Вівторок, 23 червня 2015 21:00

Що і як змінює країну?

Розмовляв Іван ШВЕД
Що і як змінює країну?

Річниця української Конституції, яка мимовільно збігається майже із завершенням року воєнних дій на Донбасі, схиляє до нових підсумків. Для цього ми запросили знаного дрогобицького науковця і публіциста, керівника Науково-ідеологічного центру ім.Д.Донцова, лауреата премії ім.С.Бандери за громадянську активність Олега БАГАНА.

– Пане Олеже, як би Ви оцінили цей рік з погляду якості державотворчих і націє творчих процесів?

– Внаслідок революції на Майдані Україна об’єктивно здійснила потужні кроки у названих сферах, результати яких сьогодні ще не завжди помітні і належно не оцінені. Маю на увазі масовий сплеск патріотизму в суспільстві, героїку на Майдані і на донбаських фронтах, велику жертовність нації, подих свободи в медіях і культурі – усе це кардинально оздоровлює і ще довго буде зміцнювати українство. Зараз в країні по-суті народжується нова нація, бо саме війни сприяють найглибшим трансформаціям національним. Так завжди було в історії.

Однак на суб’єктивному рівні не все йде так позитивно. Як ми бачимо, і виконавча, і законодавча влада, попри демократично-патріотичну риторику, прагнуть відродити старі схеми управління державою, тобто домінування корпоративно-корисливих зв’язків, повернення до схем збагачення чиновників за рахунок використання посадових можливостей, навертання до закулісно-цинічних домовленостей і т. ін. Чого вартує фігура Л.Кучми на мінських «мирних» переговорах, яка взялася не знати звідки, чи низка призначень на відповідальні посади Президента осіб сумнівних або з колишніх регіоналів; як пояснити безкарність і «таємну» всотаність у зв’язки з владою знакових злочинців режиму Януковича і відвертих українофобів на кшталт Колєснікова, Льовочкіна, Королевської та ін.? Факт, що за закон про обов’язкову українськомовність державних чиновників в Раді проголосували лише близько 150 депутатів говорить про те, що провідні нібито «майданні» політсили – Блок П.Порошенка і «Народний фронт» – просто обдурили український народ, бо у своїх лавах до парламенту провели не патріотів, а прихованих українофобів або цинічних космополітів.

На жаль, і партійні процеси в країні незадовільні: партії творяться тільки під лідерів, не на ідеологічних основах, у них панують фінансово-групові інтереси. Мало є надій, що нарешті в нас розвинеться принципова політична сила, яка, закономірно почне витискати з політпростору корупцію, впливи олігархів, популізм і профанаторство.

– Як Ви оцінюєте проект адміністративно-теориторіальної реформи в державі?

– Загалом позитивно, але є й кілька кардинальних критичних зауважень. Передусім очевидно, що автори реформи не розуміють, наскільки система територіального устрою є важливою для формування міцної національної свідомості і соціальної культури. Хоча вони найбільше посилалися на досвід Польщі, але не врахували, що у Польщі відновлення кордонів історичних воєводств – Малопольщі, Мазовєччини, Шльонську та ін. – було актом торжества Традиції, духу націоналізму. Маю на увазі, що наші реформатори не відважилися «перекраяти» країну за історичними взірцями, тобто відродити землі, як це було за УНР, а повітам надати більшого історично-етнографічного характеру. Вартувало цілком відмовитися від сучасних меж областей, які були придумані в комуністичну добу, і перейти до більших за розмірами й історично вмотивованих земель або країв: Галичини, Волині, Полісся, Сіверщини, Слобожанщини, Приазов’я, Причорномор’я, Донеччини (від ріки Донець), Бесарабії, Запоріжжя (або Степу), Подніпров’я, Поділля, Буковини, Підкарпаття (замість Закарпаття, бо ця назва є дещо некоректною) і Криму. По-перше, ці 15 країв є історично, ментально і культурно вмотивованими. По-друге, якщо проголошуємо економію коштів шляхом скорочення управлінських кадрів, то 15 – це на 10 чиновницьких апаратів менше від збережених обласних структур. І по-третє, при такому поділі можна було б суттєво «урізати» межі т.зв. Донбасу, бо Північна Луганщина органічно відійшла б до Слобожанщини (це насправді тільки її продовження), а Приазов’я з центром у Маріуполі та у поєднанні з півднем Запорізької області (міста Бердянськ і Мелітополь) набуло б більшої проукраїнської прив’язаності (зараз на цей край суттєво впливають урбанізовані й русифіковані регіони центрального Донбасу). Відродження земель не означає початок феодалізації, усе вирішувалося б конституційними законами про унітарність України. Повіти мали б нести основну вагу адміністрування, а керівництво країв відповідало б тільки за стратегічні напрямки розвитку: макроекономіку, туризм, культурну політику, освіту, наукові програми.

