Четвер, 14 квітня 2016 15:23

Валентину Морозу – 80!

Віктор РОГ
Валентину Морозу – 80!

15 квітня 1936 року в селі Холонові Горохівського району на Волині народився Валентин Мороз, український історик, політв’язень-націоналіст, талановитий поет і блискучий публіцист-теоретик.

Перші кроки його життєвого шляху були типовими для юнака тієї епохи: після закінчення школи вступив на історичний факультет Львівського Університету, потім до заочної аспірантури (на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС). Працював завучем і вчителем сільської школи, а з 1964-го – викладачем Луцького, потім Івано-Франківського педінститутів. В Луцьку писав кандидатську дисертацію, в якій досліджував луцький процес 1934 року над членами КПЗУ…

А потім почався зовсім інший шлях, шлях нескореного…

Заарештований у вересні 1965, засуджений за ст. 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда) до 4 років таборів. Покарання відбував в таборі ЖХ-385-17-А в Мордовії, звідки в самвидав виходить його «Репортаж із заповідника імені Берія».

Після звільнення в 1969 пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан».

«Не всі квіти, посіяні на морозі, ростуть. Більшість гине. Але іншоговиходу нема. Для нації, що сотні років живе в льодовиковому періоді, в умовах постійної зими, цеєдиний вихід: «буду сіять квіти на морозі». Та й сама Україна – це квітка, що виросла серед снігів.Україна – це квітка ломикамінь. Українська живучість – це алогізм, ірреальність, парадокс, якщо користуватися логікою «реалістів» – так само як і цвітіння білотки (едельвейс) на крижаних вершинах. Україна живе завдяки іншій логіці – логіці одержимості» (Мороз В. Есеї, листи, документи / Мороз В. – Мюнхен: Сучасність, 1975 – С. 72).

1 червня 1970 року Валентина Мороза знову арештували. Закритий суд. Вирок – 14 років.

«Буде суд. Тож будемо битись… Саме тепер потрібно, щоб хтось показав приклад твердості і одним махом змив те гнітюче враження, яке створилося після відходу деяких людей від активної громадської діяльності. Випало мені… Тяжка це місія. Сидіти за ґратами нікому не легко. Але ж не поважати себе – ще важче. І тому будемо битись!» (В. Мороз «Замість останнього слова»).

На той час, за спостереженням дисидента Василя Овсієнка, Мороз став «найвизначнішим представником інтегрального націоналізму… з його філософським волюнтаризмом, відстоюванням чистоти національного ідеалу будь-якою ціною, культом сильної особистості і пасіонарністю».

Валентин Мороз згадує: «Ще до свого арешту у шістдесятих я написав: «Жодної русифікації не буде. Про це забудьте. Земля між Кубанню і Карпатами, в центрі якої височить Тарасова могила, була і буде Україною. Де гарантія? Так хочу я і тисячі таких, як я. Нас мало, так. Але тих, які носять у собі велике «Хочу», ніколи не було багато. А проте в історії завжди здійснювались їх ідеали. Десять сильних воль означає більше, як десять мільйонів безвольних роботів». Так було, так буде».

Одвіку жили у народі

Не фраза красива й не жест,

Але ідеали свободи

І честь України. І честь.

Ці слова з вірша Валентина Мороза можна вважати за кредо його життя.

Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодуваннях і заявах протесту в річниці початку репресій в Україні тощо. Нарешті, після 5-місячного голодування в 1979 році, під тиском світової громадськості, влада змушена була обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів на двох радянських агентів КҐБ.

Спочатку він оселився в Америці, згодом – в Канаді. Викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал «Анабазис», вів щотижневу радіопрограму в Торонто.

Валентин Мороз повернувся в Україну, щойно та здобула незалежність. З 1997 року постійно живе у Львові, викладає у Львівському Державному Університеті Фізичної Культури. Автор ряду наукових та публіцистичних праць, серед яких варто виокремити тритомник «Україна ХХ століття», «В пошуках українського Піночета?», «Націоналізм ХХІ століття», «У пошуках пана». В своїх працях вчить нас бачити світ українськими очима, в калейдоскопі минущого, дріб’язкового, штучного бачити Вічну Україну, Велику Україну.

«В моєму розумінні, треба твердо поставити принцип нації на першому місці. Є нація – мусить бути держава. Якщо нація не має держави, то це неприродний стан: як людина без шкіри не може існувати. Якщо таке відчуття буде, всі інші деталі стратегії побудови прийдуть самі по собі», – так відповідав Мороз в одному з інтерв’ю в квітні 1991-го року на запитання, якою має бути стратегія побудови державності.

«Це типова постколоніальна ситуація: колонізатор бачить, що в старій формі колоніальне панування не залишити – у народу виникає державність, колонія стає державою, значить, тут уже вступає в дію новий механізм. У цю нову державну структуру впихаються старі люди з імперського центру, які не заперечують проти нової символіки, не заперечують проти тризуба, синьо-жовтого прапора. А насправді забезпечують міцний контроль над новою державою з боку старої колоніальної структури. Це називається постколоніальна структура, в якій живе сучасна Україна», – так оцінював Мороз ситуацію в Україні на початках незалежності, ставлячи руба найголовнішу проблему – проблему якості еліти. Чужі й сьогодні нашим «постколоніальним верховодам-верховодкам» поняття честі, вірності ідеї, жертовності-посвяти, служіння, мислять вони переважно категоріями «рейтинг-електорат», «траст-кредит», «коаліція-опозиція»… Одержимі лише власною ненаситністю. «Всеїжоїжучий живіт, що пупом внюхується в еру» (Василь Симоненко).

Ну і на завершення ще одна цитата – уривок з книги Валентина Мороза «Україна в ХХ столітті». Книга третя (1953–2000): Львів, Ліга–Прес, 2016 р.:

«…Коли говорять про москальських істориків, то першими у списку, як правило, фігурують Соловйов і Ключевський. Останній – цікавіший, а Соловйов з його величезними томами – дуже нудний…

Але…

Він мав доступ до головних архівів Московської імперії. І тому я читав його охоче в свої молоді роки. Один факт – і все стане зрозумілим.

Десь у якомусь томі він цитує бюджет Московської імперії за якийсь там рік 18-го століття. Рік я вже не пам’ятаю, цифри бюджету теж. Але пропорції бюджету запам’ятав назавжди – пам’ятаю й тепер. Так от: у цьому бюджеті сума на підкупи була більшою, ніж сума на артилерію!

І тоді я зрозумів, як історик, назавжди: головною «артилерією» Москальської імперії завжди були підкупи. Потім я вже не здивувався, коли прочитав, що під час Північної війни (між Московією і Швецією) більшість членів шведського парламенту отримували гроші від Москви…

І тоді я зрозумів, чому корпус Левенгаупта, що йшов із Швеції на допомогу Карлові XII й Мазепі, був розбитий у Білорусії. З цим корпусом українці і шведи перемогли б під Полтавою, а Петро I був би скинутий з москальського трону (як і планувалося).

Але Москва через свою агентурну «голоту-сволоту» мала всю інформацію про корпус Левенгаупта, і він не дійшов до України».

Чи вивчили, чи засвоїли ми уроки історії, які нам викладає Валентин Мороз? Задумаймося…

Loading...

Інтерв'ю

Віктор Рог: За Україну йде великий бій

Головний редактор всеукраїнського тижневика «Шлях Перемоги», публіцист, автор книг і численних публікацій з ідеології українського...

21-03-2019 Інтерв'ю

Юрій Шухевич: «Ніхто не зміг сплутати йому гри»

Про військове зростання воєначальників УПА, зокрема Головного командира УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича – центральної фігури...

05-03-2019 Інтерв'ю

Юрій Менцинський: «Багатолітня боротьба українців увінчається успіхом»

Його доля характерна для сотень тисяч українців, родини яких, рятуючись від московських «визволителів», змушені були...

21-01-2019 Інтерв'ю

Веб-дизайн