Вівторок, 05 березня 2019 16:53

Юрій Шухевич: «Ніхто не зміг сплутати йому гри»

Розмовляв Іван Банах
Юрій Шухевич: «Ніхто не зміг сплутати йому гри»

Про військове зростання воєначальників УПА, зокрема Головного командира УПА генерал-хорунжого Романа Шухевичацентральної фігури героїчної доби української історіїрозмова з його сином, довголітнім політвязнем совєтських концтаборів Юрієм Шухевичем.

— Пане Юрію, попри загалом відомі факти біографії Вашого батька, необхідно чіткіше висвітлити щаблі його військової кар’єри. 

— Військову службу батько розпочав 1928 року, коли призвали до Війська Польського по закінченні третього року студій Політехніки. Вступив до школи підхорунжих у Володимирі-Волинському, по закінченні якої мав би отримати офіцерське звання підпоручника польської армії (відповідає лейтенантові армії України). Проте звідти його відрахували як неблагонадійного і далі він служив рядовиком артилерії в гарнізоні у Раві-Руській (1928-1929). Ще від 1924 року Роман Шухевич був активний у парамілітарній формації — Української Військової Організації (УВО). У лютому 1929 року виникла ОУН. Оскільки керівництво ОУН перебувало за кордоном, у краю створили її виконавчий підрозділ — крайову екзекутиву ОУН на західноукраїнських землях. УВО мала увійти до складу ОУН, а її функції в краю мали перебрати бойова і військова референтури КЕ ОУН; остаточно допроваджено до цього в 1932 році. Військова референтура проводила військові вишколи членів ОУН, а бойова займалася акціями відплатного характеру.

Після демобілізації навесні 1930 р. батька призначили до військової референтури КЕ ОУН ЗУЗ, а в червні 1930 року — керівником (референтом) бойової референтури КЕ ОУН ЗУЗ. Крайовим провідником КЕ ОУН ЗУЗ був сотник Юліан Головінський (1894-1930), який користувався великим авторитетом. На посту бойового референта КЕ ОУН ЗУЗ Роман Шухевич залишався до арешту у червні 1934 року і проявив себе активно. За той час змінилися крайові провідники Степан Охримович (1930-1931), Іван Габрусевич (1931-1932), Богдан Кордюк (1932-1933) і Степан Бандера (1933-1934). Бойова і військова референтури могли надавати військові ступені і батько отримав ступінь четаря, що за тодішньою системою ступенів УГА відповідало чину лейтенанта. Після ув’язнення у Березі Картузькій (1934-1935) і львівських «Бригідках» (1935-1937) в грудні 1938 р. його відрядили до Хуста заступником начальника штабу збройних сил Карпатської України «Карпатської Січі» Михайла Колодзінського. Тут його підвищили до поручника (старший лейтенант) і сотника (капітан). 

Від березня 1939 року перебував у Данціґу, одночасно пройшов кількамісячні курси німецького Ґенштабу в Мюнхені. Десь у той час навчився добре володіти шаблею і отримав спеціальність пілота безмоторного літака. Після розколу ОУН в лютому 1940-го батько приєднався до відламу Степана Бандери і був призначений керівником офіцерських курсів при військовій референтурі Проводу ОУН-Р у Кракові. У квітні 1941 р. став до служби у батальйоні абверу «Нахтіґаль», підпорядкованого вермахту. Хоч займав посаду командира сотні і заступника командира батальйону обер-лейтенанта Альфреда Герцнера, німецьке командування не поспішало підтверджувати йому військовий ступінь гауптмана (капітана). 30 червня 1941 р. «Нахтіґаль» у складі передової групи німецьких військ увійшов вулицею Янівською до Львова. Того ж дня проголошено Акт відновлення Української держави і сформовано уряд на чолі з Ярославом Стецьком (1912-1986). Романа Шухевича призначили заступником військового міністра ґенерал-хорунжого Всеволода Петріва (1883-1948). 7 липня 1941 р. «Нахтіґаль» відправили на фронт. Таким чином батько уник арешту. Проте в серпні 1941 року батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд», укомплектовані з учасників Карпатської Січі, зокрема, добровольців-галичан, через ненадійність відправили до Німеччини і роззброїли. Однак, гестапо не мало права арештувати людину, що перебувала на військовій службі, без дозволу армійського командування. Учасники батальйонів із 1 грудня 1941 року зголосилися на контрактну службу до охоронної поліції – шуцманшафту – на один рік. Їх об’єднали в єдиний 201-й батальйон шуцманшафту і скерували у білоруські ліси під Вітебськ. Командиром 201-го батальйону був майор Євген Рен «Побігущий» — колишній командир «Роланда», заступником – гауптман Р.Шухевич. Українцям підтвердили їхні військові ступені. Вони боролися із більшовицькими диверсантами, здобувши досвід партизанської війни. 

Через рік, внаслідок закінчення контракту і демобілізації, гестапо знову прагнуло арештувати їх, вже як цивільних. Тому в січні 1943 батько перейшов у підпілля і почав службу у Крайовому військовому штабі ОУН (р). Невдовзі очолив його як військовий референт Проводу ОУН (р) у ступені майора. Подальші щаблі: наприкінці листопада 1943 року Р.Шухевича призначено головнокомандувачем УПА і надано ступінь підполковника, а в січні 1946 р., минаючи наступний ступінь, — ґенерал-хорунжого. Він надалі фактично керував ОУН (р), хоч на нараді Головного проводу ОУН (р), що відбувалася в лютому 1945 року біля Бережан, визнав С.Бандеру «ідейним провідником». 

640x412

— Хто з військових фахівців ОУН міг претендендувати на посаду, яку врешті посів Роман Шухевич?

— З-поміж молодшого покоління революціонерів, котре не мало досвіду перших визвольних змагань, насамперед Михайло Колодзінський (1902-1939). Він закінчив офіцерську школу під час служби у польській армії і став першим керівником військової референтури КЕ ОУН ЗУЗ (1929-1932) до арешту. Після звільнення з тюрми його скеровано в Італію, де продовжив військову освіту, можливо, в Академії італійського Ґенштабу. Там, завдяки Б.Муссоліні, який давно цікавився українським рухом, для українців було зарезервовано 5 місць. Пізніше М.Колодзінський навчав партизанської тактики у таборах хорватських усташів і був знайомий з їхнім лідером Анте Павелічем (1889-1957). Військову освіту закінчив у Голландії. М.Колодзінський – автор трактату «Українська військова доктрина» (бл. 1938). Потенційними кандидатами на найвищу військову посаду були також Зенон Коссак (1907-1939), Дмитро Грицай (1907-1945), Олекса Гасин (1907-1949), Василь Івахів (1908-1943), Василь Сидор (1910-1949). Усі вони, як і батько, вступали до школи підхорунжих польської армії, пізніше продовжували військову освіту за кордоном. Зенон Коссак був першим керівником бойової референтури КЕ ОУН ЗУЗ у 1929-1930 рр., коли крайовим провідником КЕ ОУН ЗУЗ був Богдан Кравців (1929), а потім передав пост Р.Шухевичу. Дмитро Грицай очолював військову референтуру КЕ ОУН після М.Колодзінського (1932-1934) до свого арешту. 

У цей час крайовим провідником став С.Бандера і значення військової референтури КЕ зросло. У 1933 році налагоджено відправку членів ОУН на курси військових інструкторів до Данціґа і Берліна, а потім такі курси орґанізували у Львові для вишколу членів Орґанізації. Після погрому 1934 року обов’язки крайового провідника (у 1934-1935) і військового референта КЕ ОУН ЗУЗ (1935-1936) виконував Олекса Гасин. Згодом його відрядили за кордон, де він разом із М.Колодзінським і З.Коссаком працював у військовій референтурі Проводу ОУН. За кордоном О.Гасин закінчив курси штабних офіцерів, отримав звання сотника і разом із Євгеном Коновальцем став автором «Військового підручника» (1938). У той час крайовими провідниками в Галичині були Лев Ребет (1935-1939) і Мирослав Тураш (1939), а пост військового референта КЕ ОУН ЗУЗ знову посів Д.Грицай (1936-1939). Проте, через арешт більшості керівників КЕ, діяльність бойової і військової референтур у Галичині ослабла. Влітку 1935 р. створено окрему КЕ для Волині. На пост керівника (у 1935-1937) був скерований Микола Кос (1912-1940), а військовим референтом КЕ ОУН ПЗУЗ став Василь Сидор (1936-1937) до часу арешту. Саме на Волині активізувалася діяльність військової референтури. Тут, починаючи з липня 1937 р., В.Сидор створив збройні загони «Вовки», що їх чолили Петро Башук (1911-1995) і Василь Макар (1908-1944) — вихідці із Сокальщини. «Вовки» рейдували волинськими лісами, виконуючи саботажні акції і атентати. 

