Так сказала дружина про покійного мужа Теодора Воляника. Бл. пам. мгр. Теодор Воляник, один з основоположників та кількаразовий довголітній голова Фундації Українського Вільного Університету, довголітній член Спілки Української Молоді в Америці, її керівних органів як крайових так і місцевих у Мінніаполіс і в Нью-Йорку, голова відділу Організації Оборони Чотирьох Свобід України в Нью-Йорку, член Організації Українських Націоналістів, Крайової Ради Українського Конгресового Комітету Америки, Об'єднаного Комітету Українських Організацій міста Нью-Йорку та інших українських організацій та установ відійшов у вічність в Ню Йоркському шпиталю після Різдва Христового, 8 січня 2018р. залишивши дружину Олю та дальшу родину в Україні, а також українську громаду фактично по цілому світі.

Подивився інтерв’ю Петра Дмитровича Лебедя (агентурне псевдо владика Павєл), настоятеля Києво-Печерської Лаври, на «Прямому» у прайм-таймі якраз напередодні Різдва. Звісно, це інтерв’ю мало стати предметом аналізу фахових психологів та слідчих СБУ. Войовниче невігластво, напівблатна лексика, дрімучий совок в голові, агресивна українофобія. Не те що святості, елементарної культури бракує цьому діячу, який займає одну з ключових посад в УПЦ (МП). Проте цій ФСБешній канторці саме такі діячі і підходять.

Напередодні нового 2018 року з’явилися в нашому інформаційному просторі якісь дивні, можна сказати, «химерні» заяви.

В останні дні минулого року Організація оборони чотирьох свобід України (США) зібрала на сумівській оселі в Елленвіл молодих націоналістів на вже традиційний зимовий ідеологічний табір.

Випадок, який стався у Запоріжжі, коли священики УПЦ (Московського патріархату), фактично філії Російської православної церкви, відмовилися відспівувати трагічно загиблу дитину, викликав чималий резонанс у суспільстві.

Останнім часом знову (вкотре вже!) активізувалася задавнена хвороба інтелектуального простору України: деякі начебто високоосвічені особи, демонструючи особисту антипатію до українського націоналізму як ідейної і політичної течії, водночас ототожнюють такі помітно різні явища, як націоналізм і нацизм, не надаючи вагомих доказів.

Під час війни з агресором Україні дуже важливо точно визначитися, з чим і ким саме вона має справу в особі ворога. Це питання для країни, що бореться за своє існування, є далеко не академічним. І тут не можна припускатися помилок. Вони надто дорого коштуватимуть і самій Україні, і всьому світу.

Нещодавно в медіапросторі з’явилася «Паризька декларація» – політологічний та філософський документ-звернення, підписаний групою з 13-ти інтелектуалів із Франції, Іспанії, Німеччини, Великої Британії, Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Чехії, Угорщини і Польщі. Сенс цієї декларації із 36-ти тез полягає у системній критиці ідей та принципів європейського лібералізму, на яких будувалася Західна цивілізація після 1945 р. Хоча при цьому автори заявляють, що «Майбутнє Європи має бути ліберальним в кращому сенсі цього слова». Це одна із суперечностей документу: адже, коли Європа, в якій абсолютно домінував лібералізм як ідеологія протягом 70-ти років, прийшла до заперечення високих ідеалів громадянського, культурного й національного буття (така думка випливає із декларації), то тепер саме лібералізм має взяти за це на себе повну відповідальність.

З виступу на круглому столі на тему: «Сто років війни: 1917-2017», приуроченому до століття з часу початку збройної агресії большевицької Росії проти Української Народної Республіки.

Кожен, хто мав щось спільне з організаційними зусиллями у нас, або навіть уважно лише обсервував їх, добре знає, що то є створити ідеологічно моральну чи світоглядово-культурну єдність з семи, п’яти і навіть трьох земляків. І коли ці намагання давали які будь результати, коли поставав навіть рудимент майбутнього тіла з ознаками ієрархічності, яке при перших можливостях могло стати кристалізаційним осередком «мас», – історичний ворог концентрував на тім рудименті всю свою незрівнянну підступність, талановито використовуючи моральну нестійкість, політичну невидючість, анемію національного інстинкту, рахітичну слабість кістяка та… кожну найдрібнішу помилку.

Євген Маланюк, «Ієрархія», 1934 р.