На всіх своїх зустрічах безпосередній учасник боїв під Іловайськом у серпні 2014-го року “Сєдой”, дніпрянин родом, доброволець батальйону “Дніпро-1”, батько трьох неповнолітніх доньок (sic!!!) Роман Зіненко підкреслював: “Я не професійний письменник і навіть в школі мав погані оцінки з літератури…” Однак на восьмій зустрічі – у львівській Спілці письменників – устами її голови, Ігоря Гургули, було “денонсовано” цю безпідставну фразу такою заявою: “Ви, безперечно, один із нас!..” Справедливе визнання!
Але повернемося до суті справи. Іловайська трагедія, яка сталася в останній декаді серпня понад три роки тому і далі залишається своєрідною “білою плямою” в новітній історії України. Сотні (якщо не тисячі) загиблих, покалічених і полонених – в основній своїй масі воїнів добровольчих батальйонів – тобто тих, хто цілком свідомо і без примусу взяв до рук зброю, аби стати на захист територіальної цілісності нашої держави після ганебної втрати Криму, а в підсумку ніякого ретельного розслідування, аналітичного висновку, жодного не те що покараного, але навіть відстороненого від посади в Міністерстві оборони, Генеральному штабі, Управлінні розвідки… Що це – брак компетентності чи, даруйте, цинічна насмішка над пам’яттю тих, хто ціною власного життя зупинив навалу орди, яка спить і бачить Україну в складі своєї імперії?!
На всі ці непрості питання намагається дати відповідь не офіцер-аналітик у званні як мінімум полковника, а сержант добробату – очевидець і безпосередній учасник вікопомних подій, які б мали стати предметом ретельного вивчення в штабах і академіях, не кажучи вже про істориків-документалістів з професорськими і академічними званнями! І треба сказати, що свою справу Роман Зіненко робить скрупульозно і ретельно, а презентована книга – це еталон документалістики, в якій кожне слово, фраза і твердження вивірені “до міліметра”, оперті на побачене власними очима, почуті особистими вухами, а свідчення інших перевірені й співставлені з альтернативними джерелами – одним словом перед читачем постає лише Правда і нічого іншого крім її величності Правди.
Читати «Іловайського щоденника» нелегко через трагізм пережитого, але конче необхідно. Господь розпорядився так (Роман Зіненко глибоко віруюча людина), що Автор, котрий до того, як він сам зізнається, й шкільного твору належним чином не написав, зумів створити справжній літературний шедевр – його ледь не погодинна фіксація подій подана такою легкою і доступною мовою, що сівши за читання книги відірватися від неї просто неможливо, поки не перегорнеш останньої сторінки.
Написав «читати конче необхідно», але багато хто запитає: НАВІЩО? Аби ятрити душу болем втрат кращих з кращих і сердитись од відчуття злочинної некомпетентності керівників, котрі допустили трагедію?!
Ні, і ще раз ні! Бо зі сторінок книги Романа Зіненка постають образи справжніх патріотів і героїв України – комбата «Дніпра-1», лейтенанта Дениса Томіловича (якому “Іловайський щоденник” присвячено), воїнів Миколи Курносенка, Антона Хорольського, Дмитра Пелипенка, Сергія Тафійчука, Романа Харченка, Тараса Бруса, Максима Прокуратова та багатьох інших – загиблих і живих, кожен з яких має бути еталоном поведінки як у мирному житті, так і в час грізних випробувань як для підростаючого покоління, так і народжених в совдепії, в серцях і душах яких ще витають фантасмагорії про “братній народ” поза українськими східними рубежами…