П'ятниця, 11 грудня 2020 20:22

Андрій Левус: «Ключовою загрозою для України є можливий геополітичний розворот»

Роман Малко, «Тиждень»
Андрій Левус: «Ключовою загрозою для України є можливий геополітичний розворот»

Про повзучу федералізацію та весняні вибори на Донбасі, яким буде наступний Майдан і навіщо потрібно моделювати інформаційну реальність, поспілкувалися із народним депутатом України VIII скликання, керівником комендатури Самооборони Майдану та заступником голови СБУ в 2014 році, а нині співкоординатором Руху Опору Капітуляції Андрієм Левусом.

– Рух опору капітуляції останнім часом помітно активізувався. З чим це пов’язано?

– Річ у тому, що ми бачимо сьогодні фінал цієї драматичної історії, яка триває останні півтора-два роки. Відбувається поступова передача влади від збірної команди «зелених» аферистів, сконструйованої під електоральні успіхи (дуже різних людей з різними поглядами – прозахідної позиції, патріотичної опозиції, просто безпринципних і без ідеологічних) своїм проросійським господарникам. Це видно з кадрових призначень в областях, у центральні органи. Якубовський у Генпрокуратуру, Татаров в ОП, набір досить великий. По суті іде тенденція до реалізації останнього етапу того, що ми називаємо страшним словом «реванш» і його інституційне оформлення. Зараз ми перебуваємо якраз на перехідному етапі. Їм ще треба взяти на контроль регіональний рівень і поставити під питання Конституцію. Це якраз тема референдуму Стефанчука – давня тема Медведчука, яка роками тягнеться ще з 1990-х і яка була актуалізована якраз на першому етапі «русской весни».

Сьогодні вони вийшли практично з тими всіма гаслами, що й тоді. Але ключове – федералізація. І вона вже фактично відбулася, шляхом виграшу так званих місцевих партій. Політичні еліти фактично в кожній області створили собі політичні проекти, які сумарно перемогли. Ідеологічно вони дуже різні, але це тенденція якщо не до повної федералізації, то до політичної децентралізації. Далі референдум, федералізація, і ці два питання вже закриті. Третє було – «услишать народ Донбаса». І ми по суті розуміємо, що «услишать народ Донбаса» в даній ситуації, – це вибори 31 березня.

– Як би ви охараткеризували те, що сталося в 2019-му?

– Виграв антимайдан, просто гарно притрушений. Якщо спрощено, то відбулася масово інформаційна-психологічна операція (ІПСО). Але це дуже спрощено. Можна взяти підручники по ІПСО, і ситуацію, в якій ми зараз опинилися з 2019 року, повністю співпадає з описаним. Перше – деморалізація, друге – так звана внутрішня міграція. Коли люди пасіонарні, політично активні розчаровуються і заходять у свої мікропроекти, самоцензуруються, не лізуть в політичні процеси, а сидять і вичікують чогось. Як на мене, шляхом дуже правильного, глибинного аналізу ситуації, група осіб просто прорахувала, з точки зору правильного підбору ключових слів, ключових понять, ключових практик комунікацій, підібрала таку цільову аудиторію, достатньо велику, яка зіграла певний меседж бокс.

Український табір, на жаль, самообмежився. Я не хочу зараз давати оцінку виборчій кампанії Порошенка 2019 року. Але вибрана тактика трьох китів (проти яких я нічого не маю) – віри, армії і мови, сама по собі, встановлювала обмеження в охопленні. Активна частина отримала свою мильну бульбашку, яка бачила в Порошенкові ВСЕ, і це культивувалося і культивується, в його штабі, досі. Люди на всі складні запитання мають одну відповідь – все може змінитися швидко, якщо п’ятий президент стане сьомим. Простий рецепт. Але, як на мене, такі рецепти, у цій складній ситуації в державі, коли у різних сферах в нас є проблеми, тріщини та розколи – не продуктивні. Дискусія між 73% і 25% не продуктивна апріорі. Вона затверджує міфічні 73%, яких ніколи не було. Хтось вибрав аудиторію, хтось вибрав під неї канал комунікації, хтось виставив товар на прилавок і кожен бачить в цьому товарі щось своє. І зараз є всього лиш бренд «Зеленський» яким користуються різні люди, які шляхом апаратних ігор, агентурної роботи тощо або наближаються до керування цим брендом, або віддаляються.

