Вівторок, 21 листопада 2017 11:16

“Українки в ГУЛАГу: вижити – значить перемогти”

Зоряна НАГІРНЯК
“Українки в ГУЛАГу: вижити – значить перемогти”

Нова книжка української вченої Оксани Кісь під такою назвою, яка вийшла друком на початку вересня і якою зацікавилися на цьогорічному книжковому Форумі видавців у Львові, – свідчення того, що зростає інтерес суспільства до розкриття правди нашої історії, яка неодмінно переможе.

Це перше історико-антропологічне дослідження повсякденного життя українок-політв’язнів совєтських концентраційних таборів. Читач має змогу дізнатись про щоденні турботи цих жінок в нелюдських, жорстоких умовах буття. І в цьому особливість монографії.

Загалом у книжці використано спогади 120 жінок, які мали досвід політичного ув’язнення в таборах, передусім у 1940-1950-х роках. Здебільшого це були українки із західних регіонів, які так чи інакше були причетні до національного підпілля: або співпрацювали з Організацією Українських Націоналістів і Українською Повстанською Армією, або просто підтримували національно-визвольний рух. Зазначу, що тут використано свідчення  і представниць інших національностей, зокрема росіянок, єврейок, польок, німкень, у споминах яких йшлося про особливий характер українських жінок.

Що саме мається на увазі? Йдеться про те, що українки трималися зосібна, а ще вони цілеспрямовано намагалися наблизити свій побут до нормального: бараки, в яких жили, вимивали, впорядковували. Ще змалку засвоїли, якою повинна бути їхня оселя. А жити в бараках доводилось довго, тому вони й хотіли у психологічному плані перетворити їх на дім. Оскільки сюди наглядачі заглядали найменше (хоча періодично проводили принизливі обшуки, як зазначають очевидці), тут українки обережно займалися недозволеними речами, бо цього вимагала їхня душа: співали, вишивали, писали вітальні листівки, розповідали літературні твори, писали вірші. Про все це йдеться у спогадах.

– У 1990-ті роки дуже багато говорили і писали про ГУЛАГ. Але, як виявилось, дотепер ніхто з дослідників не наважився, умовно кажучи, зайти в ці бараки і довідатися, як день у день жили люди, які в них опинилися, – наголошує авторка Оксана Кісь. – Стіна цього мовчання, незнання і нерозуміння розділила покоління. Багато хто помер, ніколи не розказавши нащадкам свою історію. Я вірю, читаючи спогади навіть чужих бабусь, людина може уявити, що слухає свою, і може почне краще розуміти те покоління жінок, і краще розуміти себе.

Як зазначає дослідниця, аби не розчинитися в темряві бараку і залишатися людьми, жінки мусили творити ті “рятівні кола”, за які можна було вхопитися. І вони регулярно співали, а подумки виривалися за межі табору і залишалися внутрішньо вільними.

Ось як згадує Лариса Задорожан, 1920 р.н.:

“Одного разу так нам захотілося заспівати нашої пісні й затягнули ми “Ой горе тій чайці”. Пісня просто душу рвала, про долю нашу пісня полетіла над тайгою. Неначе чайка підбита кричала наша пісня. І нас вгробила та “Чайка”... Наступного дня розкидали нас по всій глушині, роз’єднали. Не сподобалася наша пісня. Побачили в ній велику силу, нашу душу побачили”.

У спогадах жінок переповідається, що у неволі писати вірші було заборонено. Однак вони робили це усно і дарували поетичні рядки на пам’ять і таким чином будували внутрішній таємний світ в ГУЛАГу. Умудрялися навіть святкувати головні релігійні свята, зокрема Різдво, Великдень. І це допомагало їм виживати, додавало сил.

Чим ще жінки заповнювали в неволі духовну порожнечу? Вишиванням. Маленькі серветки-вишивки дарували подрузі чи другові, своїм рідним. У книжці подаються малюнки цих робіт. До речі, дуже гарні вишивки ув’язненої Ганни Процьків-Лівень (1923 р.н.). У них – фантазії, мрії, креативність...

“З далекого краю, мов на крилах до Тебе лечу, Миросю! У Твої обійми, мій єдиний скарбе, моя пташко, мій раю! Коханій Доні від рідної Матусі” – це напис під світлиною, яку надіслала Г. Процьків-Лівень своїй дочці Мирославі з табору у Тайшеті 17 березня 1955 року. Асортимент вітальних листівок подано великий.

У згадуваній книжці споминів – вражаючі історії стійкості та витривалості... Марія Яковишин (рік народження невідомий) згадує:

“Були тисячі таких, як я. І те, що ми були разом, багато нас, то ми зберегли свою гідність. Навіть начальство табору дивувалося, що ми всі дотримуємось однієї релігії, звичаю”.

Читаємо спогади наболілих душ. Багато хто не встиг їх написати, бо їхні могили розкидані в тайгах Сибіру, в Колимі, Воркуті, Інті, Мордовії – без хрестів і написів. Та невеликій горстці жінок-політв’язнів доля призначила вижити і розповісти про звірства ХХ століття, як вони боролися за своє існування, за волю, за право жити вільно на рідній прадідівській землі. І вижили... А значить перемогли.

Loading...

Інтерв'ю

Микола Посівнич: «Українське підпілля заміняло державні структури, не маючи своєї держави»

Чиновники, Служба безпеки України, поліція та навіть пенітенціарна служба впродовж цілого місяця допомагали дослідникам вирвати...

06-03-2018 Інтерв'ю

Націософія Олега Багана

9 лютого відзначив свій 55-річний ювілей відомий дрогобицький науковець і публіцист, керівник Науково-ідеологічного центру ім...

26-02-2018 Інтерв'ю

Коліївщина - перша національна революція у Європі

Коліївщина 1768 року - Велике Повстання козаків-гайдамаків і українського селянства чи перша національна революція у...

12-02-2018 Інтерв'ю

Публікації

Веб-дизайн