Епіграфом до нової, вже десятої, книжки Бориса Ткаченка «З ким воюємо, брате?!» став біблійний заповіт Христа «Пізнайте правду і правда визволить вас».
Присвячена вона землякові з м. Лебедина Богданові Миколайовичу Брисенку, який загинув під Старобільськом у кривавій борні з кремлівськими найманцями і окупантами, боронячи рідну Державу.
Лист родича з Латвії переповнений злою неправдою, ворожою пропагандою, ахінеєю про вічну дружбу, старшобратерство, війну українців самих із собою. Чоловік, що забув «своє плем'я і рід» (лист написаний чужою мовою) звинувачує усіх в Україні сущих у несосвітенних гріхах і провинах. Ось що пише він: «...вы призвали воевать с Россией натовцев. Русские – это славяне-братья. Они истинно старшие... Хочет Донбасс к России – отпускайте... Ведь Украина – это Россия, только окраина».
«Прочитав я цього листа, – пише автор книжки, – та й за голову взявся. Ох і величезна сила дурману московського. Не тільки своїх людей зачимерила, а й в чужі землі отрути накидала». Тож, знайомлячись з твором Б.Ткаченка, неодмінно постає запитання: скільки вже можна зносити «старшобратерські» приниження і кривди, куплятися на зухвалу, цинічну брехню? Адже зрозуміло, що наш єдиний порятунок у мужній боротьбі з ненависним ворогом, хоч як би дорого нам це не коштувало. І що це, можливо, чи не єдиний шанс не впасти в страшну нову неволю.
У книжці віднаходимо переконливі твердження, проти чого повстав Майдан, і чому збанкрутілі українські (читай – антиукраїнські) владоможці намагалися так жорстоко розправитися з ним.
Та й у московсько-шовіністичних «теоретичних» побрехеньках про «спільну колиску» і «старшого брата» авторові довелося розставляти, як мовиться, крапки над і. Бо ж як могло виколисуватися російське маля в цій колисці, коли воно народилося на два століття пізніше, а ім'я сфальшували йому ще пізніше.
Із книги дізнаємося, яким насправді було «всенародне прагнення» українського народу до возз'єднання з Московією і про те, що в Переяслав 1654 року зійшлося лише 284 козаки. Серед них не було відомих козацьких ватажків, представників від Запорожжя, українського духовенства, митрополита С. Косова. Про що переконливо мовлено в праці українського історика Михайла Брайчевського «Возз'єднання чи приєднання?»
Вкрай помилкова мовна позиція брата з Литви. Вона виявляється хоч би в таких словах: «Разве не все равно, что украинский язык, что русский – мы все русские» Чи ж не зрозуміло звідки це? Облудна, великодержавна московська ідеологія не визнавала за українським народом права на самоіндентифікацію. Вона глибоко проникла в його свідомість, міцно окутала національний розум. Тому нелегко прозріти, очиститися від цієї скверни. Та необхідно. Бо ні на йоту не можна відступати від нашої правди. І щоб навернути брата до істини автор пише: «Знай, брате, – для свідомих людей збереження свого роду, своєї мови є справою зовсім не другорядною. Бо за рідним словом стоїть твій народ, нація. А в підвалині життєдіяльності нації найперше лежить мова... Всі народи мають неабияк шанувати чужі мови, але свою рідну – ще й любити, і обороняти, і пишатися нею».
Говорячи про анексію Криму і окупацію частини Донбасу, автор зауважує, «що все це розпочалося не з появою «зелених чоловічків» у Криму, а з мовного покріпачення, зрештою, був вихований прошарок суспільства, відірваний від української культури».
У книжці читаємо: «Ти кажеш, брате, – с русскими надо дружить. Та як можна дружити з тим, хто вчора уклав угоду про захист від нападників, аби ти лише здав зброю, а як тільки здав – отой «захисник» на тебе ж і напав».
Правдивих голосів у світі про те, що діється в Україні, стає дедалі більше. Ніхто і ніщо не в силі цієї правди збороти. «Тож прочитай усе брате, – говорить автор книжки-листа, – та сприйми мою правду розумом і серцем».
Наостанок додамо. З правіків, відколи світ сонця, відомо, що правда – найбільше добро, що «все згине, тільки правда зостанеться». І хто втрачає правду, втрачає сам себе. Тож шануймо правду. Бо де правда – там перемога.