До нашої редакції звертаються читачі з проханнями частіше і докладніше публікувати матеріали з ідеології українського націоналізму, зокрема ОУН. Часто нам звертають увагу, що сьогодні пересічному українцеві серед політичного та навколополітичного різноманіття досить важко розібратися, хто ж реально зокрема є репрезентантом та втілювачем націоналістичної ідеї, а хто лише використовує націоналістичну атрибутику та гасла.

(Виступ на Бандерівських читаннях)

Недавня чергова антиукраїнська атака угорського міністра закордонних справ з погрозою заблокувати стосунки України з НАТО, як і низка попередніх випадів, пов’язаних із нібито захистом Угорщиною угорськомовних шкіл на Закарпатті, підтверджують, що проблема стосунків з нашим західним сусідом стоїть гостро і зав’язана туго. Однак, на нашу думку, ця проблема має не тільки один — угорський аспект, тобто агресивну поведінку Угорщини щодо земель колишнього свого володіння (Закарпаття входило до теренів, в яких домінували угорці понад 1000 років!), а й інший аспект — національну недокровність закарпатського регіону. Тож проаналізуємо ці дві проблеми почергово і спробуємо вивести формули, за якими їх можна розв’язати.

Події 2-ї половини 2017 р. і початку 2018 року, здається, перекреслили цілковито одну велику геополітичну ідею: консолідації країн між Балтикою і Чорним морем і витворення у цьому просторі певної геополітичної, навіть цивілізаційної альтернативи до ідеї об’єднання Східної і Середньої Європи з повним домінуванням Росії, що ми бачили в період від 1945 р. до 1990 р. під виглядом  блоку держав «соціалістичного табору” та “Варшавського договору”. Агресивна поведінка політичного керівництва Польщі, Угорщини, меншою мірою Румунії, Словаччини, щодо України, української історичної й освітньо-культурної політики, різкі заяви, офіційні й неофіційні, щодо українського націоналізму завдали суттєвого удару процесам міжнародної солідарності, співпраці в макрорегіоні Міжмор’я. Різкі заяви з боку Польщі пролунали і щодо Литви, в якій нібито в дусі “агресивного націоналізму” утискуються польські мешканці цієї держави.

(виступ на V Бандерівських читаннях)

Ситуація із підривом приміщення Закарпатського товариства угорської культури (КМКС), яке водночас є і політичною партією, яскраво засвідчило, що Україна опинилася перед новим викликом. Йдеться про безпрецедентну активність ворожої агентури, яка з прихованої фази діяльності вже переходить у відкриту. Якщо резонансні вбивства відомих емігрантів з Росії розцінюється в Україні як «довга рука» Кремля, помста за відверту опозицію Путіну, то те, що відбувається на Закарпатті, – є елементом складної комбінації із серйозними геополітичним наслідками.

Останній скандальний виступ президента Російської Федерації сприймався як продовження телевізійних погроз кремлівського шоумена Дмітрія Кісєльова, який хизувався можливостями Росії перетворити США на «ядерний попіл». Або ще давніших погроз незабутнього Нікіти Хрущова «поховати» Америку, а разом із нею весь клятий буржуазний світ.

Після подій 2014 року геополітична ситуація України на півдні різко погіршилася. Втрата Криму призвела до важких наслідків, адже ще в 30-40-і роки минулого століття видатний український геополітичний мислитель Юрій Липа (його життя і життя його батька, члена Центральної Ради Івана Липи було пов’язане з Кримом і Одесою) писав: «Той, хто володіє Севастополем, володіє Кримом, той, хто володіє Кримом, володіє Чорним морем». Нині Чорним морем де-факто володіє Росія…

Нещодавній пост у Фейсбуці Володимира В’ятровича, директора українського Інституту національної пам’яті, про «щупальці Кремля», тобто про імперський наступ російської культури, яку він символізував іменами письменника М.Булґакова, співаків В.Висоцького і В.Цоя, та кінофільмом «Іронія долі», викликав велетенську хвилю обговорень та емоційних реакцій.

Чимала частина громадських діячів України та й широкого загалу, слухаючи гасла про «шлях до Європи», сприймає Європейський Союз та й узагалі західний демократичний світ як «Царство Боже на землі».