П'ятниця, 31 березня 2017 14:20

Як 9 лібералів воювали з одним бідним євреєм Лянґерманом із Одеси під Віднем

Прес-служба Науково-ідеологічного центру ім. Дмитра Донцова
Роман Мних Роман Мних

Ми, Центр ім. Дмитра Донцова, знали, що можемо розденервувати якусь людину, особливо світоглядно нам супротивну, але щоб довести людину до справжньої істерики − на це ніяк не сподівалися. Цю прикру вість приніс нам ліберальний часопис «Критика» (редактор Г.Грабович), який на своєму сайті у березні опублікував просто ґвалтівний вереск такого собі Романа Мниха під назвою «Не так тії вороги, як ті патріоти…» (krytyka.com/ua/articles).

Це ображена відповідь на колективну заяву «Подарунок Франкові на ювілей: звинувачення в антисемітизмі» за підписом Любові Голоти, Дмитра Павличка, Миколи Посівнича, Любомира Сеника та Ірини Фаріон і на виступ в ЗМІ керівника нашого Центру Олега Багана на цю ж тему. У «Заяві» автори концептуально розкритикували недавній науковий збірник «На перехресних стежках: Іван Франко і єврейське питання в Галичині: Матеріали наукової конференції у Віденському університеті/ Упоряд. А.Вольдан, О.Терпіц. – К.: Критика, 2016., виявивши в ньому необережне і тенденційно неправильне вживання поняття «антисемітизм», безпідставні наліплювання ярлика «антисемітизму» на творчість та особу І.Франка, відверті намагання принизити великого українського письменника, звинувачення його у теоретичних помилках, плагіаті, наголосивши при цьому, як багато зробив І.Франко для розвитку українсько-єврейського діалогу. У цьому збірнику надруковані статті дев’ятьох науковців: Кристофа Авґустиновича, Алоїза Вольдана (обидва – Відень), Михайла Гнатюка, Ярослава Грицака (Львів), Григорія Грабовича (Кембридж,США), Вольфа Московича (Єрусалим), Тамари Гундорової (Київ), Романа Мниха (Сєдльце, Польща) і Євгена Пшеничного (Дрогобич).

Розлютований Р.Мних безпідставно стверджує, що то «дуже поганий-препоганий», «сталініст» і «більшовик», О.Баган намовив шановних людей підписати «Заяву» і сам згодом підтримав їхню позицію в своєму інтерв’ю «У фатальному колі нерозуміння націоналізму» (Галицька зоря», 25.01.2017) та на радіо «Франкова земля» (radiofz.com.ua), при цьому заваливши віденську славістику. Відразу зізнаємося і викажемо «страшну таємницю», якою лякає п.Мних весь український світ: ми, Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова, справді, підтримуємо всі думки із заяви «Подарунок Франкові на ювілей: звинувачення в антисемітизмі», бо вони правдиві і демонструють активний захист української культури від провокацій і деструкцій. Але ми не можемо зрозуміти, навіщо стільки брехні виливає п.Мних на голову керівника нашого Центру і залякує ним українське суспільство? Навіщо у справжню ідеологічну полеміку, яку розгорнули науковці, вноситься елемент скандальності? Це, на нашу думку, може робитися тільки з однією метою: аби прикрити нефаховість і непорядність  науковця, якого виявили на фальшуваннях, промахах і відвертих підступах. Отже, щоб захистити п. Багана від наклепу, ми порахуємо за пунктами кількість неправди, яку сказав п.Мних, і спробуємо зрозуміти позицію єврея Еміля Лянґермана з Відня (який родом з Одеси), що хотів зняти меморіальну дошку Франкові зі стіни Віденського університету і якого ідейно відгамселили 9 сміливих лібералів під час наукової конференції, як це описує п. Мних, моделюючи  пана Лянґермана заледве як найбільшу загрозу для всього живого українства.

