Підсумком досліджень стала праця «Declineofanempire» («Розколота імперія»), яка побачила світ в 1979 році, а у 1982 році вже була видана в перекладі російською в Лондоні. Глибоко і детально проаналізувавши історію, демографічну статистику, мовний і релігійний стан, перебіг суспільних процесів і тенденцій в СССР, науковець прийшла до висновку, що Союз – це Колос на глиняних ногах і спрогнозувала неминучий національний бунт, який обов’язково призведе до його розвалу. Не конфлікт із Заходом та США, як передбачали деякі політологи, а саме національне питання поставить жирну крапку в історії «майже Імперії в світі зниклих імперій»
Прикметно, що це дослідження, на відміну від багатьох інших її текстів, більше російською не перевидавалося.
Книга «Розколота імперія» безумовно є знаковою працею і заслуговує на більш детальний і ґрунтовний огляд і аналіз, потребує його. Можливо пізніше ми й повернемось до цієї теми, а ще краще, коли цю потребу усвідомлять фахові політологи, сьогодні ж хочу поділитися з читачами лише невеличким фрагментом дослідження, який мене надзвичайно вразив і спонукав до роздумів.
Йдеться про долю кримських татар і їх боротьбу за свої права, які описані авторкою в розділі «Безрідні» СССР». Як відомо 18 травня 1944 року понад 200000 кримських татар – все татарське населення Криму, включаючи старих і дітей, було насильно виселено в Середню Азію, на Урал і в Сибір. Влада намагалася знищити в Криму всі згадки про цей народ, змінювала топоніми, руйнувала пам’ятки і житло – все робилося для того, щоб повернення стало неможливим. Характерно, що трагічну долю татар розділили шість інших народів, які, втім, були реабілітовані в січні 1957 року і повернули собі територію і національний статус. На кримських татар це не поширилось.
«Саме в той момент, коли серед ейфорії десталінізації і реабілітації татарський народ відчув себе всіма забутим і виключеним з передбачуваних змін, відбулося дійсне народження татарського питання», – зазначає дослідниця. Далі вона описує боротьбу татар за свої права в умовах тоталітарного режиму СССР. Тільки цифри і факти: між липнем 1957-го і жовтнем 1961-го до партійних і державних органів було спрямовано шість петицій з підписами під кожною від 6000 до 25000, в яких стояла єдина вимога – повернути втрачені національні права. Реагування не було, реакція була у вигляді репресій і залякування активістів.
Після цього татари в 1964 році організували щось подібне до офіційного диппредставництва в Москві, обираючи умандатованих представників і відряджаючи їх за спільний кошт з місією офіційним шляхом добитися прийняття і визнання. На початку 1966 року в Москві така «делегація» нараховувала 125 осіб, а під петицію, котру планувалося вручити бюро 23-го з’їзду КПСС поставили свої підписи 120000 людей, тобто практично все доросле татарське населення, ціла нація, розкидана по безмежній території. В умовах браку комунікацій, під недремним оком і караючою рукою КГБ, політичним тиском… Абсолютно унікальне явище.
Керівники компартії взяли до уваги петицію, але не зробили для її задоволення нічого. І тоді татари за три місяці (з березня по червень 1966 року) зібрали 115000 підписів під новою петицією та розіслали ще понад 200000 листів і телеграм в офіційні інстанції, а також спрямували нових представників для підсилення московської делегації. Усвідомлення мобілізаційної спроможності і національної солідарності татар налякало московських владоможців і змусило відмовитися московські готелі у наданні їм житла, а велика група делегатів, яка прибула з петицію в Кремль, була заарештована…
Проте тут найшла коса на камінь, наперекір репресіям і заборонам, татар в Москві ставало все більше і вони заявили, що зберуться на Красній площі з протестами і почнуть готувати бунт. І режим посунувся. 5 вересня 1967 року вийшов указ про реабілітацію кримських татар…
Урок самоорганізації, національної солідарності, мобілізаційної спроможності цього народу вразив мене кілька місяців тому, коли я прочитав книгу.
– Чи здатні українці на таке?, – ставив я собі питання. Відповіді, які мав тоді, і які маю зараз, коли пишуться ці рядки, суттєво різняться.
Про українців науковець пише в розділі «Брати-вороги». Аналіз ситуації, історичний екскурс дуже цікаві, проте хотів би тут навести лише висновок, останній абзац розділу:
«Безумовно, Україна найпарадоксальніша з радянських республік: будучи близькою до Росії за масштабами та інтересами, йдучи шляхом русифікації, роблячи значний внесок в керівництво країною, вона разом з тим виступає ареною стрімкого росту націоналізму. Майбутнє покаже, що перед нами: національне почуття, базоване на політичній монолітності та модернізації суспільства, чи асиміляція, супроводжувана останніми конвульсіями конаючого націоналізму».
Ну і наостанок, як на мене, ілюстрація обкладинки книги є на диво актуальною як ілюстрація сьогоднішньої української ситуації.