Не те щоб керуванням буквальним, але оперативним так точно. Був Богдан – був один порядок денний. Став Єрмак, кон’юнктура змінилася, бачимо якісь капітуляційні процеси. Спочатку вони розганяють їх, потім отримують від громадськості червону карточку, чергову лінію і дають задню. Хотіли зробити спільну комісію в березні цього року, і що? Провели ми марш добровольців. Вийшло спонтанно з десяток тисяч людей і вже 16 березня було озвучено, що не буде ніякої комісії. Захотіли зробити інспектування українських позицій, ми проінспектували Конча-Заспу. Ще не доїхали туди, як вони вже сказали, що не буде ніякого інспектування. І отаких випадків, коли прицільно б’ючи, щось вдавалося, дуже багато.

– Якщо влада боїться 10 тисяч людей, що виходять на вулицю і відступає, отже вона дуже непевно себе почуває?

– Це проблема медіадиктатур. Те, що в нас є, формувалося саме як медіадиктатура. 100% попадання у свою цільову аудиторію і 100% фідбек від цієї аудиторії. Є люди метеозалежні, а є медіазалежні. Зеленський – це типово медіазалежний персонаж. Ми знаємо цю його рису, і опоненти знають цю рису. Усі рівні за цих умов. Єдине, що його зупиняє – страх перед українським патріотичним середовищем, перед комбатантами, волонтерами. Є цей страх, він відчувається. Тому що в нього картинка неприємна перед очима. Він розуміє, як закінчив Янукович…

Тому ми можемо зупиняти якісь конкретні кристалізовані рішення. Як було з комісією чи інспектуванням. От зараз буде дата 31 березня і ми також присвятимо їй певний шмат роботи. Він відмовиться від цієї дати, я навіть не сумніваюсь, що ми цього досягнемо. Але. Він не відмовляється від процесу. Тобто вони шукають ту форму, яку б могла проковтнути хоча б частина патріотичного середовища. Промовчати, з кимось домовитися, розколоти. Цей процес зараз відбувається на наших очах. Щоб коли буде якесь сум’яття, вони могли з чимось проскочити. Їм треба таке рішення, бо Зеленський пообіцяв мир. Це ключовий термін, на якому він прийшов – він «президент миру». В нас правда уже Порошенко приходив з таким гаслом. Але от Зеленський з цим прийшов і поки він в голові собі не змінить цю думку, доти російська агентура буде його тягнути.

Але він не потрібен нікому, цей Зеленський. Він інструмент, під його іменем діють різні бренди. Він навіть не знає, які руки чи які мізки ним володіють наразі. Бо якщо людина не має уявлення, своєї картинки, як побудована Українська держава, які стратегічні і тактичні цілі, то такій людині дуже легко нав’язувати різні речі. Видно, що він як людина емоційна, творча, дуже швидко запалюється. Покажи йому щось красиве, і він туди пішов. Його використають, і використають по суті для цієї перехідної адміністрації. Це типовий Керенський, після якого має прийти Ленін з Троцьким.

Москві та Медведчуку треба, щоб Зеленський дав добро по референдуму. Які ключові питання їх цікавлять зрозуміло. Врешті їх цікавлять не так результати цих референдумів, як сама постановка питання і поділ суспільства на дві непримиренні частини. Вони вкинуть тему НАТО й отримають 50 на 50, 60 на 40, не знаю. Медійка зараз не наша, інформаційне поле не наше, відповідно може бути і погана цифра. В питаннях національної безпеки проводити референдуми – ідіотизм. Якщо в нас 30-40% населення з колоніальним менталітетом, я б взагалі не всім довіряв право голосу. Вже не кажу про тих, хто з окупованих територій.

Так от, ключова технологічна задача для Росії – це навіть не вибори на Донбасі. Їм байдуже яка там буде влада, Їм Донбас нецікавий. Їм треба втюхати нам назад виборця, кількість голосів. Вони нам інтегрують якісь там чотири-п’ять мільйонів, а скільки з них вже не громадяни України, скільки приїжджі, як ми будемо це все рахувати, невідомо. Навіть, якщо 31 березня ідеально проведуть вибори, демілітаризовано, з передачею кордону. І всі ці наші романтичні мрії реалізують (фантастика, але припустимо), то Росію ж ці вибори не цікавлять. Її цікавлять парламентські. Нам вкидають ще ось такого виборця і наступні парламентські вибори (позачергові) абсолютно міняють електоральну карту України. Ще й з неможливістю проконтролювати перебіг процесу на території Донецької та Луганської областей в цілому.

