П'ятниця, 15 травня 2020 17:13

Олександр Добровольський: «Нам треба донести не просто правдиві історичні факти, а парадигму боротьби»

Єлизавета Гончарова, «Тиждень»
Олександр Добровольський: «Нам треба донести не просто правдиві історичні факти, а парадигму боротьби»

Про невідомі факти з діяльності національно-визвольного руху на Донбасі у ХХ столітті «Тижню» розповів історик Олександр Добровольський.

— Чому вас зараз цікавить тема українського опору на Донбасі у ХХ столітті?

— По-перше, не зараз, а майже все життя. Я досліджую активність українців на Донбасі на початку ХХ століття – у переломні моменти історії України. Тоді на Донеччині близько 300-400 осіб засудили саме за доведений націоналізм. Наприклад, маю повну інформацію про донецьку справу під кодовою назвою «Мрія», щодо якої проходили 216 осіб серед оунівців – це 55 томів справи. У маленькій Волновасі в «націоналістичній» справі проходили 48 осіб. І так майже по всьому Донбасу. Тож був тут український спротив чи ні? Тут усе було залито кров’ю! Чи багато публікацій на цю тему вийшло на Донеччині останніми роками? Чому ми не розповідаємо про цей спротив у школах?..

Нам треба донести не просто правдиві історичні факти, а парадигму боротьби. Коли показуєш зуби, все одно буде реакція. Коли 1950 року перегін Мілерово – Алчевськ підірвали бандерівці (прорахувалися на кілька секунд, тому потяг не постраждав), їх, звісно, розстріляли. Але потім було засідання в обкомі, де визнали: не можна проводити тотальну русифікацію, небезпечно давити аж так, бо підривають потяги!

Чи хтось сьогодні згадує, що знаходили оунівські криївки під Слов’янськом, у Горлівці, біля Добропілля (під радгоспом «Гігант»)? Національний рух так чи інакше впливав на історію. Тотальна русифікація почалася після того, як 1959-го ліквідували останні осередки спротиву на території Слов’янського району та міста Дзержинська (нині Торецьк).

А після придушення спротиву вже пішла русифікація: у 1961 році кількість російськомовних шкіл на Донеччині вперше перевищила кількість україномовних. Вважаю, цю історію потрібно широко поширювати. І серед місцевого населення, і серед військових: це зміцнює їхню мотивацію набагато більше, ніж усе те, що, як вони кажуть, «ваші землячки нам тут закидають». Ми повинні побороти «русскій мір» ідеологічно – справжніми фактами.

— Що ви знаєте про архіви, які залишилися на окупованих територіях?

— Наскільки я розумію, наші спецслужби їх не вивозили. А ми намагались якусь частину отримати вже після захоплення Донецька. За якою схемою це відбувалося у деталях не можна розповідати ні зараз, ні коли-небудь. У нас були ксерокопії певних документів, оригінали яких ми замовили. І за тисячу доларів ми їх «викупили», їх повинні були передати в Ясинувату. Але машина, на якій їх привезли та залишили в місці, що його мали вказати після отримання грошей, потрапила під обстріл «Градами». Ту групу було знищено, з нами на контакт вона так і не вийшла. Що сталося зі справами, де вони, я не знаю. Але тоді виторгувати можна було майже все: знав, як продавали документи Василя Стуса, але на той момент купувати їх просто було нікому.

— У який період ХХ століття український національний спротив на Донбасі був найпотужнішим?

— Починаючи з 1917 року на Донеччині можна говорити про потужну та системну діяльність «Просвіти». Це й організація курсів українізації, збирання загонів козацтва, створення повстанського комітету Харківщини й Донбасу. Він складався з вихідців, зокрема з окупованих зараз Росією територій. «Просвіта» була дуже популярна. Наприклад, у Слов’янську, який у цій війні виявився, так би мовити, осередком сепаратизму, тоді діяли аж два осередки «Просвіти» загальною кількістю близько 400 осіб. У Маріуполі теж була «Просвіта», яку заснували ще до революції: видавали газету, проводили різноманітні курси, регулярно засилали просвітян створювати нові осередки.

Організація була такою потужною, що сформовані національні полки виганяли більшовиків зі своїх населених пунктів. На тих територіях, які зараз окуповані, хоч би як сумно це звучало для «прихильників всього російського», теж була потужна «Просвіта»: в Алчевську, Первомайську, Донецьку, Макіївці, Торезі (нині Чистякове). А Бахмут, наприклад, був єдиним містом на Донеччині, де українські партії 1917 року виграли вибори до Установчих зборів. У Маріуполі вони посіли третє місце.

Я працював з архівами в Слов’янську з 2010 року, аж поки їх не вивіз звідти Ґіркін. Там багато інформації про Чорний курінь смерті, у який записалося 700 осіб. Масово записувались у Третій гайдамацький полк у Бахмуті, де служив і Володимир Сосюра. На початку 1990-х я фіксував спогади багатьох людей, які пам’ятали, що їхні родичі «ходили в гайдамаки».