Неправда перша. Злісно обурюючись нахабством авторів «Заяви» і «поганого-препоганого» О.Багана, Р.Мних водночас не може заперечити науково жодного (!) їхнього аргументу, все зводячи до скандалу, до незрозумілих нам виявів «сталінізму». У його статті є повно образ, плювання, викриків, але нема відповідей на конкретні питання критиків: навіщо автори збірника «На перехресних стежках» навмисно часто і непродумано використовують слово «антисемітизм» щодо І.Франка? Чи можна образи робітників із його роману «Борислав сміється» вважати «антисемітськими»? Чи можна такими ж вважати статтю І.Франка «Питання жидівське» (1883), в якій описано активність єврейського капіталу, та вірш «Швінделеса Пархенбліта вандрівка»? (Такі твердження є в статті Я.Грицака). Чи в ранній творчості І.Франка справді домінують «антиєврейські стереотипи»? (Стаття А.Вольдана). Чи не задуже Т.Гундорова і Г.Грабович згустили фарби, описуючи єврейську тематику у І.Франка? Чи звучить антисемітизм в економічній публіцистиці І.Франка і його оповіданні «У столярні»? Чи справді І.Франко написав примітивну рецензію на книгу Т.Ґерцля «Єврейська держава»? Чи він крав думки в єврея І.Задґера для своєї статті «Із секретів поетичної творчості»? Чи позитивний образ єврея Ваґмана є випадковим, непотрібним і утопійним у І.Франка? (Тези Р.Мниха). Навіщо всі автори збірника «На перехресних стежках» на кожному кроці, трактуючи творчість І.Франка, розкидуються словами «антисеміт», «антисемітські стереотипи»? Чому навіть використання слова «жид» оцінюється як вияв «антисемітизму» (у К.Августиновича, А.Вольдана, Я.Грицака, Р.Мниха, Є.Пшеничного)? Навіщо автори віденської акції штучно розкручують саму тему про антисемітизм у І.Франка? Чому вони не наголосили на багатьох позитивних ідеях, темах, тезах І.Франка про євреїв? На жодне з цих питань немає відповіді. (Для стислості випускаємо кілька дрібніших питань, на які нема відповіді). З цього ми й можемо зробити висновок, що п. Мних відмовився від наукової дискусії і все перевів у скандал.

Неправда друга. Р.Мних твердить, що нібито у світі існує два поняття «антисемітизму»: антисемітизм до Голокосту і після нього (тобто до 1933 р. і після). При цьому він не посилається на жодне тлумачне, довідникове, енциклопедичне видання, яке б пояснювало, як розрізняти ці два види антисемітизму. Створюється ілюзія (чи брехня?), що нібито був напівдобрий антисемітизм ХІХ ст. і поганий антисемітизм ХХ ст. Тобто, якщо людина жила і творила до 1933 р. і була антисемітом – це може бути; якщо після 1933 р. − це вже погано. Важко, на нашу думку, визначити чого в цьому твердженні більше: абсурдності чи ідіотизму? Зрозуміло, що Р.Мних намагається довести цим, що учасники збірника «На перехресних стежках», обзиваючи І.Франка «антисемітом», мали на увазі перше поняття, хоча самі вони ніде у своїх статтях не розтлумачують теоретично, як саме треба розуміти антисемітизм. І що в цій ситуації має робити звичайний читач? Як йому розібратися, коли антисемітизм – це добре, а коли – погано? Просто беліберда якась…

Неправда третя. Р.Мних представляє ситуацію так, що нібито учасники Віденської конференції зібралися спеціально, аби захистити пам’ять І.Франка перед нападом єврея Е.Лянґермана, який написав листи до магістрату Відня й університету, вимагаючи зняти меморіальну дошку Франкові зі стіни університету, і нібито вони категорично розгромили аргументи бідного Е.Лянґермана, який був сам, а їх було дев’ятеро. Але ж, Боже! У цій «кривавій бійці» на сторінках збірника «На перехресних стежках» не наведено ніяких аргументів та контраргументів на заперечення позиції Е.Лянґермана! Взагалі його ім’я навіть не згадується у збірнику (тобто п. Мних ще раз збрехав). Є лише кілька тез у передмовах А.Вольдана і статті Я.Грицака про упередженість віденських євреїв, які, користуючись тенденційною літературою про І.Франка, надто категорично вимагали від Віденського магістрату зняти меморіальну дошку Франкові, і що як відповідь їм була проведена спеціальна наукова конференція. Однак, що ж це за відповідь вийшла, коли загалом, за нашими підрахунками, автори збірника вживають у різних варіантах і комбінаціях поняття «Франко-антисеміт» приблизно 100 разів! А Г.Грабович у своїй статті боронить І.Франка цілком не від Е.Лянґермана, а від нападів Я.Грицака і Р.Мниха (с. 111), які, на його думку, є надто радикальними у своїх зауваженнях (хоча все це, як завжди у лібералів, лише гра у «плюралізм думок», насправді, все робиться тільки для того, аби спопуляризувати тезу про «антисемітизм» І.Франка). Чи ж можна таке видання вважати «захистом» І.Франка від звинувачень в антисемітизмі? Якраз про це й наголосили автори заяви «Подарунок Франкові на ювілей», помітивши в акції віденських «воїнів світла» намагання спопуляризувати і поширити антиФранкову тезу. Що ж тут дратуватися?!

