Вівторок, 10 січня 2017 15:08

Учив дітей любити Україну, боровся за Незалежність Батьківщини

Автор Анатолій Зборовський

У Вінниці вийшла друком книга «Бо Ти любив, в душі беріг, як скарб коштовний, Україну: життєпис українського патріота Івана Демидовича Юрченка». Це спогади уродженця Поділля, активного учасника національно-визвольних змагань 1917-1920 років, відомого в середовищі української діаспори в США педагога та громадсько-просвітницького діяча Івана Юрченка.

Упорядник книги Олег Мельничук зазначає у передмові: «На фоні власного життєпису в книзі подано матеріали, що стосуються: історії повсякденного життя українського селянства першої половини ХХ ст., системи навчання та виховання в освітніх закладах Російської імперії; участі українців у Першій світовій війні та подіях національно-визвольних змагань в Україні 1917-1920 років. Проте найяскравіше, на наш погляд, у книзі відображено трагічну долю українських патріотів в умовах панування радянської репресивно-каральної системи, а також їх нелегке життя в еміграції, далеко від рідної землі».

Іван Юрченко констатує: «Найголовнішим завданням російського імперіалізму було – відібрати в підкорених народів їхню культуру, мову, звичаї. Інакше кажучи, – втопити всі особливості й прикмети підкорених націй в російському великодержавному морі, знищити на мапі етнографічні межі цих націй, а натомість зробити напис: «Русская імперія». Так було і так є й зараз, хоч, правда, зараз дали куценьку «форму» тим націям, а зміст залишився той же – старий імперіалістичний».

Проте і в найчорніші часи поневолення знаходилися люди, які запалювали вогники національного відродження. В рідному селі Юрченка Мельниківці Гайсинського повіту (нині Немирівського району на Вінниччині), де він народився 27 липня 1897 року, такою людиною був учитель Петро Варфоломійович Лисоволик. Іван Юрченко згадує: «На третьому році навчання мене вчитель частенько закликав до своєї кімнати, давав різні господарчі доручення, а в міжчасі відкривав «Історію України» Грушевського, показував ілюстрації з життя нашого народу в минулому та пояснював, що ми є українці, а не «малороси», чи «хахли» або росіяни. Розказував про козаччину, Запоріжжя, Богдана Хмельницького, Богуна, Мазепу, Гонту, Залізняка, про гетьманів та полководців-патріотів, які в боях з поляками та росіянами клали свої буйні голови за право і добробут України та її народу. Це було перше джерело, з якого я зачерпнув перший ківш цілющої національної води, випив той ківш до дна. На четвертому році навчання цей вчитель подарував мені «Історію України» Грушевського та «Історію письменства» Огієнка. Я був дуже захоплений такими цінними книжками і по неділях та в дні великих свят, коли збиралися у нашому садку старші люди, відкривав «Історію», показував та пояснював картинки-ілюстрації різних історичних подій та видатних людей українського народу. Старі люди при цьому доповнювали мої пояснення своїми цікавими спогадами – епізодами з минулої боротьби нашого народу, що їх були свідками вони самі, або їхні діди».

У 1910 році Іван вступив у Вінницьку вчительську семінарію, яка готувала вчителів для початкових шкіл. Він розповідає: «В семінарії нам пощастило мати вчителя історії Кохана, свідомого українця, що по неділях збирав нас до кляси і читав «Кобзаря» Т.Шевченка, чи уривки з історії України, зокрема з доби гетьманщини. Тому, що в семінарії був досить ліберальний рух, ми, семінаристи, часто залюбки співали українські народні пісні, а я в гурті товаришів читав твори Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного, або заводив розмову про боротьбу нашого козацтва з поляками чи москвинами».

На початку навчання в семінарії Іван написав вірш українською мовою і показав його вчителеві літератури. Та реакція на український вірш виявилася несподіваною для юного автора: «За це мене хотіли виключити з вчительської семінарії, але благання мого батька відвернули те суворе рішення, лише «Педагогічний совєт» попередив і зобов’язав мене більше таких «мазепинських стіхотворєній» не писати, газет «мазепинських» не виписувати і не читати. Цей «процес» наді мною в семінарії звернув увагу учнів-семінаристів на мою скромну особу і з того часу я мав великий гурток вірних друзів, які також цікавилися історією нашого народу і вважали мене за майбутнього «борця за волю». Це була буйна молодеча романтика, але вона дала в 1917 році позитивні практичні наслідки».

У 1914 році Іван Юрченко закінчив семінарію і був направлений учителювати в село Олександрівка Гайсинського повіту. Він згадує: «Я організував співочий гурток і сільська молодь щосуботи приходила до школи послухати наших пісень. Перед Великоднем я зорганізував у селі споживчу кооперативу і вона почала добре розвиватися. Протягом року заходили до мене сільські хлопці – я розказував їм історію життя нашого народу, читав вірші з «Кобзаря», байки Глібова, оповідання Б.Грінченка, А.Кащенка, а потім вони й самі брали в мене ці книжки, та й помаленьку читали їх у своїх родинах».

