Середа, 05 вересня 2018 17:44

Сергій Кузан: «Ми повинні пережити момент становлення нації, а потім можна говорити про мультикультуралізм»

Ганна Чабарай
Сергій Кузан: «Ми повинні пережити момент становлення нації, а потім можна говорити про мультикультуралізм»

«Тиждень» поспілкувався з волонтером, заступником голови ГО «Вільні люди» Сергієм Кузаном про здорове патріотичне виховання, подолання радянських традицій і потенціал нового українця.

— Раніше військово-патріотичне виховання в школі полягало у святкових вечорах із радянськими піснями воєнних часів. Минули роки, сталася революція, війна, дітей перевдягли у вишиванки й змінили репертуар. Але методи лишилися старі — здебільшого це відбувальщина, яка несе загрозу несприйняття. Чи не згасить це хвилю патріотизму, яка піднялася природним шляхом після війни?

— Гуманітарна освіта, її змістове наповнення є одним із ключових чинників формування національної ідентичності. Не має значення, про яку країну ми говоримо – це, практично, універсальне правило для всіх. Хто контролює гуманітарну освіту, той задає тон у розвитку спільноти, створює сенси та кардинальним чином впливає на опірність спільноти чужорідним впливам.

Я очолював громадську організацію «Молодіжний націоналістичний конгрес», яка займається вихованням молоді на вишкільній системі, створеній в ОУН (б) і згодом збереженій в українських громадах діаспори. У них уже три покоління плекають мову, традиції й узагалі любов до України, попри те, що вони громадяни США, тож у побуті розмовляють англійською. Але завдяки системі виховання молоді діаспора себе дуже чітко ідентифікує українцями. Вони впроваджували різні новітні методи виховання, щоб ця система була самодостатньою й готовою до самовідтворення. Тому ми взяли цю систему, і поки влада ще не була наша, намагалися фактично творити альтернативну виховну систему. Сюди можна віднести скаутську систему, яка зберігається і в «Пласті», і Спілці Української Молоді — це ідейно найближчі до нас організації.

Екс-міністр освіти Табачник був повністю російською креатурою. Росія розуміла, що гуманітарна сфера — це зброя. Зрештою, усе це обернулося на війну. Я сам із Харкова, як юрист часто їздив Україною, мав нагоду спілкуватися, розбудовувати осередки нашої організації, тож можу напевне сказати: якби ми не віддали гуманітарну сферу, то не було б війни на Донбасі. Тому що воюють не бабусі з дідусями, які ностальгують за Совєтським Союзом — це лишень масовка, яка виходить на площі. Воюють мої однолітки, які виросли в незалежній Україні.

На параді до Дня незалежності ми побачили тризуб УНР, почули гімн ОУН, вітання «Слава Україні». Ця соціальна концепція дуже близька для українців. Гасла й ідеї живі й робочі, не кажучи про червоно-чорний прапор, який є всюди на фронті. Така виховна система, можливо, і не дає швидкого результату, але в час боротьби перезапускається й працює.

Щоб виховати таку молодь, нам був потрібен час, ресурси, багато книг, і все це в умовах засилля російської пропаганди. Коли до влади прийшов Янукович, ми вирішили, що треба йти в опозицію й формувати паралельну виховну систему з розрахунком на те, що молодь підросте, отримає знання й навички та зможе будувати нову державу. Це правда, все наше членство було на Майдані, хтось волонтерив, хтось перебував у війську, добровольчих батальйонах, багато хто не повернувся.

Нині ті, хто отримав ці знання, працюють, у тому числі в команді Уляни Супрун. Усі вони однодумці з погляду того, якою має бути нова країна, молодь. Тому так важливо не скотитися в «совок», який нам весь час інтуїтивно намагаються нав’язати. На школах замість прапорів УССР поставили синьо-жовті, замість радянського гімну — український, вишикували молодь у вишиванках, шароварах — співайте пісень! Ні, це не те, чого ми хочемо. Нова країна — це країна вільних людей, ми постійно повторюємо це на наших виховних семінарах. Потрібно забезпечити розвиток особистості, запроваджувати західні методики, історичну традицію. Це виховує молодь, для якої Україна – вища навіть за особистий добробут. Ми прагнемо, щоб кожна молода людина, коли приходить у громадську організацію, відчула себе особистістю. Кожен із нас рівний, кожен відповідає за те, в чому він найкращий. На наших молодіжних таборах діє принцип: «будуємо такий табір, якою хочемо бачити нашу організацію, і будуємо організацію такою, якою хочемо бачити нашу країну». Це те, що називається «країна починається з тебе». Україна – це не просто соняхи і синє небо, це люди, прапор, гімн, кожна інфраструктурна одиниця. Хороша, погана, з безхатьками чи неприбраними подвір’ями – але це твоя Україна і ти за неї відповідаєш.