У січні 1939 до Карпатської України скеровано полковника М.Колодзінського на пост начальника штабу «Карпатської Січі» і поручника З.Коссака – заступником. Командиром «Карпатської Січі» залишився закарпатець Дмитро Климпуш (1897-1959), який мав досвід австрійської і чехословацької армій. Але внаслідок мадярської агресії М.Колодзінський і З.Коссак загинули 19 березня 1939 р. на Закарпатті. 

Із створенням Проводу ОУН (р) у Кракові виникають у березні 1940-го військовий штаб ОУН (р) і військова референтура Проводу ОУН (р), на чолі із Д.Грицаєм (1940-1942). При них діяли офіцерські курси під орудою Р.Шухевича; одним із викладачів був поручник Василь Івахів. Після проголошення Акту відновлення Української держави призначено заступниками військового міністра Р.Шухевича і О.Гасина. У липні 1941-го створено офіцерську школу у Великих Мостах під орудою Д.Грицая і підстаршинську школу в Поморянах під командуванням В.Івахіва, однак вони не проіснували довго. Восени 1942 року, враховуючи наростання партизанської війни на Поліссі, бандерівці розпочали формування там збройних загонів. Для цього створили штаб військових відділів ОУН (р), що його подекуди в літературі називають Волинським штабом. Очолив його поручник Василь Івахів-«Сонар», як військовий референт КЕ ОУН (р) ПЗУЗ (1942-1943). Одночасне виникнення бандерівських загонів у різних районах Волині – Сергія Качинського-«Остапа» на Ковельщині, Івана Перегійняка-«Довбешки» на Крем’янеччині – і початок їхніх дій проти німців у лютому 1943 року свідчать про методичну планомірну роботу єдиного центру. Після загибелі В.Івахіва 13 травня 1943 року цей штаб очолив майор Василь Сидор (травень-серпень 1943). Загальне керівництво бандерівською орґанізаційною структурою на Волині здійснював Дмитро Клячківський – крайовий провідник КЕ ОУН (р) ПЗУЗ від січня 1942 року. Волинь входила до рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному, а Галичину було включено до Ґенерал-Губернаторства з центром у Кракові, і режим тут був м’якшим.

У Галичину перемістився Провід ОУН (р), керований «урядуючим провідником» Миколою Лебедем (1909-1998), оскільки С.Бандеру було ув’язнено в Заксенгаузені. При військовій референтурі Проводу ОУН (р) створено Крайовий військовий штаб (КВШ) ОУН (р) під командуванням Дмитра Грицая. Отже, КВШ мав вищий статус, ніж штаб військових загонів на Волині, який мав бути його підрозділом. 4 грудня 1942 р. Д.Грицай потрапив до рук гестапо і згодом КВШ ОУН (р) очолив Роман Шухевич як військовий референт Проводу ОУН (р) на початку 1943 року. У травні 1943 р. батька обрано Головою Бюро Проводу ОУН (р) і КВШ ОУН (р) очолив новий військовий референт Проводу ОУН (р) Олекса Гасин. Він переймався створенням у Галичині парамілітарної орґанізації «Українська народна самооборона» (УНС). Загальне командування УНС здійснював поручник Олександр Луцький (1913-1946) – колишній командир чоти в «Нахтіґалі» і 201-му батальйоні шуцманшафту.

Особливо активізувалася УНС в липні 1943 р. із приходом у Карпати диверсійної групи Сидора Ковпака і в літературі КВШ подекуди називають Карпатським штабом. У вересні 1943 р. проведено реорґанізацію КВШ ОУН (р) і його перетворено на Головний військовий штаб УПА (ГВШ УПА); начальником залишився О.Гасин, а заступником став Д.Грицай, щойно звільнений боївкою бандерівської СБ із гестапівської тюрми. Штаб військових відділів ОУН (р) на Волині підпорядковано Головному військовому штабові УПА, а УПА на Волині перетворено в УПА-Північ. У Галичині УНС перетворено у військову групу УПА-Захід; командиром її в січні 1944 року став майор Василь Сидор, якого в 1946 році підвищено до полковника. Таким чином, бачимо, що середовище ОУН (р) мало кількох потенційних претендентів на роль Головного Командира УПА. Але після загибелі М.Колодзінського найавторитетнішим військовим лідером ОУН (р), враховуючи службу в штабі «Карпатської Січі», німецький військовий вишкіл у «Нахтіґалі» і, особливо, досвід партизанської війни у поліських лісах після служби в шуцманшафті, став Роман Шухевич. 

640x430

— Не зовсім зрозуміла початкова історія УПА. Тарас Боровець-«Бульба» (1908-1981) твердив, що УПА створив він на базі «Поліської Січі» на Рівненщині, а 16 квітня 1942 року розпочав бойові дії проти німецької окупаційної влади, що принесло йому авторитет серед місцевого населення. Отже – задовго до 14 жовтня 1942 року? Перші бандерівські загони на Волині під керівництвом Сергія Качинського-«Остапа» та Івана Перегійняка-«Довбешки» були створені в серпні-жовтні 1942 року, розпочали бойові дії проти німців в лютому 1943 року і так само називали себе УПА. Тоді як? Та й ОУН-мельниківці початком 1943 р. також створювали на Волині власні збройні загони.

— Поліські ліси були за найкращий терен для розгортання масштабної партизанської війни в 1940-х роках. Сховати пересування великих військових з’єднань можна тільки у великих лісових масивах, зокрема в Поліській котловині, яка займає територію Волині та Білорусі. Крім того, тут, на території рейхскомісаріату «Україна», місцеве населення було готове повстати через жорсткий окупаційний режим. Ситуація, скажімо, в українських степах, які теж належали до рейхскомісаріату, була зовсім іншою. У 1918-1921 роках тут найуспішніше діяла махновська партизанка, користуючись тактикою «летючих загонів» — швидкого перекидання великих озброєних груп на тачанках. Проте з настанням ери авіації цю перевагу втрачено і тому в 1940-х роках там не було ефективної партизанки, ні совєтської, ані української. Широкомасштабну партизанську війну можна було розгорнути тільки на Поліссі і в Карпатах. Після відступу Червоної армії у червні 1941 року тут створено «Поліську Січ» отамана Тараса Боровця, уродженця Рівненщини, який називав себе «Бульбою» і мав досвід служби в польській армії. Одночасно він використовував назву Українська Повстанча армія, яку носили збройні формування Юрія Тютюнника і Григорія Чупринки восени 1921 року, котрі мали з’єднатися на Житомирщині в ході Другого Зимового походу.

«Поліська Січ» Боровця означала ніби перший підрозділ відновленої армії УПА. Спочатку він співпрацював із німецьким режимом, виловлюючи в лісах московські диверсійні групи, які систематично закидали парашутним десантом у волинське і білоруське Полісся для підривної роботи в тилу німців. Завдяки цьому «Бульба» здобув неабиякий досвід партизанської боротьби. Його штаб перебував у містечку Клесів недалеко від Сарн. Проте в листопаді 1941 р. німці розпустили «Поліську Січ». «Бульба» не підкорився і перевів її у підпілля. Відтепер він залишив тільки назву УПА, сподіваючись на швидке розгортання партизанської війни; одночасно присвоїв собі звання ґенерал-хорунжого. Але в нього не було ні потужної орґанізаційної мережі, ні чіткої ідеолоґії, тільки національно-визвольна риторика. Спочатку він залежав від впливів петлюрівських центрів, військова доктрина яких на той час застаріла, потім загравав із бандерівцями, мельниківцями, комуністами. Але найбільше шкодили амбітні плани отамана. Найдосконалішою на той час була галицька оунівська мережа, змодернізована молодими прихильниками Бандери, яка вже мала досвід загонів «Вовки» на Волині. Заходами тоді ще єдиної ОУН у 1939 році орґанізовано «Український леґіон» полковника Романа Сушка (1894-1944). Формування брало участь у бойових діях на початку Другої світової війни під Самбором, але скоро було розпущене німцями. 