Неправда четверта. Обурений Р.Мних твердить, що критичні матеріали О.Багана і К° «завалили віденську славістику й україністику», образили проф. А.Вольдана з Віденського університету, який є почесним доктором Львівського й Дрогобицького університетів. По-перше, у текстах О.Багана цілком нема згадок про проф. А.Вольдана; по-друге, в «Заяві» про статтю А.Вольдана об’єктивно сказано, що в ній є тільки ствердження про «антисемітські стереотипи» І.Франка і нічого більше. За що мав би ображатися віденський науковець? За елементарну фактологічну наукову критику, яка є нормою у всякому вільному суспільстві? Кожен, розкривши збірник, може переконатися в цьому. І чому від всього цього мала б «упасти» віденська україністика і славістика? Хіба українські культурники вже позбавлені права захистити ім’я свого найбільшого письменника?

Неправда п’ята. Із статті-вереску п.Мниха випливає, що О.Баган і очолюваний ним НІЦ ім. Д.Донцова з більшовицьких позицій систематично нападають на скромних і тихих науковців, які прагнуть вивчати глибини Франкової творчості і нічого більше, і тим самим малюється жахлива картина руйнування української науки з боку націоналістів. Вартує взяти до уваги, що в інтерв’ю О.Багана «У фатальному колі нерозуміння націоналізму» тема критики збірника «На перехресних стежках» займає заледве 1/5 частину тексту, що п.Мних бере цитати зі слів О.Багана з іншої частини і штучно ліпить їх до своїх звинувачень. І що дивного в тому, що журналісти «Галицької зорі» і радіо «Франкова земля» запитали О.Багана як франкознавця, як ставитися людям до звинувачень І.Франка в антисемітизмі? У кінці свого виступу п.Мних заявляє, що НІЦ ім. Д.Донцова нібито називав його «зрадником, польським посіпакою, жидом». Зараз, в умовах Інтернету, легко перевірити, чи це правда за допомогою пошукової системи Googl. Ми знаємо, що такого не було. Як ніколи члени НІЦ ім. Д.Донцова не використовували у своїй публіцистиці слова «жид» в сучасному значенні і з метою когось образити. Тобто хитрий Автор прагне виставити О.Багана і Центр ім. Д.Донцова якимись «запеклими антисемітами». Нагадаємо громаді, що у 2008 р. в Дрогобицькому педуніверситеті ім. І.Франка була проведена наукова конференція на тему україноюдаїки, присвячена пам’яті її теоретика Мартена Феллера, і одним із її ініціаторів та організаторів був якраз Центр ім. Д.Донцова; того ж року з ініціативи О.Багана була видана книга М. Феллера «Лекції з україноюдаїки» (Дрогобич: Посвіт, 2008), де О.Баган виступив ще й редактором і упорядником; НІЦ ім. Д.Донцова у 2012 р. був серед ініціаторів спорудження в Тернополі пам’ятника єврею Соломону Ляйнберґу – командирові Єврейського куреня УСС – і проведення науково-практичної конференції з питань укрїнсько-єврейських стосунків (акція була відкладена через події Майдану 2013 р., однак на сьогодні є рішення тернопільського обласного управління культури про можливість встановлення пам’ятника і його художні проекти). На відміну від поведінки Р.Мниха, ці дії – не спекуляції в тематиці єврейства, а конкретні справи, які говорять самі за себе, прокладають конструктивні шляхи в єврейсько-українських стосунках.

Неправда шоста. Газета «Галицька зоря» постає у статті п.Мниха таким собі поширювачем жовчі, нещадної ідеологічної ворожнечі і т.ін., загалом плямується як «погана». Зауважимо, що, може, часопис «Галицька зоря» й має недоліки і промахи у своїй публіцистичній роботі, але сьогодні, через позицію її головного редактора Петра Мацана, газета залишилася чи не єдиним часописом Львівщини (на районному рівні), в якому друкуються культурологічні, політико-аналітичні, ідеологічні і, зрозуміло, полемічні матеріали, які так денервують Романа Мниха. Адже більшість районних газет всієї України пішли в комерційність, тобто категорично відмовилися від ідейних матеріалів, описують тільки соціальну буденщину, «взаємодіють з владою». Натомість «Галицька зоря» ще зберігає наснагу давати критичні, гострі, широкопроблемні статті на всеукраїнські теми. І в цьому – рятівна функція цієї газети в пору безідейності, нігілізму та здрібніння української провінційної преси.