У системі шкільної освіти з нас завжди виховували дисциплінованих гвинтиків. Вони тепер не совєтські, а українські, однак ментальність у дітей не змінилася. Замість того, щоб розвивати дитину, її робили частинкою «государства». Наше завдання — залучити історію, прищепити любов до Батьківщини — але не совєтської, а набагато глибшої, — пізнати її, щоб нормально дивитися в майбутнє.

— Націоналісти завжди були в хороших відносинах з українською церквою, водночас існує Московський патріархат, не зацікавлений в українській державності й нації. Офіційно церква відділена від держави, проте час від часу в парламенті лунають ініціативи ввести до шкільної програми уроки християнської етики, і це при тому, що серед учнів далеко не самі лише християни. Яке місце церкви в патріотичному вихованні?

— Конституція — це правила гри для суспільства. Згідно неї церква відділена від держави. Якщо місцева громада заснувала церковну школу, люди хочуть її відвідувати — це нормально. Якщо громаді це непотрібне, то й нав’язувати нічого не можна. Порушення прав будь-якої соціальної групи неприпустиме. Має бути консенсус. Українці завжди домовлялися. У мене чимало друзів — татари й вірмени, греко-католики й православні, — і ми завжди знаходили спільну мову в питаннях релігії. Я бачу єдину проблему — це церква Московського патріархату, яка намагається вибудувати систему, аналогічну російській, тобто коли церква й держава зрослися й стоять на засадах вождизму. За Януковича на територіях міністерств у нас ставили розкішні каплиці, можновладці їх будували на власних подвір’ях на показ. Це ознака тієї самої радянщини, коли справжню віру підмінюють іконками й обрядами. Бо справжня церква йде за своїми людьми. Я знаю капеланів на фронті, які не боялися прямо в окопі правити для тих, хто потребував духовного спілкування. Ось це жива церква, яка йде за людьми! Якби ми викорінили російський вплив у церковній сфері — бо така церква є інструментом військової агресії, — то в нас дуже швидко все стало б на свої місця і з’явився б консенсус між віросповіданнями.

— Наскільки за останні роки зросла популярність військово-патріотичних вишколів серед молоді? Як ви їх популяризуєте й чи є цей спосіб виховання альтернативою шкільному?

— Сьогодні ми взяли за мету якомога більше співпрацювати з Міністерством молоді та спорту. Відповідальні в цій структурі за національно-патріотичне виховання — це чудова команда, яка ламає стару систему цінностей. На жаль, це займе роки. Це природньо, бо якщо ви 25 років вчителюєте в школі й виховували дітей за усталеною схемою, а тепер вам показують альтернативні методи виховання, то є вибір: або визнати власну помилку й узятися за нові методи, або сказати «я краще знаю» і продовжити робити по-старому. Це нормально, коли людина не хоче визнавати, що півжиття була обдуреною, це внутрішній людський спротив. Зламати цей спротив — наше завдання на найближчі роки.

Вишколи, які провадять громадські організації, як наша, потрібні та мусять бути альтернативною системою виховання. Адже пересічна вчителька не виведе дітей у гори, в ліс. А в нас діє принцип: кожен член команди, незалежно від посади в організації, живе в тому ж наметі, бігає, мокне під дощем, їсть ту саму їжу, що й учасник, який вперше приїхав на табір. Тільки власний приклад виховує молодь.

Важливим є також військовий компонент, як парад до Дня незалежності. Зараз ми не можемо оцінити його, рахуємо, скільки грошей пішло на це, але для молоді ці кілька годин параду вже справили враження і через 5-10 років ще відіграють свою роль.

— Із дітьми з патріотичних родин працювати легко. А як залучити проросійські, прорадянські чи просто байдужі сім’ї?

— Після початку війни існувала така концепція зміни Луганської області — викорінення сепаратизму через дітей. Діти йшли до школи, водночас їхнім учителям приділяли дуже велику увагу, щоб вони розповідали нормальні речі про Україну, щоб приміщення були відремонтовані, учні нагодовані. Потім школярів почали вивозити в західні регіони країни, щоб вони спілкувалися з місцевими, побачили більше, ніж їхні батьки. Вони поїхали раз, двічі, прийшли на парад у вишиванках, а тоді повернулися до своїх батьків і показали їм, що це добре, що немає хунти, ніхто нікого не гнобить. Тоді батьки розуміють, що дитина хоче кращого життя, починають рефлекторно підлаштовуватися під неї. Будь-які батьки бажають кращого своїм дітям. Чомусь я не знаю людей, які відправили б своїх дітей навчатися в «ДНР-ЛНР».

