались. І яким же для мене щастям є, що мені ж самому довелось дожити до того, що Україна дійсно стала самостійною. Що б зі мною не сталося далі – цього одного досить, щоб бути задоволеним своїм життям», – сказав він колись.

Розповідав про свої рішучі, одчайдушні намагання зрушити, збудити активність української громадськості на початку століття, про свій виступ при відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві у 1903 році, про пізнішу діяльність у Харкові, де йому все-таки щастило активізувати українську громаду. З гірким сарказмом висміював м’якотілих манілових, анемічних культурників, зокрема С.Єфремова, що казали солодкуватим голосом: «Дайте нам тільки українську школу – й ми всього досягнемо». В ньому першому зустрів я послідовного принципового противника соціалізму. «Соціалісти за програмою своєю хочуть, щоб інші побудували високі формигосподарства, а вони скористаються вже готовим, скористаються наслідками чужого організаційного хисту», – казав. Зокрема обурювався українськими соціалістами, які сліпо наслідували соціалістів російських і своєю соціальною демагогією підривали й підірвали національний порив українського народу. Зокрема страшенно осуджував і ненавидів Винниченка і Петлюру, яких особисто обвинувачував у тому, що вони своєю демагогією зірвали блискуче розпочату ним організацію українського національного війська на початку 1917 року. «Був час, що в моїх руках була сила. До мене приходили люди й питали: «Хочете, й завтра Винниченка й Петлюри вже не буде, вони не будуть нам перешкоджати». Але я знав, що в той (мо)мент українські національні сили були ще надто слабі. Я вважав, що не можна йти тоді на розбиття національного фронту. Й я думаю, що я був правий», – казав він. Декілька разів, пам'ятаю, він запитував себе в розмові зі мною: «Чи правий я був тоді, не пішовши на рішучий крок?» – і все відповідав собі, що він був правий, що цей акт насильства зірвав би тоді цілком українську національну справу. Ставив це запитання й пізніше, коли ми з ним розмовляли в 1924 році вже в Києві. І я певен, що весь час потужний внутрішній голос казав йому, що тоді треба було наважитись, що доля й провидіння благословляють успіхом сміливих…

…Пам'ятаю, що він дуже високо цінив полковника Болбочана, називав його щирим українським патріотом, але не пригадую, щоб він докладніше розповідав про його з ним взаємовідносини в кінці 1918 року, коли вони були разом у Кременчуці (перед тим, як Міхновський захворів на висипний тиф).

З українських політичних діячів Міхновський мало кого високо цінив – пам'ятаю тільки, що високо відзначав Липинського і професора Багалія, який, на його думку, був би чудовим міністром закордонних справ.

…Пригадую, я якось запитав Міхновського, як він особисто ставиться до засад В.Липинського, до його обстоювання монархічних ідей. «Все ж таки все своє попереднє життя моє я прожив, «служачи ідеалам республіки», – немов тоном вибачення відповів він. Пригадую, що і пізніше у Києві в розмови з В.Шеметом я почув деяке скептично-недовірливе ставлення його до теорії Липинського. А з другого боку, коли якось я висловив якесь скептичне зауваження, то Міхновський гаряче з запалом почав заперечувати мені. Я певен, що на еміграції Міхновський цілком приєднався б до Гетьманського руху, але тоді і потім до самої трагічної смерті своєї він гетьманцем ще не був. Він ще був на розпутті.

…Півтора року стояв я надзвичайно близько до М.Міхновського, до цієї визначної, видатної особистості, найбільшої з тих, з ким мене зводила доля. Пізнав я і ті сторони його, які були від'ємними й, безперечно, йому дуже шкодили.

При його винятковій енергії, наполегливості, напористості він був різкий з людьми, особливо з тими, що стояли близько до нього. Він міг вести дуже лагідну, коректну «дипломатичну» розмову з людьми протилежного направлення – був великим майстром у цьому, просто віртуозом. «Я в усякий мент умію викликати, при потребі, сльози на очах у себе», – казав він мені колись. І в той же час він дуже часто бував нестриманим і нетактовним у поводженні з тими, що з ним співпрацювали. Він умів, як ніхто, запалювати серця маси й притягати їх до себе, але я думаю, що він мав дуже мало щирих друзів. Я думаю, що і в відповідальні часи, і тоді, в квітні-травні 1917 року і в 1918 році, він не мав близького кола своїх однодумців, на яких міг цілком покластися, й це, мабуть, у рішучі часи паралізувало його задуми. Він не мав і, мабуть, не міг за своєю натурою мати свою партію й не міг щиро влитися, прилучитися до іншої якоїсь партії, зверхників якої він за правом вважав меншими за себе. Тому діяв він в основному один і тому не находив належного йому за його форматом місця. При сприятливих обставинах він, може, надавався бути диктатором.

Я жив з ним у цілковитій згоді й вважаю моїм великим досягненням, що я, не втрачаючи своєї гідності, зумів з ним співпрацювати. Це мені було нелегко. Я цілком усвідомив собі, що успіх справи, яку ми вели на Кубані, залежав од того, щоб у нас збереглись гарні відносини – й вони зберігались весь час. І тому я міг своїм м'якшим підходом узлагіднювати деякі гострі ситуації, що створювались унаслідок нестриманих різких потягнень Міхновського. Я намагався вгадувати його думки, відчувати хитання його настрою, часто у дрібницях поступатися своїм самолюбством, щоб уникнути поважного погіршення наших відносин – і це мені удавалося весь час. Якби я був біля нього в 1917, 1918 роках, я б йому дуже допоміг – може, допоміг би і завершити успіхом свої задуми.

