Субота, 07 лютого 2015 00:00

Степан Семенюк: «Мрію хоча б ще раз приїхати в Україну і там померти»

Леся БОНДАРУК
Степан Семенюк: «Мрію хоча б ще раз приїхати в Україну і там померти»

Ось уже 60 років цей чоловік живе на чужині – у польському місті Зелена Гура. Його справжнє прізвище – Драницький – знали тільки найближчі друзі, родичі й односельчани у Гаразджі Луцького району. Коли далекого 1944-го НКВС заарештував Степана, то мав при собі документи на прізвище Семенюка. З ним і доживає віку один з останніх провідників ОУН на Волині

Засуджений до смертної кари, він відсидів 79 діб у камері смертників, а згодом потрапив до ГУЛАГу. Але й там продовжив боротьбу — став одним із керівників Норильського повстання. У 1955–му Степана Семенюка як уродженця Польщі (до 1939 року Західна Україна була під юрисдикцією Варшави) переводять добувати ув'язнення в цій країні. Звільнившись, він присвятив своє життя утворенню Української держави.

На Водохреще ми по телефону привітали його і зі святом, і з днем народження та записали інтерв’ю

—Пане Степане, що пригадуєте сьогодні, коли досягли такого поважного віку?

— Усе моє життя було пов’язане з визвольною боротьбою. Ніколи не забуду молоді роки, коли міг працювати для України. І поневіряння у радянських концтаборах. Я єдиний із нашої сім’ї зміг побачити Батьківщину вільною.

— А що відчуваєте, коли слухаєте новини про російсько–українську війну?

— Гіркоту, бо попередній президент Янукович і його уряд довели державу до краю прірви. Вони втекли і досі не покарані. Їхні тимчасові наступники під керівництвом Олександра Турчинова не мали достатньо рішучості, щоб нейтралізувати сепаратистів і в Криму, і на Донбасі. От і дійшло до війни. Але що вдієш — це психологія поневоленого народу. Коли В'ячеслав Чорновіл, який був головою Львівської обласної ради, довідався, що офіцери–росіяни починають виїжджати з України, він їздив по всіх військових частинах Галичини і переконував їх залишитися. Бо вони займали в українському війську ключові позиції. А нині влада допустила до того, що сталося у Криму і на Донбасі. Там відкрили дорогу росіянам. Як мені болить ота психологія меншовартості у представників мого народу! Вони ж ніяк не можуть себе уявити без «старшого брата».

— Чи порівнюєте спротив УПА й теперішню оборону держави?

— Протистояння на Сході — це продовження боротьби бандерівців за незалежність України. Звісно, нині інші обставини. УПА була українським військом, що утворилося на засадах регулярної армії в умовах Другої світової війни. Це був час боротьби, а не мирний період. І сьогодні також у боротьбі творяться нові Збройні сили. Все залежить від діяльності нинішнього уряду і Президента Петра Порошенка — чи зуміють вони їх зробити українською армією, такою, яка могла б завжди охороняти нашу державу.

— Чого ж не вистачає нашій владі для керівництва державою?

— Нинішні політики не позбулися психології меншовартості. Один польський історик, автор монографії про Ярему Вишневецького, сказав, що після татарської неволі Україна в XVI-XVII століттях виростила чимало мудрих полководців, але не дала жодного великого дипломата. І справді, визначних інтелектуалів — основу нашої нації — завжди винищували першими. Ми раз у раз опинялися без політичного проводу, тобто без здібного й талановитого керівництва. В цьому колись «допомагали» і поляки, і росіяни.

Сьогодні найбільше бракує інтелектуальної еліти. Один із героїв нашої минувшини сказав: щоб позбутися кайданів, треба відважитися стати вільними. Всупереч перешкодам наші політики та керівництво держави мають відважитися на це — у своїх думках і діях, нині і назавжди. Вони мусять твердо стояти на своїх позиціях, у жодному разі не поступатися терористам. Так, як в’язні совєцьких концтаборів в абсолютно підневільних умовах зуміли відважитись бути вільними і своїми повстаннями в Норильську, Воркуті та Кенгірі розхитали могутню машину тоталітаризму — ГУЛАГ. Часом треба залишити все і вистояти до кінця. Треба змусити ворога визнати нашу правду та силу. Тішуся, що сьогодні зростають сотні відважних, котрі боронять Україну так, як ми колись в УПА. Нашу націю страшно знищували фізично і морально, і лише тепер вона знову відроджується.

— Як вважаєте, коли Україна здобуде перемогу?

— Певною мірою ми вже перемагаємо. Пам’ятаєш, колись співали: «Держава — це кров і залізо, а воля — це вістря мечів». Сьогодні це мусять зрозуміти всі. Як тільки створимо сильну армію, ворог буде з нами рахуватися. Тоді неодмінно переможемо! І не дай Боже втратити цю можливість. Бо за Україною — безпека всього світу. Навіть Президент США Барак Обама підписав постанову свого сенату про підтримку України, а це дуже важливо.

— Що хотіли б побажати українцям і читачам газети «Волинь–нова»?

— Щоб змогли оборонити свою державну та політичну незалежність.

— А що побажали б собі у 95 років?

— Ще хоча б раз приїхати в Україну і там померти. 

Loading...

Інтерв'ю

Віктор Рог: За Україну йде великий бій

Головний редактор всеукраїнського тижневика «Шлях Перемоги», публіцист, автор книг і численних публікацій з ідеології українського...

21-03-2019 Інтерв'ю

Юрій Шухевич: «Ніхто не зміг сплутати йому гри»

Про військове зростання воєначальників УПА, зокрема Головного командира УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича – центральної фігури...

05-03-2019 Інтерв'ю

Юрій Менцинський: «Багатолітня боротьба українців увінчається успіхом»

Його доля характерна для сотень тисяч українців, родини яких, рятуючись від московських «визволителів», змушені були...

21-01-2019 Інтерв'ю

Публікації

Веб-дизайн