Але якось у Полетюка, семінарського друга Юрченка, священик викрав щоденник, де Іван фігурував, як борець за волю українського народу. Полетюк встиг попередити Юрченка. Вчитель Юрченко заховав українські книги, але все-таки мусив перебратися в містечко Кімлич Гайсинського повіту, де завідував місцевою школою, підпорядковану Міністерству народної освіти.

На початку вересня 1915 року Юрченка мобілізували в царську армію. Він закінчив військову школу в Житомирі і в званні прапорщика був направлений у фронтову частину – лейб-гвардії Волинський полк, в полкову розвідку. За героїзм його нагородили орденами Святої Анни і Святого Станіслава.

З початком українізації армії Юрченко залишив полк російської армії і разом зі 120-ма вояками прибув у місто Меджибіж, де у чині сотника взяв участь у формуванні 1-го Українського корпусу на чолі з генералом Павлом Скоропадським. За розпорядженням Центральної Ради українські військовики роззброювали відступаючі частини російської армії, які грабували українські міста і села. Настрій в українському корпусі був такий: «Кожен з нас живе тією думкою, що ось-ось зорганізується наша величезна українська армія і Київ буде цілий, а вся зброя залишиться нашій землі. Кожен болюче переживає долю Києва – чи вистоїть він?»

Раптом Центральна Рада видала наказ про демобілізацію корпусу: «В залі залягла тиша, а у всіх запало в серце слово «зрада». Творити свою державу без військової сили, в колі ворогів, це зрада. І це слово кожен із нас поніс у всі закутки української землі. А невдовзі Муравйов використав цю історичну зраду Центральної Ради і пішов на Київ, в обороні якого стали триста штиків – патріотів під Крутами і там же віддали за це своє життя. Банди Муравйова громили Київ, а Центральна Рада втекла і, взявши орієнтацію на мілітарну Німеччину, покликала на Україну чужинців розграбовувати українське добро, недограбоване російською армією».

Іван Юрченко мандрував по селах Гайсинщини, організовуючи хати-читальні та бібліотеки. Навесні 1918 року він був серед організаторів повстання проти польських легіонерів на Поділлі. Юрченко мріяв продовжити навчання, але його, як старшину, було мобілізовано в армію, яку створював гетьман П.Скоропадський. Але коли гетьман Скоропадський уклав військовий договір з генералом Денікіним, Іван Юрченко перейшов у військо Директорії. Він зі своєю сотнею роззброював російські військові частини, згодом обороняв українські землі від навали більшовицьких військ на Чернігівщині. Але хорунжий Максим Білик з двома матросами-білоцерківцями зрадив і вночі здав сотню у полон більшовикам. Полонених повезли в Росію. Спочатку в Курськ: «Крізь зачинені двері ми чули, як риплять на снігу чоботи й валянки залізничників, чули десятиповерхову «матірщину» та багато інших слів російського вульгарного лексикону. Цей лексикон був знайомий наддніпрянцям і не вражав їх так, як галичан і бідних молоденьких гуцулів – для них це була «першина» і вони кривилися з огидою». А от таким полонені побачили місто Орел: «Завалене снігом місто виглядало порожнім, безлюдним, як після чуми – навіть собак не видно. Проїхало повз нас кілька саней з битими на м'ясо кіньми. Пізніше нам розповіли, що «Гетманская Украина» не давала їм ні хліба, ні цукру, ані інших харчів, а тому тут такий голод».

Юрченку з групою полонених пощастило втекти: «У Києві ми поспішили знайти свою «точку», тобто «зв’язкових» – вони зустріли нас із острахом і порадили чимскоріше залишити Київ, не розмовляти по-українському, бо можуть розстріляти, як «петлюрівців».

Весну і літо 1919 року Іван Юрченко хворів на черевний, а потім зворотний тиф. Згодом за завданням отамана Волинця Юрченко організовував підпілля. Він пише про отаманів: «Одні переходили до червоних, другі тікали за кордон, треті здавались «на ласку» Чека, їх використовували, як зрадників, а потім розстрілювали. Але такі, як полковник Хмара і Левченко бились з червоними до загину. Хоч дехто нарікає на ці повстанські загони, мовляв, ліпше б вони злилися в одну армію під командою Головного Отамана Петлюри, а то кожен хоче бути незалежним у своїх діях та вчинках і розвелася та «отаманія» по всій Україні. Це таки правда, що ліпше мати одну здисципліновану армію, один залізний кулак, а не кільканадцять «кулачків» і кожен «сам собі пан», – бракувало нам отої залізної армії. А проте, ці малі повстанські загони іноді так дошкуляли ворогові, що він мусив міняти тактику, свої плани і часи наступу. А було й таке, що замість наступати, ворог кидав обоз, зброю і панічно тікав – діяли повстанці».

