Не треба бути великим аналітиком, щоб зрозуміти, на кого працює «NewsOne». Цей канал був створений у 2014 році. І почав свою роботу 10 листопада того ж року. Пригадаймо, що це був за час. В країні у розпалі війна на Донбасі. Економіка падала, гривня знецінювалася. Відповідно, різко скоротився рекламний ринок. Й раптом у цих умовах (о чудо!) народжується черговий телеканал, який мав би жити з реклами.

Українські політики й дипломати погано вміють тримати удар і говорити на міжнародних переговорах чітке й однозначне «ні». А це часом буває вкрай потрібно. В цьому сенсі варто було б згадати міністра закордонних справ СССР Андрія Громико, якого західні колеги називали «Mister No». Так, він служив тоталітарній владі та був її складовою, проте геополітичними технологіями володів досконало.

Психологи вважають, що найбільший потяг до насильства над іншими людьми мають ті, хто не любить і не поважає в першу чергу самих себе. Саме такою «психологією» послуговуються росіяни, які воліють перемог над ненависними «хохлами, підносами, пшеками, чурками» і т.д. в ім’я «вєлікой Росії» через психологічну невпевненість, неповагу до себе, усвідомлення, що ті ж «пшеки» чи «піндоси» чимось кращі та успішніші за них. Звідси – одностайність у підтримці агресивної політики Кремля, особливо проти сусідів (ну як же тому мешканцю Рязані чи Тагілу пережити відчуття того, що колишні колонії СССР живуть краще і розвиваються динамічніше).

В рамках вшанування 85-ї річниці жахливої трагедії українців – Голодомору-геноциду 1932-33 років у кожній країні, де існують організовані українські громади, об’єднані Світовим Конгресом Українців, в останню суботу і неділю листопада були проведені уроки в суботніх школах, мітинги, марші і молебні. Так відбувається щороку. Світ починає відкривати добре сфальсифіковані московською пропагандою трагічні сторінки історії СССР, що за масштабами жертв і терору перевищує дві Світові війни минулого століття.

У масовій свідомості українців донедавна лишались впливовими наслідки безпрецедентної радянської уніфікації, яка намагалася стерти відмінності між народами, замінити національну ідентичність загальнорадянською, що їй відповідав стереотипний образ «простого советского человека».

У річницю початку Революції Гідності зазвичай пишуть про Майдан, народну солідарність, європейський вибір. Я ж хочу поговорити про гідність як національну величину. «Україна понад усе!», «Перемога або смерть!». Сьогодні ці націоналістичні гасла стали відбиттям об'єктивної реальності. Можна скільки завгодно говорити про рух України в Європу, але не можна не помічати, що для того, щоб не випустити Україну з російського капкана, колишня метрополія пішла на крайні заходи. Росія, розв'язавши проти нашої країни новоімперіалістичну війну, ставить перед собою мету знищити українську суб'єктність і назавжди витравити з колективної свідомості ідею побудови незалежної Української держави.

Наприкінці листопада Україна відзначає дві важливі для нашої історичної пам’яті дати: одна трагічна – роковини Голодомору, інша – оптимістична – початок Революції гідності. Обидві дати безпосередньо пов’язані з нашою боротьбою із споконвічним ворогом – імперською Росією. І, до речі, саме в листопаді вже цього року ми можемо дати початок остаточної і безповоротної перемоги українців над російськими окупантами на Донбасі. Якщо, звичайно, нашим державним мужам вкотре не забракне політичної волі й рішучості довести справу до перемоги…

Збройна агресія Російської Федерації проти України, окупація і анексія Кримської автономії і вторгнення російських військ до українських областей Донбасу стали повною несподіванкою як для українських політиків, так і їх іноземних партнерів. Однак не для спеціалістів з історії міжнародних відносин. Вони добре знають, що в основі російської зовнішньої політики щодо України є кілька принципів, які незмінні за будь-яких форм суспільного ладу Росії: імперського, комуністичного, ліберально-демократичного чи ще якогось.

Цій фотографії вже більше 27 років. Середина жовтня дев’яностого. Київ. «Революція на граніті». Зафіксував зворушливу мить сумський снумівець Руслан Дейниченко. Чому ця мить для мене зворушлива? Чому все частіше в спогадах повертаюся до тих подій? Напевно тому, що буремний жовтень 90-го став для мене особисто часом водночас і випробування чином, і щастя від отриманого ковтка свободи та відчуття перемоги. А ще спілкування з неабиякими людьми.

Свого часу, коли наша бізнес-влада «проковтнула» несправедливі й образливі для України рішення польського Сейму й Сенату про «геноцид», автор цих рядків попереджав, що така капітулянтська позиція офіційного Києва користі нам не принесе. Навпаки, польські претензії до України різко зростуть, а звинувачення стануть ще гострішими й гучнішими. Сьогодні правильність цього прогнозу очевидна. У заявах варшавських керівників дедалі виразніше відчувається присмак територіально-реваншистських марень, ностальгія по «кресам всходним», бажання на рівному місці затіяти скандал і шантажувати Україну, вимагаючи все нових і нових поступок на користь Польщі. Як на це реагувати? Ну, нинішній владі давати поради безглуздо. А владі патріотичній можна лише нагадати (бо вона й сама це знає), що політика, зокрема й щодо Польщі, має будуватися на неухильному й послідовному захисті національних інтересів України. У принципових питаннях треба давати чесні й чіткі відповіді, а не дріб’язково хитрувати, вивертатися, розраховуючи когось обдурити, але зрештою обманюючи лише самих себе. Як сказано у Святому Письмі: «І хай у вас «так» буде «так», «ні» – «ні», а що крім того, то від лукавого».