…Виїхали ми з Кубані на початку жовтня 1923 р. Я їхав до Києва – Міхновський дав мені рекомендовані листи до декількох осіб, щоб вони допомогли мені улаштуватися. Проїздячи через Харків, заходив до колишньої Грінченківської школи, розмовляв там з п. Яримовичем. Заїхав до Полтави. Приїхав саме 17 жовтня – в той день, у який три роки тому був заарештований. Був ясний, теплий осінній день. Гуляв над Ворсклою, чекаючи вечора, щоб тільки смерком іти додому. З радістю побачився з своїми рідними.

…Приїхавши в лютому до Києва й пішовши до Шеметів, я несподівано застав там М.Міхновського, що приїхав з Грозного. В колі близьких він був у чудовому настрої, сміявся, жартував. Я більше місяця був у Києві й майже щодня бачився з М.Міхновським. Він вільно ходив по місту, часто ходили ми з ним разом.

В той час повернувся з закордону М.Грушевський і немовби вільно працював у Українській Академії наук. Повернулись і ще деякі й теж десь працювали. Видавалось, що життя входить у якісь спокійні рейки. Міхновський хотів найти собі якусь працю, але з цим йому ніяк не щастило. «Всі якось побоюються брати мене на працю», – казав він. Настрій його помірно падав. Тут мали роль не тільки невдачі в улаштуванні на працю, а й інші мотиви. Він так прагнув до Києва, до центра українського національного життя, й відчував тепер розчарування. Могутній національний порив, який так відчувався в станиці Полтавській на Кубані, – його не помітно було тепер у столиці, в Києві. Всі тут погрузли в повсякденних дрібних турботах і немов би забували чи й забули про великі завдання, які перед нами стояли. «Іване Олексійовичу, якщо Вам коли доведеться будувати Українську державу, то робіть столицею Сквиру чи Хорол – великі міста надто деморалізують, розмагнічують», – сказав він колись мені.

І тоді його находили й до нього приходили люди, що колись співпрацювали з ним у 1917 році, а тепер були десь у підпіллі. Після цього Міхновський знову підбадьорювався.

Як неясний далекий сон згадується мені таке. Я поважно звернувся до М.Міхновського з пропозицією очолити українську визвольну справу. Я сміливий у своїх потягненнях, але я ніколи не був фантазером. Очевидно, й тоді у мене снували думки про ініціювання солідного визвольного руху. Пам’ятаю, що й Міхновський поставився до моїх слів поважно, заявив, що приймає мою пропозицію, й ми досить довго розмовляли в цій справі. Раптова загибель Міхновського обірвала ці мої задуми.

Пригадую ще, що якось на моє запитання Міхновський сказав, що не жалкує, що приїхав до Києва, сказав, що я правильно поінформував його, що в Києві трудно найти цікаву працю, але що жити тут можна. Він помилявся так, як і я, – це знімає з мене велику частину відповідальності за те, що сталося…

Пригадую, що в страсну суботу приїхав я з Ворзеля й прийшов до Шеметів. Міхновський же зразу вийшов до мене. Виглядав, наче хворий, довго мовчав, не казав нічого. «Іване Олексійовичу, Вам можна цілком довіряти?» І він розповів про свою трагедію.

Колись я докладно розповів про те, що сталось зі мною в Харкові. Мабуть, тому він тепер щиро розповів про своє лихо… З ним сталося суттю те ж саме. Йому прислали візу на виїзд закордон. Це, мабуть, привернуло увагу ЧК до нього. Вдень його заарештували на вулиці й запропонували співпрацювати з ЧК, вживати свого впливу до привертання українців тут і закордоном до совєтської влади. Він одмовився, його посадили в підвал… «Я немолода людина, я боявся, що не винесу тортур, і вирішив дати згоду, щоб вийти з в’язниці й покінчити з собою». Я заперечував, пропонував втечу, але він до кінця лишався при своєму вирішенні, кажучи, що за ним страшенно стежать. І, дійсно, я мав нагоду переконатися, що він перебував під пильним наглядом, був під конвоєм, якого не бачили інші, але про який знав він. «Та й для чого жити?» – «Щоб мститися», – сказав я. «Помстишся ж і за себе, й за мене», – такі були його останні слова мені.

Все-таки я розробляв різні плани втечі. Але коли через декілька днів моя знайома зайшла до Шеметів, то довідалась, що Міхновський умер – повісився в їхньому саду.

Смерть Міхновського справила на мене страшне враження. Все в мені клекотіло й протестувало. Й я казав собі, що не можна допускати, щоб наші активні борці гинули так безглуздо й безславно, зменшуючи лави борців, і так, що навіть їхня смерть не служить гуртуванню й гартуванню нашої людності.

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Вже рік як Організацію Українських Націоналістів очолює сумчанин Олег Медуниця. А от корені його роду...

17-02-2024 Інтерв'ю

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Цими днями відзначаємо 95-річчя створення легендарної Організації Українських Націоналістів. В часи бездержавності саме ОУН підняла...

28-01-2024 Інтерв'ю

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії. Дві абсолютно взаємозалежні категорії. Без розподілу росії та проголошення на...

17-01-2024 Інтерв'ю

Веб-дизайн