Але ж ми розуміємо, що це і робиться для поділу суспільства. Можливо, територіального поділу. Я б цю історію також не відкидав.

– Як так сталося, що всього за рік вдалося пошкодити чи навіть зруйнувати основи державності, які здавалось би ретельно вибудовувались? Принаймні з часів Революції Гідності. Вони виявились настільки слабкими?

– Я це питання собі часто задаю. Але відповідь проста. Коли не заливається нормальний фундамент, будівля не буде довго стояти. Ми ніби з одного боку боремось з агресором, але з іншого, даємо можливість розвиватися його бізнесу, телеканалам, політичним мережам. Тоді в чому цей фундамент? Фактично ми заохотили ворога піти на нас другою хвилею гібридної агресії. Саме це зараз відбувається в Україні, коли оця зелена хвиля розмиває те, що було набудовано, але не причеплене нормально одне до одного. В тому числі, бо не була виконана робота по очистці. Якщо ти її не провів, то як можеш сподіватися на міцність фундаменту? Звідси і корупція. Коли слідчий СБУ на якомусь етапі розуміє, що він не може розслідувати скраплений газ Медведчука, йому це політично не дають зробити, то він завтра приходить до думки, що він може іще щось не розслідувати. Можливо не таке політично яскраве, але таке, що даватиме йому прибуток. Тобто, якщо на лицемірстві будувати питання національної безпеки, воно, як іржа, починає роз’їдати всі основи державності. Тут ми воюємо, тут не воюємо...

Друга стратегічна помилка, це те, що ми не знищили політично чи кримінально місцевих феодалів. Ті всі Деркачі, Кіссе, вони зараз і є цими рупорами федералізації та знищення України. Тоді їх начебто взяли під контроль (в такій ілюзії перебувала тодішня адміністрація президента) і зробили для них загінчик під назвою партія «Наш край». Замість того, щоб їх закрити в тюрму (Деркач – пряма російська агентура, Кіссе – Бессарабська народна республіка і таких є цілий список). Не знищили ключових ворогів, дали їм доступ до енергетичного та інформаційного ринку. Вони забезпечені готівкою. Бо що таке мережі заправок? Це готівка, безкрайній простір для політичних маніпуляцій. А тепер виявляється, що і Медведчук був співвласником «плюсів» досить довгий період. Я не вірю, що співвласник, по суті другий акціонер (хоч і значно менший ніж Коломойський з Боголюбовим) не брав участі, або не був, принаймні, посвячений в цей проект «Зеленський». Був. І розумів, чому розкручується Зеленський. Просто у нього був свій мотив, а в Коломойського – свій.

Медведчук з Коломойським сьогодні пливуть в одному човні не тому, що Коломойський зненацька прогнувся під «русскій мір». Він розуміє, що з Заходом йому світить тільки тюрма, тому його вихід – плисти в інший бік. Або принаймні, гратись у якийсь кучмізм. І я думаю, що частина олігархів сподівається встановити тут цей кучмізм шляхом Конституційної реформи. Палиця, політичний рупор Коломойського, про це вже прямо говорить – ми хочемо парламентську республіку, де парламент обиратиме Кабмін, який вирішуватиме всі питання. Посади президента там немає. Тобто йдеться про використання можливостей та ресурсів олігархів. Умовних 5-6 осіб, типу Пінчука, Ахметова, Порошенка сядуть за стіл і розпишуть конфігурацію наступного парламенту, в якому вони будуть акціонерами ТОВ «Україна» і будуть нею управляти.

На жаль, за п’ять постреволюційних років не було вирішено ключові речі. Наприклад, ми зайшли в питання децентралізації. Воно правильне, з точки зору збільшення прав громад. Але коли в розділ, який би мав на рівні Конституції гарантувати права та можливості місцевих громад і знищити совєтську систему управління, було вписано прямо в текст (не окремим розділом) про особливості місцевого самоврядування на території Донецької та Луганської областей, то ми отримали дурну ситуацію. Два рази проголосували (за розгляд, потім по суті), але на третій раз було ясно, що голосів на «особливий статус» немає. Всі ж розуміли, що це гра в рамках міжнародної політики. І ми цією грою заблокували фактично основну реформу – адміністративну. Заблокували наглухо. Ми цим громадам нічого не гарантуємо. Завтра, коли Україна приєднається до ЛДНР, а саме над цим проектом зараз працюють, буде новий парламент і миттєво провідміняють ці закони, ми навіть не встигнемо оком моргнути, як в нас повернуться і обласні бюджети, і субвенції, і все що було. Тому що для старої системи, для азійської моделі управління, централізація це ключова риса. Васали мають платити данину і їм час від часу кидатимуть кістку, щоб вони за неї дякували. Вести дискусію з вільними громадянами це ж не їхня історія.