Неправда сьома. Ми були вельми здивовані, коли дізналися від п.Мниха, що керівник Науково-ідеологічного центру ім. Д.Донцова О.Баган, виявляється, «сталініст» і «більшовик» (це за якими критеріями визначення, цікаво?), «нищитель» і «паплюжник», який дуже роззлостив середовище лібералів своїми викривальними щодо їхньої ідеології і методів діяльності в культурі публікаціями. Тут мусимо нагадати, що Україні п.Баган більше відомий як автор першої книжки про Івана Франка, яка кардинально ламала радянські стереотипи у франкознавстві (збірник «Іван Франко і теперішнє становище нації» – Дрогобич: ВФ «Відродження», 1991 р.); знаний серією досліджень, републікацій творів письменників-«вісниківців», через що він вважається одним із найфаховіших знавців у цій темі; відомий як автор нестандартних політологічних, ідеологічних та культурологічних студій, окремих книжок, які вивели науковця в число чільних теоретиків сучасного українського націоналізму і створили цілу ідейну платформу якраз для подолання стереотипів совєтизму в сучасній українській свідомості і культурі; тільки за останні 10 років (відколи діє організований О.Баганом Центр ім. Д.Донцова) він видав як упорядник та редактор 28 книжок творів українських класиків (!), серед іншого 10-томник «Вибраних творів» Д.Донцова, окремі збірники творів Д.Донцова, І.Франка, М.Зерова, М.Рудницького, В.Домбровського, Ірини Вільде, Наталени Королевої, У.Самчука, Ю. Липи, П.Богацького, наукові збірники та т. ін. І все це зробила людина із переконаннями «сталініста» і «більшовика»? Це робилося тоді, коли Р.Мних і його однодумці лише завзято порпалися в біографії І.Франка, вишукуючи там «блохи» антисемітизму: що ж, у кожного свої пріоритети і завдання в науці і культурі. Мало який університет в Україні може похвалитися викладачем із такою продуктивністю праці, яка є у п. Багана. І все це – без допомоги західних фондів і грантів, закордонних стипендій і можливостей, переважно без будь-яких гонорарів, просто – як виконання громадської роботи. Це останнє нагадування – реакція на регулярні тези в статті Р.Мниха про закордонних українських вчених, нерозумне протиставляння їх українським науковцям на теренах рідної землі як в чомусь «вищих» і «розумніших», до яких, зрозуміло, належить і сам Р.Мних, бо живе у Польщі.

Неправда восьма. Вже багато років п.Мних і його друзі-поплічники розносять брехню про інцидент у Дрогобичі 2005 р. І ось у цій істеричній статті Р.Мних знову підступно акцентує на тому, що тоді О.Баган напав у своїй критичній статті «Критикам про критику» на проф. Марка Гольберга за те, що той єврей і цим звів його до могили. По-перше, цією статтею О.Баган не нападав, а захищався від багаторічної інтриганської кампанії проти себе, яку вів завідувач кафедри, на якій він працював, такий собі N.N. І про це чітко сказано у статті. М.Гольберга він критикував не за те, що той «єврей», як твердить Р.Мних, а за упереджену критику своєї передмови до 3-го тому «Вибраних творів» І.Франка (Дрогобич:Коло, 2004), за те, що той дав себе втягнути до інтриганської кампанії на дискредитацію О.Багана, знаючи ситуацію. Зрештою, чи думали про здоров’я п.Гольберга ті, що втягували його до інтриги? По-друге, М.Гольберг помер у глибокій старості, у віці 85 років, аж через два роки після полемік, тому до цієї смерті О.Баган не мав ніякого стосунку. Лише цілковита аморальність може стимулювати й далі поширювати таку цинічну брехню. До слова, інтриги N.N., який довго вів справу «стерилізації» кафедри від інтелектуальних і творчих людей (вона спрямовувалася, крім О.Багана, проти відомих нині в Україні науковців: покійного В.Іванишина, І.Набитовича, П.Іванишина) після статті «Критикам про критику» припинилися. Лише світло гласності висушує гнилизну буття – це давня мудрість.