Наступне: повіти вартувало б формувати також за історично-етнографічними принципами. Наприклад, за прив’язаністю до значних рік – Побужжя на Одещині й Миколаївщині і Надбужжя на Львівщині (Жовківський, Сокальський, частина Камянко-Буського району); за давніми взаємотяжіннями традицій: Стрийщина близька до Болехівщини і Долинщини як Східна Бойківщина, а не до Жидачівщини, яка разом із Рогатинщиною і Бережанщиною-Підгаєччиною творить історичне Опілля. Можна було б піти навіть на відродження старовинних назв теренів із часів Середньовіччя – відродити Тиверщину і Уличчину на півночі Одещини і на Поділлі (за назвами давніх племен тиверців і уличів). Зрозуміло, що багато повітів отримали б назви за головними містами, бо не всюди регіони окреслюються етнографічно й історично. У такому «форматі» Україна задихала б духом Минулого, тисячолітніх традицій і це, як ніщо інше, зміцнювало б нас національно і громадянськи!

І ще про важливий, на мій погляд, прорахунок: реформа ніяк не націлена на вгамування росту великих, перенаселених міст, а це є викличною проблемою для кожної країни. Повітовий поділ передбачає, що великі міста (з кількістю мешканців від 250 тис.), а це усі обласні центри крім Ужгорода, і ще кілька міст-гігантів – Кривий Ріг, Маріуполь, Кременчук та ін. – стануть центрами невеликих повітів. Так зафіксується велика населеннєва диспропорція, коли, скажімо, у повіті з центром у Житомирі буде мешкати понад 0,5 млн. жителів, а в Олевському повіті на півночі області – бл. 10 тис жителів! Тому треба було виокремити усі великі міста в окремі повіти-поліси, щоб вони не «нависали» над малозаселеними сільськими теренами. Так є у Великій Британії. Зараз Україна потребує додаткового стимулу для розвитку малих і середніх міст, сільського простору, тож шляхом реальної децентралізації цього й можна було б досягти. Потрібна спеціальна державна програма підтримки малих і середніх міст щоб урівноважити демографічний розвиток країни від надмірної урбанізації.

– На Майдані дуже яскраво вибухнула енергетика націоналістів. Водночас електорально націоналістичні партії не набрали обертів. Як це пояснити?

– Промах націоналістів випливає із ментально-моральних засад української нації і їхні проблеми повторюються від початку 1990-х рр.: українці в більшості за психологією – пристосуванці і дуже обережні, дрібні у життєвих пориваннях. Відтак до лав націоналістичних партій (якими виступали ДСУ, УНА, КУН, СНПУ-«Свобода», частково УНКП, УКРП та ін.) не йшли люди елітарного типу – високоосвічені, з організаторськими здібностями, підприємливі, творчі, туди йшли тільки радикали, яких в українському суспільстві є традиційно мало. Олігархи теж не дуже підтримували правих. Тому й впливи націоналістів були невеликими, а натомість їхні ідеї, коло за колом, опановували ширші і ширші маси. На Майдані стався вибух. Іншими словами, морально, ідейно націоналізм набирав сили, а організаційно, як парламентсько-партійна структура постійно програвав. Лише у 2010 і 2012 рр. «Свобода» досягнула відносного успіху. Наприклад, вже у 1991 р. націоналісти вимагали декомунізації України, але наше обережне і нерадикальне суспільство їх не підтримувало. Зараз декомунізації хоче більшість народу, але цю ідеологему спритно присвоїли собі ліберальні партії, які організаційно й інтелектуально є мобільнішими.

Розуміючи цю проблему, у 2007 р., коли ми створювали Центр Донцова, то планували його саме як ідеологічну структуру, щоб постійно посилювати циркулювання правих і націоналістичних ідей, які за природою своєю сприяють національному зростанню. Бо націоналізм – це передусім викликання в соціумі більшої сумлінності, відповідальності і жертовності. А це зміцнює, динамізує громадянство. За сім років діяльності нам вдалося перетворити НІЦ ім. Д.Донцова на всеукраїнськи відому і впливову громадську організацію, яка ініціює чи бере участь у стратегічно значущих ідеологічних проектах: проводить наукові конференції, круглі столи, готує книжкові видання. Назву лише останні: Українська Видавнича Спілка ім. Юрія Липи видала знакову й суперактуальну книжку Ю.Липи «Розподіл Росії» (я готував передмову до неї) і зараз вона успішно презентується по всій Україні; незабаром з’явиться вже 8-й том упорядкованого і прокоментованого мною видання «Вибраних творів» Д.Донцова, що є грандіозною культурною подією за самими своїми масштабами (опубліковано сотні маловідомих праць автора), коли Д.Донцов постав як оригінальний мислитель правого спрямування, рівного якому не має жодна з націй Середньої і Східної Європи; започаткували програму вивчення і популяризації ідеології націоналізму (незабаром з’явиться нова серія наших спеціальних видань). Тобто, розуміючи, що парламентський успіх націоналістів наразі є неможливим (бо суспільство фатально відстає), ми планомірно розширюємо кола ідейних впливів.

– Центр Донцова займає активну культурологічну позицію: ви відважно критикуєте популярних письменників, ідеї гей-спільнот і под. Які Ви бачите тут проблеми?

– І за це нас деякі недалекі люди в Дрогобичі називають «провокаторами», бо для них критикувати когось знаменитого – означає руйнувати. Це звичайний вияв провінційності, страху перед столицею і її модою. Насправді проблеми в культурі зараз дуже великі, попри наявну свободу творчості в країні, якої ми так довго чекали. Для більшості людей незрозумілим є те, що мистецтво, література можуть бути деструктивними, шкідливими. Вважається, що якщо вже якась людина щось пише чи малює, то вона «розвиває національну культуру». Так є не завжди. Не кожна творчість сприяє зростанню духовності, розвиткові естетичних смаків. Це помітили ще у Давній Греції, Платон планував у своїй ідеальній державі майбутнього увести навіть обмеження на певні напрямки мистецтва, бо усвідомлював, що воно не все сприяє людині.

Наприклад, зараз є українські літератори, які сіють цинізм, безвір’я, апатріотизм (пофігізм – у їх термінах), і усе це відбувається не якось там агресивно, ні, це йде під виглядом словесно-образної гри, з присмаком пропаганди «прав вільної людини» (вільної від усього!?), у формі розмови парадоксами, коли читача легенько привчають до безпринципності, до толерування зла, моральної патології і т. ін. Якщо одним словом сказати, то в більшості сучасна постмодерністська література в Україні (Ю.Андрухович,О.Ірванець, Ю.Іздрик, В.Неборак, Ю.Винничук, С.Жадан, А.Бондар, Ірена Карпа та ін.) дегероїзує національну свідомість українства. (Згадаймо Ірванцеве з 1990 р.: «Любіть Оклахому» як пародію на «Любіть Україну» В.Сосюри). Вона руйнує відчуття Традиції, дезорієнтує у цінностях, ламає поняття Авторитету, привчає до потворного, позбавленого сенсу (замість зусилля духу постійно пропонується лише розвага-гра). Наслідок впливу цієї літератури – те, що зараз, в умовах війни, наше суспільство залишається великою мірою наївно-пацифістським, бузтурботно-дурнуватим, пасивним і безпринципно толерантним до зла і розкладу.

І про це ми говоримо, тому що в Україні мало хто відважується критично аналізувати постмодернізм. Це дуже професійно у нас робить дрогобицький літературознавець і публіцист Петро Іванишин, який після давнішої резонансної книжки «Вульгарний неоміфологізм» (2000 р.) недавно видав цікаву і глибоку збірку «Критика і мета критика» (К.: Академвидав, 2012). Цікаво, що на теоретично ґрунтовні критичні тези п. Петра під час січневої полеміки в Інтернеті з приводу позиції Ю.Андруховича ніхто з постмодерністів аргументованої відповіді не дав, хоча кричали майже всі, опускаючись тільки до брутальних образ самого критика, як на базарі. До слова, Ю.Андрухович недавно здійснив свій демонстративний переклад творів дрогобицького польськомовного автора Б.Шульца (твори якого перекладені, здається вже 5 чи 6 разів!), спадщина якого є ідеальним вираженням літератури хворобливого егоцентризму: автор пише про щось таке, що розуміє тільки він, що хвилює тільки його переживання, а весь світ залишається осторонь. Цим український письменник наголошує, яку саме традицію в культурі він прагне реанімувати в сьогоденні.

Щодо гей-феномену («Правий сектор» зробив свою критичну заяву під впливом напрацювань нашого Центру), то наголошу, що незадоволення викликає не сам факт сексуальної патології, а те, що певні ліберальні середовища її заповзято пропагують у різних формах. Власне, в цьому суть: лібералам ідеться про розхитування ситуації, про переконання суспільства, що нічого чистого і високого нема, що все дозволено (про цей момент у людському переконанні Ф.Достоєвський говорив як про факт цілковитого морального падіння, духовного зламу, який потенційно несе катастрофічні наслідки для суспільства).

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Вже рік як Організацію Українських Націоналістів очолює сумчанин Олег Медуниця. А от корені його роду...

17-02-2024 Інтерв'ю

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Цими днями відзначаємо 95-річчя створення легендарної Організації Українських Націоналістів. В часи бездержавності саме ОУН підняла...

28-01-2024 Інтерв'ю

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії. Дві абсолютно взаємозалежні категорії. Без розподілу росії та проголошення на...

17-01-2024 Інтерв'ю

Веб-дизайн