Середа, 03 червня 2020 20:36

Олександр Сич: Держава занурюється у безсистемне шарпання і втрачає свою ідентичність

Оксана Процюк
Олександр Сич: Держава занурюється у безсистемне шарпання і втрачає свою ідентичність

Нині відбувається дезорганізація, порушення фундаментальних основ державного життя. Президент Зеленський світоглядно вихований у ментальному лоні совкової культури, а чинний режим, який сформовано на основі непрофесіоналізму і популізму, є ще одним етапом тихого демонтажу Української держави. Ліберальна демократія перетворилася на різновид тоталітаризму, тому майбутнє за націоналізмом. Такі думки в інтерв’ю для газети «Галичина» висловив голова Івано-Франківської обласної ради політолог Олександр СИЧ.

Пане Олександре, маю до Вас низку запитань як до політолога. Передовсім, як би Ви охарактеризували суспільно-політичну ситуацію в Україні?

– Якщо аналізувати суспільно-політичну ситуацію в Україні крізь призму принаймні останнього десятка років, то відбувається дезорганізація, порушення фундаментальних основ державного життя. Останнім часом це супроводжується атмосферою профанації, примітивізації самого розуміння держави.

Останні вибори – це популістське намагання переконати народ, що державою можуть управляти не досвідчені та освічені люди, а будь-хто з вулиці. На що це перетворюється, ми сьогодні бачимо… Як показують деякі прикрі випадки, деколи депутат навіть не може чітко і зрозуміло відповісти на запитання, як він називається і з якого він району. Це цілковита примітивізація. У мене іноді створюється враження, що відбувається тихий демонтаж держави.

Для того, щоб досягати чогось високого, треба благоговіти перед високим. Щоби писати високу музику чи поезію, треба благоговіти перед мистецтвом і перед тими, кому Господь дав талант його творити. Для того, щоб мати міцну, сильну державу, треба благоговіти перед її ідеалом та віддавати належне тим, кому Господь дарував талант бути управлінцями і творити таку державу. Бо політика у перекладі з грецької є мистецтвом управління державою, й до такого мистецтва, як і в будь-якому іншому його виді, не всі мають хист. Примітивізація ставлення до держави – це просто руйнування самого її розуміння.

Це не дивно, бо нині в світі загалом відбувається зміна цінностей. На зміну модерну приходить постмодерн, для якого характерне заперечення традиційних цінностей, правил співжиття та авторитетів. Коли це відбувається у стабільних суспільствах, де держави існують уже сотні років, то немає критичної загрози їхньому функціонуванню. Люди перехворіють на сезонну хворобу, яку принесе з собою постмодернізм, і це все минеться. Але така молода держава, як наша, ризикує загинути в атмосфері постмодерних популізму і примітивізму.

Той режим, який нині сформований в Україні на основі непрофесіоналізму і популізму, є ще одним етапом тихого демонтажу Української держави.

– Якими, з Вашої точки зору, є основні штрихи до портрета Президента Володимира Зеленського в контексті першого року його перебування на найвищій державній посаді?

– Ще під час виборчої кампанії я критично ставився до його кандидатури. Як управлінець він не професіонал, оскільки не працював у державній сфері і до того часу, як став Президентом, не уявляв механізмів функціонування державної машини. А непрофесіоналізм у державному управлінні – це однозначно мінус. Світоглядно він вихований у ментальному лоні совкової культури, яка передбачає, що все російське є кращим і вартіснішим, а все українське – хуторянсько-хохляцьким і таким, що лише добре надається для насмішки.

Як на мене, нині держава занурюється у безсистемне шарпання і втрачає свою ідентичність, перетворюється на територію з населенням. Бо основні складові ідентичності – це мова, культура, історія, релігія, територія. Так от зі всіх цих ознак залишається тільки територія і населення. Бо решта – це цінності, а їх чинний режим не пропагує і не оберігає. На мою думку, це безперспективно, як і загалом ідеологія універсалізму, зокрема лібералізму, де не мають значення мова, культура…

Відсутність фахових управлінських навиків занурює державу в шарпанину, а відсутність чітких світоглядних орієнтирів – у якусь безформність. Замість того, щоб уже на напрацьованому фундаменті рухатися далі, відбувається тупцювання на місці.

З огляду на те, що, як і в будь-якій структурі, лідер, керівник має вплив на її функціонування, на створення атмосфери в колективі, так і в державі – глава держави своїми характеристиками формує в ній атмосферу.