Неправда дев’ята. Протягом усієї своєї статті «Не так тії вороги, як ті патріоти…» Р.Мних виставляє себе захисником і провідником західних, європейських цінностей та ідеалів. Нехай. Але й ми згадаємо інцидент 2005 року: тоді Р.Мних, як «молитовна і християнська» людина – так він сам себе характеризує, подав позов до суду на О.Багана (тепер він чомусь твердить, що то його «тягали по судах») за образу гідності і честі. Програвши цей суд через безпідставність звинувачень, він програв і в зустрічному позові п.Багана і мав сплатити тому 3500 грн. Робити цього чомусь наш «європеєць» не захотів, почав ховатися від судової Виконавчої служби, подавав фальшиві відомості про своє місцепроживання і т.ін. До тепер ці гроші не сплатив, перебуваючи фактично в конфлікті з українським законодавством. То це ми маємо вважати за «зразок» поведінки західноєвропейського джентльмена? За зразок поведінки законослухняного громадянина, чим найперше характеризується Західна цивілізація?

Неправда десята. Увесь збірник «На перехресних стежках: Іван Франко та єврейське питання в Галичині», оця грізна війна 9-ти лібералів із євреєм Е.Лянґерманом, як подає у своїй публікації Р.Мних, насправді нічого суттєвого не розкриває у темі «І.Франко і єврейство», насправді є в основному переспівуванням і перетрушуванням відомих фактів і тез; ніякого аналітичного прориву не сталося, адже його учасники, як ми виявили (за винятком студій М.Гнатюка і В.Московича), і не ставили собі завдання захистити І.Франка перед звинуваченнями в антисемітизмі. Бо що ж це за захист, в якому приблизно 100 разів на різні лади лише підтверджується фальшивий висновок, що антисемітизм таки був у життєвій позиції і творчості І.Франка? І тут можна визнати рацію у позицію єврея Е.Лянґермана: адже він прочитав, напевне, ось такі студії ліберальних науковців і просто переказав їхні аргументи про «антисемітизм І.Франка», та й завимагав зняти пам’ятну дошку зі стіни Віденського університету. Як сказано було у заяві «Подарунок Франкові на ювілей», учасники віденської акції радше прагнули, використавши форму академізму, просто спопуляризувати цю тезу-фальшивку в українській культурі, в якій поки-що таких тверджень є мало. Це старий і перевірений зручний прийом «впровадження» потрібних думок у соціум. Його й використали.

Увесь цей опис «героїзму» і «відданості справі», з якими автори збірника нібито «воювали за світле ім’я Франка», оця сфантазована «нова битва під Віднем», є просто смішними в статті Р.Мниха. Продемонстрована ненависть до опонентів, демонізація їх (мовляв, «сталіністи», «большевики»!) лише підтверджують те, що критика з боку Любові Голоти, Д.Павличка, М.Посівнича, Л.Сеника, Ірини Фаріон і О.Багана була влучною і викривальною. Фактично шановний п.Мних переніс дискусію із поля академічності у річище базарної, розв’язної сварки. Дивує лише, як міг часопис «Критика», все-таки інтелектуальний і культурно цікавий, опублікувати цей бруд на своєму сайті?

Проте ця подія насторожує нас і в іншому. Це не вперше українські інтелектуали пробують спровокувати загострення антисемітської проблематики в українській культурі і медіях. Ми розуміємо, кому це на руку. Тому й спробували пояснити докладніше на описаному в іронічному жанрі бувальщини прикладі, як саме розкручуються теми протиставлення українства і єврейства. Цей приклад мав би стати для української інтелігенції уроком того, наскільки вона повинна бути пильною і критичною у сфері культури, щоб запобігти ось таким по-академічному добре сконструюваним випадам, які, якщо на них не реагувати, безумовно, загрожують стати тенденцією і стабільною зоною антиукраїнських провокацій.

 

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: «У реаліях гібридної війни інформаційна безпека – на першому місці»

Сьогодні наша розмова із заступником Голови Проводу ОУН (б), народним депутатом України Олегом Медуницею. Поговоримо...

13-11-2017 Інтерв'ю

Геннадій Іванущенко: «Апеляція до нашого героїчного минулого виховує нових героїв»

Працюючи з великими масивами українських документів, що збереглися в архівах Великобританії, відомий історик та архівіст...

06-11-2017 Інтерв'ю

Добрі справи по осені рахують…

Цього року жовтень несе нам не лише традиційні церковні, професійні та державні свята. Разом з...

29-09-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн