В інформаційному просторі не бракує дискусій щодо місця й ролі медіа в сучасній цивілізації. Чимало всіляких правозахисних організацій, що виступають «за все добре проти всього поганого», мріючи про вічний мир і кінець історії (у розумінні Френсіса Фукуями), прагнуть посприяти виникненню ідеальної, абсолютно об’єктивної, а отже, безособової та безсторонньої преси. Такої, яка нікому не співчувала б і нікого не засуджувала б. Справді, якби це вдалося, то були б якісь надлюдські ЗМІ. Хіба що тільки внаслідок успіхів у сфері штучного інтелекту й робототехніки це стане можливо: якийсь робот-журналіст, геть позбавлений емоцій, будь-яких уявлень про добро й зло, про норму й аномалію, може задовольнити ідейні шукання борців за загальне щастя та ідеальне суспільство.

Минулого, 2017 року, ми відзначали дві, доленосні для української нації, дати – 100-річчя Української Революції та 75-у річницю заснування УПА. І обидві вони органічно пов’язані між собою. Ствердження української державності в ході національно-визвольних змагань 1917-1921 років, вочевидь, змінило б ходу світової історії. І ці, майбутні звитяжці УПА, прислужилися би Державі не трагічною героїкою «лицарів абсурду», а доклалися б до поширення її сили, слави й багатства на усіх українських етнографічних теренах. І, навпаки, постання ОУН, як згодом за її ініціативи УПА, – це було, зокрема, реакцією і рефлексією на поразку Української Революції.

На сучасному етапі державотворення завдання Організації Українських Націоналістів полягає у збереженні української держави, відновленні територіальної цілісності України, поверненні окупованого Донбасу і Криму. Також ми повинні системно працювати над стратегічним послабленням одвічних противників української держави – наших сусідів, які є носієм імперського духу, перш за все – Росії, а також консервативних і агресивних політичних кіл таких країн, як Польща і Угорщина. Стосовно галузевих напрямків у державній політиці маю наступне бачення нашої діяльності.

Про співпрацю України та нашої діаспори після початку війни з Росією не говорить лише лінивий. Утім, до 2013 року в нашому суспільстві не існувало цілісного розуміння такого явища, як «діаспора», а тим паче «український світ».

Проблема того, яким бути майбутньому Криму, дискутується в українському інформаційному просторі.

Міжнародна федерація футболу у паніці через імовірний бойкот світової першості, яка через два місяці має розпочатися в Московії.

Великдень, традиційно, – найчудісніше з чудес, про яке розповідають у Біблії. Проте, воно не таке популярне як Різдво, коли небо з землею з’єдналися і в ту чарівну ніч Син Божий від Богородиці воплотився. Але ніхто не може конкретно уявити, як згадане воскресіння виглядало, як воно відбулося. Мироносиці побачили порожній гріб і чули лише голос Ангела. Ніхто з євангелистів не описує саму подію воскресіння з мертвих. Вони лише повідомляють про це, відтак розказують про нього, як про вже доконаний факт. Саме воскресіння з мертвих залишається для нас невидимим явищем. Лише коли Ісус, уже після свого воскресіння, з’являється своїм учням по дорозі, та після їхньої розмови й спільної вечорі в Емаусі, то їм, читаємо в Євангелії, – аж «очі відкрилися».

Чимало українських телеканалів не може жити без російських експертів, демонструючи хворобливу нездатність обійтися без думки діячів «за поребриком». Інша річ, що склад цих експертів дещо змінився

«Скажіть мені, яку державу будувати, і я збудую», – звернувся якось другий президент України Леонід Кучма до співгромадян, але чіткої відповіді так і не мав. Може, недочув, а може, її й не було, тому будував, що вмів і як умів. Утім, на відміну від свого попередника, який лише констатував «маємо те, що маємо», і наступників, котрі теж не знали та й досі не знають, яку країну треба будувати, Данилович виявився хоча б чесним. Звісно, та наївна чесність мало допомогла йому й українцям, але принаймні запустила сякий-такий механізм пошуку. Адже якщо питання прозвучало, то на нього рано чи пізно хтось спробує відповісти. Бо й справді, що будуємо?

Кажуть, що на два Майдани українці виходили не з матеріальними вимогами, а через наругу влади над їхнім почуттям справедливості. Проте справедливості більше не стало. Нація змушена жити в гнітючій моральній атмосфері. Громадяни, дивлячись на інститут президента, на народних депутатів, дедалі більше втрачають довіру до класичних демократичних механізмів, до виборів, до мирних протестів тощо. Тому зростає популярність сильних і швидких рішень, суспільство радикалізується. Нерідко можна почути сенсації про воєнний переворот як єдину можливість оздоровлення держави.