Одразу після початку війни були нарікання на переселенців, що вони агресивні, не соціалізовані. Щойно їхні діти 1 вересня пішли до шкіл у нових громадах, потрапили в нові компанії, порозумілися — несприйняття різко спало. Через дітей ми перевиховуємо дорослих. Усіх, хто бажає своїм дітям нормального майбутнього, перевиховати реально.

— Де вже зараз брати кадри, які виховуватимуть дітей не за радянськими, а сучасними, передовими методами?

— На жаль, немає «запасної» України з такими кадрами. Велику роботу зробили наші люди, представники української громади. Такі як Уляна Супрун могли б спокійно жити будь-де, але приїхали в Україну. Її команда зробила ставку на молодь, відкрито запрошує людей на посади, які раніше «рішалися». Ця молодь виховується в бою. Але таких — лише одиниці. Тому ми повинні розуміти, якою є українська нація: ми скалічені сімдесятьма роками «совка», за часом це два свідомих покоління. Але від невеликої групи волонтерів залежатиме доля країни. Тому такі речі, як Революція гідності, цінності Майдану, не мають забуватися.

Під час Майдану ми створили свою Україну. Коли вся величезна територія країни була корумпована, то на Майдані існував острівець нової державності, де панувала взаємодопомога. Через цей маленький майданчик пройшли тисячі людей і зрозуміли: ми можемо це робити, ми повинні повірити в себе, повинні зрозуміти, що наш Майдан розширився до розмірів цілої країни. Наші барикади ми перенесли на Схід, де війна, а тут, усередині, ми повинні робити Майдан. Як тільки ми хоч на секунду забудемо події чотирирічної давнини й усю нашу історію — це крах. Але ми показали, що хочемо й можемо змінюватися. Ми самі зробили Революцію гідності — не хтось інший, а ми жертвували хто копійку, а хто й життя заради України. Треба підживлювати той дух, не дати йому згаснути, спонукати людей організовуватися, і це буде змінювати. Ми не маємо іншого шляху, нам ніхто не завезе десяток тисяч Супрун, які щось змінять.

— Що для вас означає «вишиватництво» й чим воно може загрожувати новій генерації?

Це абсолютно російський термін, яким намагаються нас принизити. Я його ніколи не вживав би. Люди, які намагаються дискредитувати українські символи, придумали це слово за аналогією до слова «ватник». Але вишиванка — це святе, це наша історія. Нам не треба вестися на ці вкидання й переходити на їхню мову.

А саме явище — це чистий «совок», коли намагаються зовнішніми атрибутами підмінити суть. Бо суть вишиванки — це традиція. Не можна натягти її на себе й сподіватися на індульгенцію. Не можна бути п’яним у вишиванці, бо це наче форма для військового. Тому не може бути формального ставлення до символу. Вишиванка — це гарно, актуально й пристойно. Але вона не самоціль. Вишиванка означає, що ти несеш у собі Україну і її культуру. Я проти формалізму: він загрожує тим, що, приміром, дитину просто відверне від України. Якщо пісня, танець, сорочка будуть подані примітивно, несучасно, то дитина їх не сприйме. У нас майже ніхто не ходить на гопак і коломийку, бо це відгонить ретроградністю. Але якби ви бачили, як їх танцюють діти з українських громад на дискотеках за кордоном! Це справді сучасно й гарно, водночас повністю збережена традиція. Ми маємо стежити за пульсом, щоб наша традиція була цілковито адаптована до сучасності, була модною. Так має бути в усьому. Вишиванка адаптувалася до нового часу, на Заході не соромно в ній ходити. Сучасна електронна чи рок-музика витягує з глибин українську автентику, аж усі дивуються, що в нас таке є. Треба просто дати українській молоді можливість робити в українській державі українську музику, і все піде саме собою. У нас тисячолітня історія, ми можемо пласт за пластом діставати твори, мистецтво, які достукаються до будь-кого. Треба тільки не боятися.

Loading...

Інтерв'ю

Леонтій Шипілов: «Вибори в умовах війни: маємо бути у всеозброєнні»

  Понад місяць працює нова Центральна виборча комісія, обрана 20 вересня. Присягу прийняли 5 жовтня. Українська...

18-11-2018 Інтерв'ю

Forum TV. Інтерв'ю з Сергієм Кузаном

Інтерв'ю Кузана Сергія - заступника Керівника Проводу Вільні Люди, координатора Національна ініціатива "Стоп Реванш" для канадського Forum TV. 

01-11-2018 Інтерв'ю

Веб-дизайн