– На чому ґрунтується кадрова політика Зеленського з огляду на призначення на найвищі державні посади, у тому числі й в регіонах?

– Важко виокремити якийсь один центральний принцип формування кадрової політики. Як в організації державного життя відбувається шарпанина, така ж шарпанина притаманна і кадровій політиці. На мою думку, це суміш популізму, намагання внести інновації, залежність від різних центрів впливу, кадрового дефіциту… Чинний режим розпочинав з популізму: мовляв, наберімо неофітів з вулиці і перезавантажмо державу! Чим це закінчилося, ми вже бачимо. Сьогодні і Президент, і команда «Слуги народу» цофаються назад і вже заявляють, що слід залучати і досвідчені кадри.

Очевидно також, що Зеленський залежний від олігархів. Проте це характеризувало і попередні режими. І якщо не буде вирішено основну проблему українського суспільно-політичного життя, якою є залежність політичного процесу від олігархічного укладу економіки, то й наступний президент також буде залежним від їхнього впливу. Але ж олігархи, як правило, для себе вимагають ключових посад у головних секторах економіки та державного управління. А ким заповнювати середню ланку? Ким заповнювати управлінські вакансії у таких «непрестижних» сферах, як культура? В них же олігархи не зацікавлені! А як набирати в них людей, коли існує кадровий голод і коли в результаті шкідливої політики тотального збезчещення управлінської сфери з неї вимивається професіоналізм? Тоді не залишається виходу, як залучати старі кадри від попередніх режимів. А також, попри передвиборчі обіцянки, вдаватися до «кумівства» і призначати на посади людей зі свого близького оточення.

Вочевидь, є кадровий голод. І це не дивно. Повторюся, не кожен має хист до управлінської діяльності. За науковими дослідженнями, таких людей у суспільстві – 5-7 відсотків. Загалом кадровий потенціал будь-якого суспільства є обмеженим. Досвідченими кадрами просто так не можна розкидатися. І під час зміни політичного режиму мають змінюватися ключові посадовці, але 95-98 відсотків службовців не можна звільняти за принципом політичної лояльності. Натомість кадрові зміни мають відбуватися за принципом професійної придатності і на основі удосконалення системи критеріїв відбору кадрів та їх поступової ротації.

– Чимало людей після першого року правління Зеленського висловлюють свої міркування (особливо в соцмережах) про те, що їхні надії на початок нового життя для країни згасають… Що ж далі?

– Ще б ті люди навчилися бути людьми, а не просто живими організмами! Бо просто реагувати на зовнішні подразники можуть навіть одноклітинні організми. А людина від будь-якого іншого організму відрізняється усвідомленням свого буття. Тому замало хотіти добре і по-новому жити, треба розуміти, як цього досягти. І поки люди не усвідомлять, що від їхнього політичного вибору залежить їхнє щоденне життя – буде воно заможним чи незаможним і безпечним чи небезпечним, – доти воно не буде кращим.

Люди повинні зрозуміти, що обираючи недосвідченого, неосвіченого, непорядного, непрофесіонала і продаючи свої голоси на виборах, вони у результаті отримають управлінський хаос, невпорядкованість і зловживання як на рівні управління державою, так і на рівні управління громадою. Тому вихід – вчитися політичної культури, вчитися обирати й усвідомлювати, що твій вибір – це твоя якість життя.

Я не можу переоцінити тої ролі, яку можуть відіграти журналістика та ЗМІ в поінформуванні суспільства. Нині ця роль, на жаль, скоріше негативна. Чому люди на останніх виборах зробили такий нефаховий вибір влади? Бо їх популістично зомбували загальнонаціональні ЗМІ, особливо телебачення. А ЗМІ належать олігархам, в інтересах яких і було це зомбування – обрати людей з вулиці і нетямущих, бо ними легко маніпулювати.

Проаналізуйте склад фракції «Слуга народу» – там багато непрофесійних людей, але над ними стоїть групка дуже досвідчених, які знають, що роблять. Що далі? Далі вчитися і вибирати правильно!

– В одному зі своїх політичних блогів Ви наголосили, що майбутнє за націократією. А як щодо народовладдя? Чому демократія уже не виправдовує себе?

