Я не читав повної редакції закону «Про заборону бандерівської ідеології», проголосованої в другому читанні сеймом 26 січня 2018 року, як і не тішився нещодавньою відставкою міністра Ващиковського. Тим не менше, мої скромні навики з польської дали можливість «насолодитись» коментарями інтернет-користувачів західного сусіда під новинами про голосування законопроекту, ініційованого панковим «кукізом’15». Польща торжествує! Так, ніби «войско польске» самостійно взяло Берлін чи нагло заслаб суддя апеляційного суду, котрий мав намір змінити вирок Варшавського процесу 1936 року. Історична реінкарнація відбуватиметься «по-новому»: тепер не судитимуть Бандеру, тепер судитимуть «за Бандеру». От більше немає проблем у народу над Віслою: не переймається він змінами до власної Конституції, ротаціями в уряді, загостренням стосунків з ЄС, ситуацією з біженцями, – головне тепер, – законне право «полювання на бандерівців». Деякі з коментаторів (швидше за все – боти), за нестаріючими інструкціями епохи Ярузельського, вже готові подавати уточнені списки відкритих і латентних ворогів, місце їхніх локацій та нелегальних антипольських зібрань…

Останніми місяцями знову виникає виразне відчуття зменшення площини вжитку української мови, принаймні у столиці та великих містах України. Вивіски крамниць і кав’ярень, оголошення і прейскуранти у побутових установах та громадському транспорті дедалі частіше оформлено російською мовою. Так само і персонал сервісних закладів вже не так охоче переходить на українську, навіть тоді, коли клієнт спілкується саме нею. Принципово не вважають за потрібне відповідати українською і на телефонних лініях окремих банків, мобільних операторів та служб таксі.

Сорок років тому на Чернечій горі в Каневі чоловік із Калуша спалив себе, розкидавши перед тим близько тисячі листівок зі словами: «Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе самостійна соборна Українська держава…» Чоловіка звали Олекса Гірник, і його вчинок став символом самопожертви на знак протесту проти русифікації України. Комітет державної безпеки всіляко намагався приховати цей інцидент, але інформацію про вчинок Гірника люди передавали один одному, а кілька листівок зберегли в себе тодішні працівники правоохоронних органів.

Культурному людству відомо, як на початках європейської історії оспівані великим сліпим Гомером греки-ахейці (вони ж данайці) воювали проти Трої.

Після подій 2014 року деякі сусідні з Україною держави (Угорщина, Румунія, Польща) активізували використання своїх національних меншин за кордоном як інструмент зовнішньої політики, чинник тиску й впливу на сусідів.

В останні дні 2017 року в Ужгороді відкрили музей жертв сталінських репресій, створений за фінансової допомоги угорського уряду. Музей громадський, його відкрили у цокольному приміщенні Будинку товариства Олександра Духновича, яке сповідує «неорусинство». Тож нічого дивуватися, що головний акцент тут зроблений на репресіях проти угорців, що асоціюється з приходом радянської влади. (Показово, що в оформленні стендів переважає угорська мова).

Виявляється, в Україні запросто можна передплатити видання з Російської Федерації, які поширюють кремлівську пропаганду.

Білоруський письменник Василь Биков ще в 1990 році, невдовзі після проголошення білоруської мови державною і заснування «Товариства білоруської мови» застерігав земляків від надмірної ейфорії з цього приводу. «Не слід заспокоюватися, – писав він в «Літературній газеті» 27 липня 1990 року, – по суті ще нічого не досягнуто. Необхідно зрозуміти, що державний акт надання білоруській мові статусу державної – не більше, ніж черговий бюрократичний маневр, національний обман. За нинішніх, далеких від демократії позиціях нашого керівництва проблема національної мови, як і раніше, залишається невирішеною. Для того, щоб білоруська мова стала по-справжньому народною, державною мовою, потрібна заміна антинаціонального сервілістського ладу на суверенно-демократичний, що нам поки що і не світить».

Західні партнери України в ставленні до різних угод і документів незрідка демонструють те, що заведено називати подвійними стандартами.

Так сказала дружина про покійного мужа Теодора Воляника. Бл. пам. мгр. Теодор Воляник, один з основоположників та кількаразовий довголітній голова Фундації Українського Вільного Університету, довголітній член Спілки Української Молоді в Америці, її керівних органів як крайових так і місцевих у Мінніаполіс і в Нью-Йорку, голова відділу Організації Оборони Чотирьох Свобід України в Нью-Йорку, член Організації Українських Націоналістів, Крайової Ради Українського Конгресового Комітету Америки, Об'єднаного Комітету Українських Організацій міста Нью-Йорку та інших українських організацій та установ відійшов у вічність в Ню Йоркському шпиталю після Різдва Христового, 8 січня 2018р. залишивши дружину Олю та дальшу родину в Україні, а також українську громаду фактично по цілому світі.