Дощ, хоч літній і не вельми рясний, все ж змушує пришвидшити ходу до української святині.

Чи потрібно зусилля державних, насамперед, освітніх інституцій, спрямовувати на виховання любові до своєї Батьківщини? Здавалося б, такі «банальні» запитання не потребують додаткових аргументів на користь певної позиції. Хоча постколоніальний період в пострадянській Україні можна охарактеризувати ще й тим, що гуманітарії й освітяни довго остерігались навіть вживати поняття «національно-патріотичне виховання».

У контексті правових та ідеологічних суперечок довкола припинення російсько-української війни нібито дипломатичними методами спостерігаються постійні настирливі спроби винести Крим за дужки обговорення проблеми. Причому це робиться не лише на Заході, а й у середовищі української політичної верхівки, мовляв, спочатку Донбас, мінські домовленості, а вже потім колись там Крим…

Одним із найважливіших чинників національно-державної стабільності будь-якої країни виступає її духовний пантеон перемог і поразок, які постійно побутують і час від часу актуалізуються в народній пам’яті, нагадуючи масам про національну єдність. Адже йдеться про спільну радість перемог і спільну гіркоту невдач. Так працює механізм національно-культурної консолідації.

Науковці, які працюють у сфері постколоніальних студій, знають: і після формальної ліквідації колоніальної залежності ще тривалий час зберігається усвідомлена чи неусвідомлена орієнтація значної частини населення на стандарти й традиції колишньої метрополії.

Результати зустрічі президента США з правителем Росії в Гельсінкі підтвердили єдиноправильність засадничої політичної лінії Організації Українських Націоналістів (бандерівців), яка полягає в тому, що в боротьбі за здобуття й захист української державності опертя має бути насамперед на власні сили української нації, а підтримка зовнішніх сил є лише допоміжним чинником. «Концепція власної боротьби, власних змагань, власними силами – це єдина реальна визвольна концепція» (Степан Бандера).

Москалі ніяк не вгамуються після проукраїнського вчинку хорватських футболістів і дійшли до безглуздих заяв і закликів.

Московія витратила на Мундіаль близько 13 мільярдів доларів, аби весь світ почув гасло на славу нашої держави!

Не стало в рядах борців за державність України ще одного видатного і вельми заслуженого представника когорти одержимих — Левка Лук’яненка (1928-2018), відомого правозахисника, політв’язня, політичного і державного діяча поневоленої та потім уже й вільної України.

Протягом тривалого часу чиновники України (та й не лише вони) звикли дивитися на Москву, Кремль, як соняшник на сонце, реагуючи на будь-які зміни московських керівних інтонацій. А як же по-іншому? Адже «вся советская земля начинается с Кремля!».