– Насамперед хочу наголосити, що не треба абсолютизувати демократію. Тим більше, що немає якогось рафінованого, еталонного виміру демократії. Демократій насправді є стільки, скільки національних суспільств і держав. Бо демократія – це влада народу, народовладдя. А кожен народ має свої ментальність, культуру і відповідно до них уже століттями звик формувати владу і будувати державу. Тому не слід нав’язувати всім однакове розуміння демократії.

Насправді під час нав’язування у світовому масштабі винятково ліберального зразка демократії її перетворили у протилежність – у світоглядний тоталітаризм. Він характеризується несприйняттям іншого розуміння демократії, ніж те, що пропагується.

Демократія сама по собі егалітарна. Тобто вона передбачає, що увесь народ формує владу над собою, обираючи з-поміж себе найкращих. Натомість ми отримали, і не тільки в українському суспільстві, елітарний вимір демократії – коли насправді людям нав’язує свій вибір групка багатих, заможних, впливових людей.

Сьогодні демократію підмінила технологія, яка може в очах виборців з порядної людини зробити непорядну, лідера спотворити на негідника і навпаки – з пігмея сотворити месію… Цією технологією вправно послуговуються олігархи. І в результаті демократія з влади народу виродилася у владу багатих людей – в олігархію та плутократію.

Якщо я кажу про націократію (як владу нації), то маю на увазі національний вимір демократії.

Націократія, на відміну від ліберального розуміння демократії, ґрунтується не на універсалістському лекалі народовладдя, а на впровадженні в кожному конкретному національному суспільстві такого народовладдя, яке сформовано в ньому століттями. І насправді націоналізм – це намагання захистити національний вимір народовладдя. І націократія передбачає, що не купка багатіїв формує владу над народом, а нація позбувається їхнього впливу, повертається до первинних джерел і формує владу.

– Також, на Вашу думку, гряде нова доба націоналізму. Ба більше, Ви стверджуєте, що сьогоднішні вороги націоналізму невдовзі стануть націоналістами. З чим пов’язані такі прогнози?

– В умовах пандемії і глобального карантину еліти європейських держав насправді вже стали націоналістами. Вони кинулися локально захищати свої національні спільноти.

Загалом, якщо по-філософськи підходити до розуміння суспільства і держави, то найтривкішими конструкціями суспільного буття є ті, що природні, органічні – сім’я, родина, нація. Намагання штучно сконструювати якісь інші основи себе не виправдовують.

В умовах стабільного і ситого життя людям властиво експериментувати. Але щойно вони опиняються перед небезпекою, як відразу повертаються до природних основ буття. І приклад Європейського Союзу це наочно демонструє. Щойно грянула біда, як усі країни ЄС забули про об’єднавчі процеси, закрили свої кордони і почали самотужки рятувати свої нації. Європейський Союз донині не може виробити спільної політики боротьби з коронавірусом. Попри пропаганду універсалістських цінностей всесвітньої «любові», «братерства», «справедливості» тощо кожен уряд передовсім рятує свій народ. І всі вони, може навіть не усвідомлюючи, почали використовувати націоналістичні принципи, захищаючи передусім свої національні спільноти, а не дбаючи загалом про населення ЄС.

Ще раз хочу наголосити: націоналізм – це захист природних основ суспільного буття і його фундаментом є нація. Сьогодні бачимо, що не називаючи себе націоналістами, політичні режими європейських країн діють по-націоналістичному. Тому передбачаю, що надалі глобальне життя буде ускладнюватися, національні держави ставатимуть більш закритими, їхнє правління буде більш жорстким, прагматичним. І саме в такому світі треба вчитися виживати, мобілізуючи свій національний ресурс і зокрема людський, кадровий та інтелектуальний потенціал.

Loading...

Інтерв'ю

Ігор Лосєв: «Я думаю, що нашому народові потрібно років 20 хорошої національно-патріотичної диктатури»

Навколо мови ніхто не буде об’єднуватися. З такою заявою виступив президент України Володимир Зеленський.

14-10-2020 Інтерв'ю

Віктор Рог: Революція на Граніті – це перемога над страхом

  30 років тому, з 2 по 17 жовтня 1990 року, в центрі Києва протягом 16...

04-10-2020 Інтерв'ю

Соломія Фаріон: «Ми виховуємо молодь через дію»

Очільниця Молодіжного Націоналістичного Конгресу про співпрацю з центральними та місцевими органами влади, вплив на молодіжну...

03-09-2020 Інтерв'ю

Публікації

Веб-дизайн