Винних будемо шукати вже тоді коли правоохоронні органи знову будуть в українських руках. Вони зараз не в українських. І самокопання нічого не допоможе. А зараз треба шукати, як зберегти інституції та ключові маркери державності.

Якщо ми говоримо що влада бездарна, це так. Що влада непрофесійна – так. Але ці елементи, які відповідають за демонтаж української державності, вони дуже професійні – ті, хто пропонує референдум, хто пропонує фактично м’яку федералізацію. Не треба зараз навіть читати закриті матеріали щоб зрозуміти що відбувається. «Слуга народу» зробила заяву, що її ключовими союзниками для створення коаліцій на місцях будуть місцеві партії. Тобто вони свідомо зробили цей вибір, фактично підтримуючи політичну федералізацію.

Ну а після того, як будуть реалізовані ці основні три загрози: капітуляція, демонтаж і втрата курсу – дійде до оформлення реваншу. Ми маємо справу з Путіним, який дуже любить символізм. Врешті всій московській ваті потрібні символи. З точки зору геополітики, приєднання Криму в такому форматі була чистої води авантюра, що не створила якихось економічних, військових чи інших позитивних наслідків. Але символічно воно зіграло і закачало Путіну електорального ботоксу. Думаю, що йому треба буде якась символічна наруга над Україною, не тільки по факту. По факту він вже може собі записати, що має тут безпрецедентний вплив, можливо більший, ніж за часів Януковича.

Ми живемо в інформаційну чи постінформаційну, або навіть апокаліптичну добу, де слово має певну цінність, якщо воно лягає. І якщо ми не можемо змоделювати політичне поле, то можемо, принаймні, спробувати змоделювати якусь певну інформаційну реальність де наші наративи стають почутими. Оскільки ми не володіємо телеканалом (поки що) і в нас немає можливості вести плинну інформаційну кампанію, як це є в наших ворогів, то єдиним способом донести наші месиджі є акції прямої дії. Тому що на них з’їжджається ті самі медіа, ми можемо в онлайн режимі висловити наші ключові повідомлення і вони тиражуються на мільйони людей. Тобто кожна акція є інформаційною акцією.

До слова, акції дуже прямої дії, які практикували наші попередники з ОУН в 30 ті роки, також були передусім інформаційними. Від того що у Львові загинув один консул, СCСР великих збитків навряд чи зазнала. В них таких консулів ціла Рязанська область. Але інформаційний удар був колосальний. Про нього досі пам’ятають. Відбувся гучний судовий процес, про це писала вся світова преса, бо це прецедент і дипломатичний скандал. І цей меседж бокс про Голодомор від тоді стає наративом більш загальним.

Так само й наші акції. Вони спрямовані на формування інформаційного поля, але й, що особливо важливо, на формування протестної інфраструктури. Майдан не буде на одній території три місяці «чай-чай зігрівай». Все буде по іншому. У ворога вже дещо інший підхід, інформаційне поле інше, кияни вже інші. Знову змагатимуться дві сили, українська та антиукраїнська, але гравців буде дуже багато. І виграє той, в кого є певна інфраструктура, хто має кращі механізми взаємодії з нею. Ця інфраструктура має бути елементом 21 століття. Нам треба знайти правильні форми цього цифрового віртуального майдану. І ми зараз шукаємо ці механізми для горизонтальної взаємодії.

Ну і ми також повинні відповідати духу часу. Тому нова революція буде дуже цікавою.

Loading...

Інтерв'ю

Сергій Квіт: «Донцов хотів, щоб українці були переможцями»

Про Дмитра Донцова як видатного українського інтелектуала, політичного мислителя, літературного критика, видавця та есеїста розповідає...

26-03-2021 Інтерв'ю

Знайомтесь: Інститут наукових студій націоналізму

 Наш співрозмовник – Олександр Сич, доктор політичних наук, голова Івано-Франківської обласної ради, ініціатор створення Інституту...

19-02-2021 Інтерв'ю

Веб-дизайн