Вівторок, 30 жовтня 2018 14:56

«Готична епіграма» на всеньке ХХІ століття або «Во врем’я радости»

Ростислав Мартинюк
«Готична епіграма» на всеньке ХХІ століття або «Во врем’я радости»

До щойно виданої збірки Віктора Рога «Ієрархія національних пріоритетів», (Київ, УВС, 432 стор.) увійшли вибрані публіцистичні статті, виступи, спогади, інтерв’ю, опубліковані в періодичних виданнях та збірниках протягом 1991-2018 років.

Якою ми бачимо українську державу, які шляхи обрати для руху нації вперед і як подолати перепони, в чому суть ідеології українського націоналізму, хто загрожує нашій державності. На ці та ряд інших важливих питань дає аргументовані відповіді автор. Пропонуємо до уваги читачів післямову до книги.

Ред.

Над Яром Залізняк витає

І на Гумань позирає

Гонту виглядає…

Барокові часи у нас були відомими різножанровими духовними творами, які ґрунтувалися на певній ідеології. Проте «мертві уми» було важко розбудити в часи Руїни навіть іменем Бога. Тому «володарі дум» тодішньої України озброювалися тонким і, разом із цим, небезпечним інструментом – епіграмою.

Епіграмічним є початок і цієї книжки. І це інтригує. Проте постать самого Віктора Рога та його поважний ідеологічний твір – далеко не епіграма. Скоріше готика – з домішками правдивого лицарського епосу з посиланнями на складні дискусії у теперішніх соціальних мережах.

У цьому полягає один із численних парадоксів творчого портрету автора. Він легко долає часові рамки, відкидає умовність стилів і творить новий тип політичної публіцистики. Де немає місця фейкам чи навіть кокетливим припущенням, але разом із тим – він ділиться достоту сміливими візіями й ризикує «зазирати за обрій», ніби це його власна комора.

О, ні! Віктор Рог – людина, яка за все своє життя не вдавалася до жодних містифікацій. Хоча наприкінці 1980-их йому не раз доводилося виголошувати, сказати б, футуристичні гасла, ділитися замашними прогнозами про майбутнє України. Кажуть, більшості з них не поталанило сповнитися через повних 30 років – достатній термін.

Хоча чому ж не таланило?

На одному з мітингів у ще совєцьких Сумах – місті, яке мало до 1990 року статус «напівзакритого» через низку стратегічних підприємств ВПК – він говорив словами, які стануть «одкровеннями» для багатьох сучасних політиків під час Революції Гідності: Україна – для українців; лише націоналісти здатні чинити опір двом руйнівним силам сучасного світу – московському імперіалізму та західному лібералізму; збудувати національну державу покликані не комсомольці й олігархат, а нова бандерівська молодь, озброєна стрункою, випробуваною в горнилах двох світових воєн ідеологією.

Зрештою, «екзотичний» червоно-чорний прапор ОУН, під яким виступав 20-річний студент Сумського педагогічного інституту біля стіп ще недемонтованого пам’ятника Лєніну, через 30 років став офіційним у тому місті – рішенням ще далеко не бандерівської муніципальної влади. Але влади, що вже не спроможна чинити опір візії української нації, запропонованої їй 30 років тому лідерами місцевого осередку Спілки Української Молоді «Сумщина».

Але дамо спокій святим прапорам… Сам Рог ніколи не перебільшував значення знаків i ритуалів – може тому він не вчащає до церкви. Проте, хай там як, скільки його знаю – поводить себе як священик. Або власне як козак.

Достеменний код цього поняття – козак – досі не розкрито. І мова не про якесь характерництво, надприродні здібності, заховані у вдачі «людини зі старої Гетьманщини». А про міру відповідальності й унікальної духовної лабільності, яка притаманна людям із тепер неясно окресленої території – Гетьманщини.

Цей терен і його люди не надаються до легкого прочитання – зокрема, й напрочуд непорушний «адміністративний дизайн», в якому досі живе держава Україна – «450 районів, 25 областей, 2 міста національного підпорядкування – Київ і Севастополь». Це, так би мовити, повністю відтворена реальність «УССР».

 545454554666

Віктор Рог

Віктор Рог – не народжений в «УССР». Він побачив світ у родині, яка – разом і двома мільйонами станових козаків – була локалізована у межах Полтавської й Чернігівської губерній Російської імперії, а вони, в свою чергу, відтворювали кордони Гетьманщини, яка мала отой власний «адміністративний дизайн» – 10 полків, понад 200 сотень і Місто-Монастир – Київ.

Люди тієї полкової країни, які зберегли свої привілеї аж до ленінської окупації 1921 року, мали привілей вільно переходити із того козацького стану – в священичий. І це була не просто «станова технологія». А щось дещо більше.

Рід Віктора Рога сягає корінням саме у це військове лицарство – лівобережне nobility 18 століття. Його прадіди заснували хутори на території одного з десяти адміністративних полків Гетьманщини – Лубенського. До його складу входили й околиці міста Ромен (тепер Роменський район – західна околиця Сумської області, але частина старої Гетьманщини – на відміну від обласного центру, який був «за межею» – на Слобожанщині).

Це були старосвітські гнізда, де добре молотили хліб, знали як його продати через порти Східної Пруссії, як виховати чемну дівчину для святого шлюбу, як тримати зброю – вогнепальну й холодну – шаблю з глибоким кровостоком, і як ПОЯСНЮВАТИ світ навколо себе.

Вільне володіння зброєю – це ціла філософія козацького стану, в якому виховані предки Віктора Рога. Приватна власність на землю – ґрунт, на якому будувалися і середньовічні, й модерні держави Шляхетної Європи. І до кола таких достеменних лендлордів належали й козаки Роги. І от вміння говорити ПОЛІТИЧНО – про довколишню реальність – це було виняткове мистецтво саме цієї верстви України. Козаків. Упевнений, публіцистичний дар Віктора Рога випливає саме із цих родових практик.

Батько й мати Віктора Рога – люди вже Другої світової війни. Для України це був час не лише прямої втрати 8 мільйонів цивільного населення. Це був ковток парадоксальної свободи: два повних роки – 1941-1943 – прожито без всюдисущої большевицької скверни, яка затопила була Гетьманщину згаданого 1921 року.

Присутність озброєних німців у рідних Галенках, Ярошенковому хуторі, в околицях Ромна допомогло далеко згодом дати молоді 1970-их нелукавий заповіт: що німці, що москалі – чужі люди. З ким було ліпше – з Гітлером чи зі Сталіним – розбиратися недостойно.

Бо передусім треба було України. Насущної. Своєї. Лицарської. Повносправної і Беззастережної. Без подачок німця, без ласки скаженого москаля.

Це калібрує. Це дає камертон. Ним у душі «поколгоспленого козацтва» післявоєнної доби мав зазвучати ріг до Хрестового Походу – як тільки стане нагода. І вона сталася. У тих-таки слобожанських Сумах, які Сталін 1939 року зробив адміністративних центром для гетьманського Ромна і Глухова, Глинська й Конотопа, Курманів та Костянтинова – в надії «деполітизувати» Стару Україну.

Помилилися. Суми встали під червоно-чорний прапор революційної ОУН наприкінці вже 1980-их. І то була студентська молодь. На їх чолі був Віктор Рог.

Але то все ж таки був молодик. Як було сполучити старосвітську традицію Гетьманщини із знанням про героїчний чин покоління Бандери та Шухевича? Як стати співпричасником тих цінностей? Як створити те, що згодом сам Автор назве «шкалою національних авторитетів»?

Рогові ще 1991 року поталанило потрапити на кілька тижнів у родини повстанців, у Канаді. Саме там він почне відкривати для себе огроми української націоналістичної класики. Особливо ж закохається у твори Юрія Липи – людини, що також мала походження з козацького стану Гетьманщини, а загинула на воюючій Галичині. Не побачивши, до речі, самостійної України.

Рог – як і Липа, Бжеський, Ленкавський, Бандера – готові чекати тривкого результату – й самої побіди! – роками. Або й протягом всього свого життя. Може саме в цьому відмінність Рога від моєї, поки що не до кінця вишколеної, вдачі.

Я прагну результату видимого відразу – «по молитві» до Отця Небесного. Дай Україну! Покажи нашу доблесть! Відшкодуй кривдникам!

Рог же «по молитві» – мовчить. І курить…

Коли він ще сам був фактично юнаком, студентом – шукав по навчальних закладах Сумщини – у технічних училищах, високих і середніх школах – «ясночолої молоді». Отих Ольжичевих лицарів, які б могли взяти до рук святого меча. А вже тоді, на початку 1990-их, у постсовєцькому мороці, на ту молодь напливала задушлива ліберальна тінь – «нова правда», яка, по суті, була новим ментальним рабством, що заґелґотіла сьогодні так страшно – двоємислієм, порнографією, напівправдами.

У ті часи я навіть не усвідомлював ЧОМУ Віктор Рог так багато тратить часу на блукання по тих шкільних класах? Оті розмови із неопереним хлоп’яцтвом … Що за теревені? Що за бісер у ноги нездатних?

Так, бісер. Але в тому неограненому, спантеличеному юнацтві він ЗАВСІГДИ знаходив кілька світлих голів, вражених «парадоксом любові» до Великої України. Чи навіть просто сум’яттям і маренням – у відчутті чогось заповітного, коли про Справу говорив чубатий Рог.

Ті випрямляли хребта. Віднаходили свій стиль. Бачили себе на сторінках овіяного чаром гасла «Україна понад усе!» сумського часопису «Гроно». Згодом – повноформатного тижневика «Шлях Перемоги» та академічного «Визвольного шляху». Вони росли, тужавіли, ушляхетнювалися, вкозачувалися.

– А от за такими я й полював!

Саме так вигукнув автор цієї книжки, коли ми кілька місяців тому виїхали разом у мандри на його батьківщину – до Ромна Лубенського полку. І говорили, говорили про оті «ранні дні».

То ти, виходить, як той Залізняк? Над забутим Яром, який засадили лісом, витаєш. На Умань позираєш? Гонту виглядаєш…

І от тоді я ще раз пригадав про ту «станову природу» людей, з яких вийшов Рог – право на перехід із козацького стану в священичий. Із кшатріїв – у брахмани. Людей, що десь всупереч граматиці завжди писали з великої літери троїсте: Земля, Зброя, Слово.

Зрештою, право прикликувати до Володіння Спадком козачих дітей. Право Наказувати. Стати до лав.

…Вихованці Рога тепер є фахівцями з конституційного права, депутатами парламенту, очільниками нових журналістських шкіл, телевізійними менеджерами, спеціалістами з державної політики у релігійних питаннях, видавцями, лідерами молодіжних та громадських середовищ, воїнами і … так, матерями нового покоління націоналістів.

І от тепер один із його вихованців – Леонтій Шипілов – написав передмову до найбільшого твору свого вчителя – Віктора Рога. А другий його вихованець – Ростислав Мартинюк (чи то пак Рой Могилко та Ожомасонь Кірдя) – оцю післямову.

У ній я хотів би згадати також про найдорожчий скарб цієї людини – націоналістку Мар’яну Рог. Її світлу пам’ять берегтиму в душі повсякчас. Наговоритися досхочу з цією людиною мені вдалося лише раз – одразу після Революції Гідності, дорогою з Києва до тих таки Глинська й Ромна. У тій Мар’яні я побачив усміх батька й посвяту матері. Їх розум і їх велике серце.

Тож, перегорнувши останню сторінку цього захопливого й, водночас, насущного твору, спробуйте уявити усміх Автора. Разом із ним, ми всі, українська нація, створимо ще не одну неповторну епіграму.

Яка обернеться передчуттям Відплати. Во врем’я радости…

З питань придбання звертайтеся за телефонами (044) 234-70-20, (067) 110-32-36 Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Loading...

Інтерв'ю

Леонтій Шипілов: «Вибори в умовах війни: маємо бути у всеозброєнні»

  Понад місяць працює нова Центральна виборча комісія, обрана 20 вересня. Присягу прийняли 5 жовтня. Українська...

18-11-2018 Інтерв'ю

Forum TV. Інтерв'ю з Сергієм Кузаном

Інтерв'ю Кузана Сергія - заступника Керівника Проводу Вільні Люди, координатора Національна ініціатива "Стоп Реванш" для канадського Forum TV. 

01-11-2018 Інтерв'ю

Веб-дизайн