На Поліссі в час відступу польської армії біля містечка Янова виникло «Поліське лозове козацтво» під командуванням Петра Башука, раніше одного із командирів «Вовків». Проте німці також скоро розпустили його. Але завдяки контактам Тараса Боровця із «Поліським лозовим козацтвом», що здійснювалися через Г.Качинську, сестру Сергія, майбутнього командира «Остапа», згодом виникла «Поліська Січ». У той час С.Бандера став на чолі новоствореного Проводу ОУН (р), базованого в Кракові. Завдяки контактам із абвером і німецьким військовим командуванням, навесні 1941 р. знову орґанізовано «Український леґіон», вже з рамени ОУН (р). Він відомий під німецькими криптонімами «Нахтіґаль» (північний батальйон) і «Роланд» (південний батальйон). Але після арешту С.Бандери Провід ОУН (р), керований М.Лебедем, перебазувався в Галичину і занадто довго очікував на позитивні сигнали від німців. Хоча Службу Безпеки ОУН створено ще в грудні 1941 р. Миколою Арсеничем (1910-1947), але з масштабним збройним повстанням тягнули. У результаті авторитету набула УПА Тараса «Бульби», яка у квітні 1942 року розпочала диверсійні дії проти німецького окупаційного режиму. Тому в лютому 1943 р. бандерівський провід вирішує йти на співпрацю з «Бульбою» і бандерівські загони вливаються в УПА. Тараса Боровця визнано єдиним головнокомандувачем УПА, а бульбівця Леоніда Щербатюка-«Зубатого» — начальником штабу УПА. Штаб-квартира Бульби перемістилася в ліси Корецького району ближче до траси Рівне-Київ. Проте бандерівці залишили власний штаб військових відділів ОУН (р), керований Василем Івахівим, який діяв окремо від Бульби. У той час в Галичині з’явився Роман Шухевич, який очолив КВШ ОУН (р) і критикував політику М.Лебедя за недостатню увагу до створення збройних сил. У результаті М.Лебедя в травні 1943 р. зміщено з поста керівника ОУН (р), натомість створено Бюро Проводу ОУН (р) із трьох осіб: Роман Шухевич, Зенон Матла і Дмитро Маївський. Головою Бюро Проводу обрано Р.Шухевича. Він повів лінію на усунення «бульбівського» керівництва з УПА і строгого підпорядкування всіх партизанських загонів на Волині єдиному бандерівському штабові. Більшість учасників «бульбівських» і мельниківських загонів визнали зверхність начальника штабу В.Сидора і крайового провідника Д.Клячківського. 18 липня 1943 року Тарас Брвець покинув УПА і з нечисельними прихильниками оголосив про створення Української Народно-Революційної армії (УНРА), яка проіснувала недовго. Головнокомандувачем став Дмитро Клячківський-«Клим Савур» — крайовий провідник КЕ ОУН-Р ПЗУЗ (1942-1945). Отже, він є другим із черги Головним Командиром УПА. 

У серпні 1943 року, на Третьому Надзвичайному Великому Зборі ОУН-Р, що відбувся біля Козови, Романа Шухевича обрано головою Центрального Проводу ОУН (р) – фактичним керівником ОУН (р) («єдиним провідником» вважався С.Бандера, який перебував у німецькому концтаборі). Батько повів політику суворого дотримання дисципліни, недопускаючи самоуправства: в цьому аспекті критики заслуговував Д.Клячківський. У вересні 1943 р. КВШ перетворено на Головний військовий штаб УПА (ГВШ УПА) під орудою О.Гасина, який зайнявся поширенням армійських формувань УПА з Волині на інші землі рейхскомісаріату – Поділля і в центральні області України. У листопаді 1943 р. Р.Шухевича призначено Головним Командиром УПА і підвищено до ступеня підполковника. Тепер він почав роботу з уніфікації всіх націоналістичних збройних формувань в Україні і приведення їх до єдиного зразка. У грудні 1943 року УПА, що діяла на Волині, перетворено в УПА-Північ; командувати залишився Д.Клячківський, якого іменовано майором. 27 січня 1944 року він здав батькові пост Головного Командира. 