А так Юрченко характеризує чекістів: «Це були безоглядні розбишаки, які за одне слово без суду і глузду могли розстрілювати окремих, неугодних їм осіб, або й сотні й тисячі людей в ув’язненні. Дуже часто це були жиди, які легко просувалися  на пости начальників каральних установ, слідчих або просто «уповноважених», бо під час «воєнного комунізму» розправи були короткі, без суду й слідства. Розбишацтво й беззаконня часом прикривалися «постановою» т.зв. «влади на місцях» – сільради чи комнезаму».

Ось один із чекістів – Фроїм Мостун. Він був купцем 1-ої гільдії, а після революції пішов на працю в ГПУ, потім в НКВД. Його посилали уповноваженим на села під час «розкуркулювання» та колективізації: «Фроїм Мостун не мав милосердя ні до старших, ні до малих дітей, ні до вагітних жінок. Зі всіх стягав чоботи, верхній одяг, навіть спідню білизну. З горищ летіли «кукли», пачіски, миканки, клоччя, вовна, мітки, клубки, виміталися сушені овочі та різне насіння… Усе це награбоване відвозив він у Немирів, у районову Споживспілку». Але знайшлися народні месники: «Одного досвітку, коли Фроїм віз напаковану хуру награбованого добра, з ліска вийшло троє озброєних людей і, закатувавши комуністичного розбишаку, застрілили його, а візникові наказали повернутися додому з усім награбованим».

Чекісти проводили атеїстичні кампанії: «На Правобережжі сколихнувся великий релігійний народній рух. В цих роках Чека розпочала ліквідацію, тобто знищення, церков і фігур-хрестів на перехресних шляхах. З церков знімали дзвони і позолочені хрести, а високі дерев’яні хрести-фігури зрізали на паливо. де за козацьких часів на перехрестях шляхів копали криниці і ставили коло них каплиці, а в каплицях, за звичаєм, був образ Божої Матері, або Розп’яття Ісуса Христа. Над криницею висів журавель з прикованою баддею, щоб кожна спрагла людина могла відпочити й напитися свіжої, холодненької водиці, помолитися Богу. Це вважалося за добре Боже діло і тому кожна віруюча християнська людина сприймала руйнацію фігур-хрестів і каплиць придорожніх, як святотатство, гостро-вороже християнству діло, яке довершували ті, що колись розпинали Христа. Це було найбільшим глумом ЧеКа над віруючими християнами і потоптанням історичних українських традицій, освячених віками».

Іван Юрченко повернувся до вчителювання. Але, починаючи з 1926 року, Юрченка щороку ув’язнювали на 3-6 місяців, а в 1933 році засудили на 5 років заслання на північ Росії. Там він працював на заготівлі лісу та гасінні лісових пожеж. Засланців годували солоною порожньою юшкою. Праця на лісоповалі вимагала великої фізичної сили. Тому після такого харчування смертність була велика: «Якщо на лісоповал щодня виходило, наприклад, 100 чоловіків, то з них 20-30 вже не поверталося, а падало трупом серед лісу». Колишній засланець Юрченко згадував: «Навколо росли і вкривалися мохом могили тисяч і тисяч таких, як я. Ці могили з хрестами потім тракторами зарівнювали із землею, щоб і сліду по них не лишалося».

Після звільнення Іван Юрченко виїхав на Донбас, де жив та працював за підробленими документами до окупації території німцями. Юрченко повернувся в Мельниківці, розорені колективізацією, і організував школу. Він пише: «Я, ще бувши у Вінниці та в околицях її в 1941 році, коли повернувся з Донбасу, щиро вітав і приймав революційно-націоналістичні групи – Похідні групи ОУН, які прибували з Галичини на Наддніпрянщину. Я допомагав їм у їхній праці, познайомився з провідником ОУН, став прихильником, а пізніше і членом Організації. Ця політична праця захопила мене і я забував про особисте життя».

У 1943 році Іван Юрченко емігрував до Німеччини. У 1946 році одружився із Валентиною Гребінкою, а за рік у них народилася донька Наталя. У 1950 році родина Юрченків емігрувала в США. Там Іван Демидович вчителював в українських школах і налагоджував українське культурне життя. Він помер 29 грудня 1983 року. Похований в українському православному центрі Святого Андрія в Бавнд-Бруці. На пам’ятнику, встановленому на могилі, викарбувано: «Сотник армії УНР. Учив дітей любити мову й Україну в чужині».

Упорядник книги «Бо Ти любив, в душі беріг, як скарб коштовний Україну» Олег Мельничук висловлює щиру вдячність дочці Івана Юрченка Наталі Невмержицькій, яка люб’язно надала спогади і статті свого батька для видання.

 

Loading...

Інтерв'ю

Соломія Фаріон: «Український націоналізм – це програма побудови нашого майбутнього»

Нещодавно Молодіжному Націоналістичному Конгресу виповнилося 16 років. До цієї дати відбувся Збір МНК, на якому...

13-03-2017 Інтерв'ю

Володимир Сергійчук: «Треба щоб була внутрішня консолідація українського народу на платформі незалежності»

Чи можна сміливо проводити паралелі між Українською революцією 1917-1921 років і Революцією Гідності? Як вилікувати...

27-02-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн