Понеділок, 25 січня 2021 20:23

«На Львів і Київ»

Роман КОВАЛЬ
«На Львів і Київ»

Прочитав цікаву книжку спогадів підстаршини УГА Василя Волицького «На Львів і Київ» (Торонто, 1963). Автор – талановита людина. Гарною мовою висвітлив драматичні події українсько-польської війни, перехід Галицької армії р. Збруч, похід разом з військом Петлюри на Київ та подальшу невеселу епопею галичан.

Для мене були дуже цікавими короткі згадки про головнокомандувача УГА Михайла Омеляновича-Павленка, командира саморобного бронепотяга «Богунець» Осипа Твардовського (Твердовського), отаманів Зеленого, Олександра Стовбуненка, Юліана Мордалевича та їхнє козацтво, яке брало участь у визволенні Києва 30-31 серпня 1919 року. Галицький підстаршина наддніпрянських вояків висвітлив прихильно.

Ось його згадка про Михайла-Омеляновича-Павленка: «Своєю зовнішністю він нічим не нагадував колишніх генералів дореволюційної служби. Лице погідне, привітне, з підстриженою «вклин» русявою борідкою, на голові – шапка УГА із золотим тризубом. У синіх, під густими бровами, очах ясніла якась особлива думка, що підвладного змушувала коритися і поважати. Ліва рука – на чорному, через шию, бандажі, високі чоботи, штани галіфе і новий френч. (…) Вертаючись, головнокомандуючий (начальний вождь) УГА тут і там задержувався перед стрільцями [які стояли в лаві] і з помітним впливом московської мови в слові, розпитував про їхній вік, про літа військової служби, рідні сторони, родинний стан, як довго на українському фронті, про те, чи мали відпустку, які у стрільців бажання і т.п.».

Твардовського Василь Волицький назвав одчайдушним «батьком», який на своєму імпровізованому «панцеропоїзді «Богунець» (…) увігнався між червоних і їх розігнав». Було це у Василькові 24-25 серпня 1919 року. Про Васильків В. Волицький писав так: «Васильків привітне і чисте, в широкій лагідній долині, місто, посеред якого сріблилася річка Стугна, будило у стрілецтва піднесені настрої».

А ось його згадка про отамана Олександра Стовбуненка-Заїченка з Білої Церкви: «По вояцькому запрезентував себе сот. Стовбуненко, командир партизанського відділу в кількості 30 вояків-піхотинців. Замітною постаттю в тому відділі був хор. Мишакин, студент Київського комерційного інституту, відважний в боях і завжди, в найскладніших ситуаціях, зрівноважений. Корисне враження робив також отаман Мордалевич, що в розпорядження куреня поставив 200 повстанців, якими обсадив доручені йому становища на Васильківському напрямку, між містом та зал. станцією».

Олександр Стовбуненко зі своїми повстанцями влився у 3-й курінь 24-го полку піхоти УГА і взяв участь у визволенні Києва від більшовиків. Але свято душі швидко перетворилося на катастрофу: вже 31 серпня курінь роззброїли денікінці.

«Золотопогонники накинулися тепер на сот. Стовбуненка, погрожуючи йому «расстрелом» за «мазепінскую ізмєну атєчества», – писав Василь Волицький. – В справу мусіли вмішатися старшини сотні. «Ваше, панове офіцери, – звернувся до них чет. Балицький, – офіцерське слово про незайманність нас, обеззброєних старшин УГА, обов’язує вас також у відношенні до сот. Стовбуненка, який є старшиною УГА». Цей аргумент прискромнив «доблєснєйних» і вони сот. Стовбуненка залишили в спокою, потурбувавши його трохи, але й він не приймав зневаг пасивно».

Коли денікінці посадили полонених у табір у Дарниці, Стовбуненко «зараз же першого дня втік». Ширше про Олександра Стовбуненка-Заїченка та його дружину Марію Стовбуненко-Заїченко («козака Марка») читайте в т. 3 енциклопедії «Подєбрадський полк» Армії УНР».

Василь Волицький засвідчує участь і повстанців отамана Зеленого у визволенні Києва 30-31 серпня. Коли я писав книжку «Отаман Зелений», я про це не знав.

Ось свідчення Волицького. Коли його рій марширував по Васильківський на Хрещатик, побачили повстанців. «І знову нам назустріч повстанці із загону от. Зеленого з групою полонених». Ось ще картина: «На вуглі двох вулиць, на бруку, перед 4 чи 5-поверховим домом – величезна п’ятираменна звізда з потовченими жарівками (лампочками. – Ред.). Повстанці от. Зеленого скинули її з найвищого поверху, з-над ревкому. Недалечко 2 трупи, мабуть, члени ревкому».

До слова, повстанці не дали себе обеззброїти. «Виходили з дорогого Києва оповиті гнітючим сумом ряди вояків українських армій, – згадував Василь Волицький, – кінні і піші партизани отамана Зеленого, його артилерія, вояки УГА, технічні сотні і відділи Червоного Хреста. Над збройною струєю вояцтва гомонів болем насичений баритон якогось запорожця: «Ой, не гаразд, запорожці, не гаразд вчинили»… Проспівавши, замовк, а по хвилі загудів знову: «І чи не досада це, що двісті гармат перед двадцяткою уступає?».

А як могло бути інакше, коли Петлюра наказав не стріляти у денікінців?..

Додав Василь Волицький і нових деталей до звільнення галичан з полону в дарницькому таборі. «Несподівано в третій декаді вересня зайшли в наш табір два елегантно одягнені в денікінські однострої молоді вояки – «вольноопределяющиеся» («однорічні добровольці»). Вони представилися нашому комендантові пор. Струцюку як українці з Полтавщини і довірочно проінформували, що вони на службі [в] от. Зеленого, який прислав їх до табору з метою допомогти нам в утечі і вможливити поворот до УГА».

Поручник В. Стуць скликав нараду старшин, проінформував про представників Зеленого. Як перевірити, чи то справді вояки Зеленого, чи провокатори? Нарада вирішила спочатку послати до Зеленого своїх парламентарів, щоб пересвідчитися. «До цієї місії призначили чет. Степана Мазяра, хор. Романа Зеленого і хор. Василя Гречаника».

На 3-й чи 4-й день посланці повернулися з Трипілля, де тоді стояв отаман Зелений (Данило Терпило). «Для от. Зеленого, який прийняв їх дуже прихильно, вони не мали слів похвали (тобто не могли нахвалитися. – Ред.)».

Втечу запланували на 9 жовтня. Вона детально описана в моїй книжці «Отаман Зелений». Скажу коротко, що зеленівці організували втечу 184 вояків Галицької армії, які змогли за два тижні повернутися в лави рідного війська.

Радію, що спогади галицького підстаршини Василя Волицького підтвердили мої висновки про отаманів Зеленого, Стовбуненка та інших наших повстанців – як борців за Українську державу, які, коли треба було, вміли підпорядкуватись вищій команді.

Loading...

Інтерв'ю

Знайомтесь: Інститут наукових студій націоналізму

 Наш співрозмовник – Олександр Сич, доктор політичних наук, голова Івано-Франківської обласної ради, ініціатор створення Інституту...

19-02-2021 Інтерв'ю

Олександр Сич: «Націоналізм – це мій спосіб життя»

Політично і науково націоналізм – це не тільки історія ОУН і УПА, бо переважно у...

19-01-2021 Інтерв'ю

Веб-дизайн