На Поділлі і в центральних областях, що входили до рейхскомісаріату, розпочато створення УПА-Південь. УНС в Галичині у грудні 1943 р. приведено до відповідності з загальною структурою УПА і на її базі створено УПА-Захід під командуванням О.Луцького. У січні 1944 року командиром УПА-Захід призначено В.Сидора. На Буковині від осені 1943 р. діяли загони «Буковинської самооборонної армії» (БУСА), очоленої Василем Шумкою-«Луговим», який мав досвід перших визвольних змагань у складі Буковинського куреня УГА. У травні 1944 року В.Шумка зрезиґнував з поста, а БУСА включено до УПА-Захід. Начальником Головного військового штабу УПА залишився майор О. Гасин. Проте він гостро захворів і на початку 1944 р. його заступив майор Д.Грицай. Після загибелі Д.Грицая в грудні 1945 р. начальником штабу УПА знову став О.Гасин, якому в 1948 році надано ступінь полковника.

— Де були відомі нам штаб-квартири Р.Шухевича?

— У 1943 р. штаб-квартира Романа Шухевича перебувала біля Бібрки. У серпні 1944 він перейшов лінію фронту в Улашківцях Чортківського району, що на березі р.Серет. Потім перейшов у ліси Козівського району. Від того часу Головним Командиром опікувалися зв’язкові Катерина Зарицька-«Монета» (1914-1986) і Галина Дидик-«Анна» (1912-1979). Штаб-квартира перебувала у селах Бишків, Потік, Конюхи, від осені 1944 до весни 1945 року у селі Августівка, потім у Жукові на Бережанщині. Літо 1945 року батько провів у селі Рай біля Бережан і в селі Волощині на Підгаєччині у хаті Осадци. У лісі біля Волощини він зустрічався з Василем Куком (1913-2008) і окружним провідником Бережанської округи Михайлом Хомою (1911-1946), уродженцем с.Литвинова на Підгаєччині. До Бережанської округи ОУН належали Бережанщина, Підгаєччина, Рогатинщина і Перемишлянщина. Потім Головний Командир перейшов на Рогатинщину. Взимку 1945-1946 рр. штаб-квартира Р.Шухевича була в селі Пуків, а навесні і влітку 1946 року — у лісі біля села Кліщівна. У жовтні 1946 р. він осів у Княгиничах майже на рік. 

Десь у кінці вересня 1947 року я під прізвищем Богдана Левчука, уродженця Ряшівського повіту, замешкав у Підгайцях в хаті судді Романа Метика (1885-1933). Пошуком конспіративних квартир займалася Галина Дидик, яка походила із Шибалина на Бережанщині і, можливо, тому я опинився в Підгайцях. У тій хаті тоді проживала вдова Романа Метика – вчителька, яка мала двох братів. З її сином, який навчався в медінституті у Львові, я був тоді коротко знайомий. 21 вересня 1947 р. в Ходорові арештовано К.Зарицьку, а в Рогатині – батькового охоронця Любомира Полюгу (1925). Адреса в Княгиничах була провалена. Десь тоді, в час мого побуту в Підгайцях, я в супроводі Г.Дидик бачився з батьком біля села Підгороддя на Рогатинщині. Між нами відбулася відома розмова, коли він сказав: «Наше покоління приречене загинути, але ви, молоді, мусите вчитися, щоби потім, коли прийде час, повести народ на боротьбу за нашу державність». Відтак, батько перейшов ближче до Львова, а мені було визначено адресу в Кам’янці-Бузькій. У жовтні 1947 штаб-квартира Р.Шухевича перебувала в селі Грімне Городоцького району в хаті, яку винаймала зв’язкова Дарія Гусяк-«Нюся» (1924). Після того він перебрався до Львова. Зиму 1947-1948 рр. батько провів у будинку на вулиці Кривій, що на Яловці, а з січня до березня 1948 року – на Верхньому Личакові на вулиці Маріупольській, 32. Десь тоді він захворів на ревмокардит. Останній раз ми бачилися з ним 17 січня 1948 року на конспіративній квартирі у Львові на вулиці Сінній на Замарстинові. Навесні 1948 р. ставка Р.Шухевича розмістилася в селі Білогорщі біля Львова, де він і загинув.