Зазвичай цей період у нас минає «пунктиром»: змінювалися прапори, армії заходили та виходили, одні боролися з іншими. Але ми знайшли цікаві документи про петлюрівське підпілля. Починається ця справа як справжнє детективно-шпигунське чтиво: у куп’янській тюрмі чоловік з документами ЧК хоче забрати арештованого повстанця, щоб везти на місце слідства. Йому не дуже вірять, пропонують їхати до Харкова, щоб підтвердити повноваження. Але він розстрілює чекістів і тікає. Однак за ним устигають установити «хвіст», і він приводить до Кремінної, де знаходять гідрометеорологічну станцію, про яку не знає жодне відомство. Там сидять озброєні люди, висять карти, купа якихось документів та списки загону. Цей загін начебто стежить за станом води, хоча, як і станції, його законно не існує. З’ясовується, що це підпільна організація, якою керує студент Кіяшко. Він навчається в Ростові, де йому кубанські козаки, які начебто хочуть приєднатися до України, запропонували створити таку організацію для боротьби з більшовиками. І вона була серйозна: до неї входили доволі впливові люди, оформлювали підроблені документи, дозволи на зброю. Вони проводили сміливі рейди. пропаганду, створювали осередки в інших населених пунктах. Діяли так два роки. У березні 1922-го ЧК проводить масові арешти й багатьох просто розстрілюють на місці. Мешканців Донбасу із цього загону навіть не судили: понад 70 осіб просто не дожили до вирішення своєї долі.

Тоді такі історії були аж ніяк не фантастичні. І хоча ця конкретна справа була засекречена, працівники служб писали стосовно неї наукові роботи, що вказує на її достовірність. «Навколо Бахмута та Лисичанська ходять банди до 20 тисяч осіб», – писали в обласному звіті радянських органів. У бою між Часовим Яром та Костянтинівкою загинуло 700 селян. Джерела описують, як бронепоїзд під’їжджає до станції Ямпіль (Лиманський район) і повністю спалює село: спротив був такий сильний, що інакше впоратися не виходило. Чи ще, наприклад, доповідали про Старобільськ: «Наша влада зберігається на відстані гарматного пострілу від залізничного полотна».

— У яких ще формах існував український рух на Донбасі?

— Багато матеріалів знайшлося щодо автокефальної церкви періоду 1923-1930 років. Перша автокефальна церква відкрилася в селищі Прелесне, потім у Слов’янську, Олексієво-Дружківці, Костянтинівці, Попасній. Рух пішов на південь. Церква протрималася до березня 1930 року. Звісно, її доля трагічна. Наприклад, у Дружківці одночасно арештували старосту, священика, усіх хористів – групу до 20 осіб розстріляли. Перед цим їх показово судили, деяких по двічі-тричі. До кінця 1930 року автокефальний рух фактично фізично знищили. Але спротив тривав. Наприклад, 1934 року в Бахмуті міський відділок міліції знаходить листівки з закликами до самостійності України та «Сурму» Євгена Коновальця. І ланцюг підозрюваних виводить на Артемівський інститут народної освіти. Знаходять групу студентів, які возять з Харкова ці матеріали, що до 1930 року ще можна було побачити в деяких бібліотеках.

— А як щодо українського руху під час Другої світової війни?

— У Донецькій області було сформовано два обласні Проводи ОУН, які боролися з німцями. У самому Донецьку було величезне підпілля ОУН під час окупації – через своїх агентів вони фактично захопили обласну газету, агроуправу, зробили чимало явок. Були й інші цікаві події так званого мирного спротиву, коли в тих умовах націоналісти намагалися насамперед розвивати українську культуру, мову, підтримувати ідентичність.

В окупації виходили українські «Костянтинівські вісті», «Дружківське слово», випустили підручники – читанки та буквар. Виходять книжки в Горлівці. Сім наказів про українську мову виходять у різних містах Донбасу. У Луганську, як відомо, відкрили пам’ятник Борцям за волю України. У Маріуполі та на околицях функціонувало 17 українських церков. Щойно територію області звільнили радянські війська, було знищено близько 40 осередків «Просвіти». Наприклад, у Костянтинівці з одинадцяти людей у правлінні дев’ятьох розстріляли, один зник, один став агентом.

Loading...

Інтерв'ю

Олександр Добровольський: «Нам треба донести не просто правдиві історичні факти, а парадигму боротьби»

Про невідомі факти з діяльності національно-визвольного руху на Донбасі у ХХ столітті «Тижню» розповів історик...

15-05-2020 Інтерв'ю

«Держава від першого села»: як ОУН готувалася до Другої світової війни

80 років тому, навесні 1940 року Друга світова війна тільки набирала обертів.

20-04-2020 Інтерв'ю

Ігор Артюшенко: «Три виклики для Зеленського: коронавірус, Коломойський, Кремль»

Про стан в державі, актуальні українські проблеми, їх причини і шляхи можливого вирішення говоримо з...

22-03-2020 Інтерв'ю

Веб-дизайн