640x451

— І про обставини загибелі Головного Командира УПА…

— Десь від 1947 року енкаведисти вже знали, хто саме командує УПА і хто такий «Тарас Чупринка». Але впіймати його не могли. У жовтні 1949 р. з Москви прислали Павла Судоплатова. Операція отримала кодову назву «Охота на Волка». 3 березня 1950 у Львові на вулиці Київській заарештували Дарію Гусяк, котра знала місце перебування Головного Командира в Білогорщі. Енкаведисти схопили дівчину за руки, бо Дарка добре стріляла з пістолета, і тримали за голову, щоби не змогла скористатися отрутою. У камері на Лонцького їй підсадили провокаторку,якій Дарка, після побоїв, довірилася і попросила передати на волю записку, де вказала адресу одного з будинків у Білогорщі. 

Негайно, 5 березня, зранку, 2 тисячі енкаведистів обступили село. Від мешканців вказаної хати, які теж знали про місцезнаходження штаб-квартири, швидко вибили необхідну адресу. Там під конспіративним прізвищем проживала вчителька Ганна Конюшик, в якої була оформлена як доморобітниця Галина Дидик. На той час Головний Командир вже збирався переїжджати на нове місце, крім того, він грипував. Оскільки переносили частину архіву на Зимновідку, двох охоронців відправили на нове місце постою. Господиня Ганна Конюшик із самого ранку пішла на виборчу дільницю, оскільки була неділя і проходили вибори до Верховної Ради СССР. Таким чином, в хаті на Білогорщі перебували тільки Роман Шухевич і Галина Дидик. Вірогідна узгоджена версія загибелі Головного Командира виглядає так. Близько 8-ї години ранку почувся сильний стук у двері. Роман Шухевич перейшов з кімнати на другому поверсі у криївку, влаштовану поряд. Галина подумала, що прийшли кликати на виборчу дільницю і відкрила. Її тут же схопили за руки. Вона голосно, щоб почув Командир, заявила, що в хаті нікого нема. Енкаведисти повели її на другий поверх і побачили у кімнаті сліди перебування двох людей. Галина далі голосно, вдаючи сварку, заявляла, що нікого в хаті нема. Тоді командир групи захоплення підполковник Іван Шорубалка пригрозив обшуком: «Де Роман? Не робіть дурниць і здавайтеся разом з Шухевичем». У метушні в Галини на підлогу випав пістолет «Вальтер». У той час до будинку зайшов начальник групи зв’язку МҐБ майор Ревенко і став підніматися сходами. Він не належав до групи захоплення, але мав передати термінову телефонограму командирові. Раптом пролунав постріл. Солдати інстинктивно послабили тиск і Галина змогла розкусити ампулу з ціанистим калієм, що була зашита в рукаві. Усі попадали на підлогу. Проте отрута не виявилася ефективною і Галина не відразу втратила свідомість. Вона встигла почути ще кілька пострілів, а потім: «Есть! Он убит». 

Що відбувалося в той час? Роман Шухевич зрозумів, що у хаті багато енкаведистів і справа скінчена. Вирішив вийти. Штовхнув ногою двері криївки і вистрелив. Слід від кулі можна бачити в будинку-музеї у стіні навпроти. Енкаведисти не могли знати число повстанців у хаті і попадали на долівку. Далі Командир з пістолетом «Вальтер» і гранатою вискочив із криївки і кинувся до сходів. У той момент там опинився Ревенко — він був убитий другим пострілом. Наступним був заступник начальника обласного МҐБ полковник Фокін, який зайшов до будинку слідом за Ревенком. Його Р.Шухевич збив з ніг. По суті, енкаведисти очікували і боялися саме цього. Не знали, чи це охоронець, чи Командир. Ніхто нічого не розумів. І в той момент один із солдатів внизу біля дверей — це міг бути молодший сержант Віктор Панін, який стояв надворі із собакою, — пустив чергу з автомата. Кулі потрапили батькові в нижню частину грудей і живіт. Решта енкаведистів продовжували лежати, очікуючи інших пострілів. Роман Шухевич наблизився до Фокіна, який лежав на сходах без свідомості, але відчуваючи, що сили покидають його, приклав пістолет до скроні і вистрелив утретє. Це сталося близько 8-ої години 30 хвилин. 

Я на той час вже два роки був ув’язнений. Раптово мене перевели знову до тюрми на Лонцького і звідти привезли до гаражів біля Обласного управління МҐБ на Дзержинського. Сьогодні тут плавальний басейн «Динамо». Батько лежав у дворі гаражів під стіною на соломі, у вишитій сорочці. У ділянці живота на сорочці було три кульові отвори. Обличчя спокійне, без найменшої гримаси, а на правій скроні кульова рана і струмок крові. Волосся навколо рани було обпалене, як то буває від розжареної цівки, коли стріляють упритул, і я зрозумів, що батька не застрелили енкаведисти, а він зробив це сам, як і інші повстанці. Я поцілував його в руку і здавив сльози, щоб не бачили вороги. Потім він багато років снився мені в тюрмах – усміхнений, в капелюсі і з запеченою цівкою крові біля правої скроні…

— Яким був Головний Командир за життя?

— Батько був середнього зросту, трохи нижчий, ніж я. Атлетичної статури, жилавий, але там, у дворі на Дзержинського, я побачив, що він дещо розповнів. Можливо, це було пов’язано із серцевим захворюванням. Мав військову виправку, хоч у ті часи всі були такими. Не терпів розхлябаності. В юності був спортсменом, чемпіоном з плавання і бігу з перешкодами. Щоб виховати характер, разом з друзями-пластунами виходили на вулицю битися з батярами. Потім у «Бригідках» злодії зверталися до батька не інакше, як «пан отаман». Подобався дівчатам – вмів галантно танцювати і добре грав на фортеп’яні. Добре вмів прикидатися, вдавати з себе діда, кульгавого, ішов з палицею так, що здалека було не пізнати. Потім то придалося йому в конспіративній діяльності. По натурі був холериком, але говорив чітко, розмірено. Любив компанію, розказувати анекдоти, сміятися, когось розіграти. Розказували, що в дитинстві був дуже збиточний. Якось ішов попри духову оркестру, яка награвала бравурні марші. Йде і їсть цитрину, а гримаса на лиці така кисла-кисла. Не відриває погляду від оркестри, але міна дуже кисла. Оркестранти дивляться на нього і мимоволі й собі кривляться, а музика фальшує більше і більше…

Або якось хлопцем купив морозиво, з’їв за столиком, кілька монет підклав під тарілку, причаївся, а потім раптово чкурнув. Його тут же зловили: «Ти чого не платиш?». – «Я заплатив!». Вертаються, а гроші дійсно лежать на столі. Я не знав батька як партизанського командира, але добре пам’ятаю його схильність до неочікуваних експромтів, яка, швидше за все, визначила і його останні хвилини життя. Батько добре знав, що становище безнадійне. Але ще раз погуляти серед ворогів, поклавши всіх на землю — це було по-козацьки! Потім буде зроблено останній постріл. Ніхто не зміг сплутати йому гри.

Фото: Наталія Шаромова, "Цензор.НЕТ"

 

Loading...

Інтерв'ю

Віктор Рог: За Україну йде великий бій

Головний редактор всеукраїнського тижневика «Шлях Перемоги», публіцист, автор книг і численних публікацій з ідеології українського...

21-03-2019 Інтерв'ю

Юрій Менцинський: «Багатолітня боротьба українців увінчається успіхом»

Його доля характерна для сотень тисяч українців, родини яких, рятуючись від московських «визволителів», змушені були...

21-01-2019 Інтерв'ю

Стефан Романів: Терор, який був у 1932 році, і терор, що сьогодні на окупованих територіях, мають одну мету – винищення

Минулого тижня у Києві відбувся XI Світовий Конгрес Українців – ініціативи, що координує роботу 20-мільйонної...

10-12-2018 Інтерв'ю

Веб-дизайн