У річницю початку Революції Гідності зазвичай пишуть про Майдан, народну солідарність, європейський вибір. Я ж хочу поговорити про гідність як національну величину. «Україна понад усе!», «Перемога або смерть!». Сьогодні ці націоналістичні гасла стали відбиттям об'єктивної реальності. Можна скільки завгодно говорити про рух України в Європу, але не можна не помічати, що для того, щоб не випустити Україну з російського капкана, колишня метрополія пішла на крайні заходи. Росія, розв'язавши проти нашої країни новоімперіалістичну війну, ставить перед собою мету знищити українську суб'єктність і назавжди витравити з колективної свідомості ідею побудови незалежної Української держави.

Наприкінці листопада Україна відзначає дві важливі для нашої історичної пам’яті дати: одна трагічна – роковини Голодомору, інша – оптимістична – початок Революції гідності. Обидві дати безпосередньо пов’язані з нашою боротьбою із споконвічним ворогом – імперською Росією. І, до речі, саме в листопаді вже цього року ми можемо дати початок остаточної і безповоротної перемоги українців над російськими окупантами на Донбасі. Якщо, звичайно, нашим державним мужам вкотре не забракне політичної волі й рішучості довести справу до перемоги…

Збройна агресія Російської Федерації проти України, окупація і анексія Кримської автономії і вторгнення російських військ до українських областей Донбасу стали повною несподіванкою як для українських політиків, так і їх іноземних партнерів. Однак не для спеціалістів з історії міжнародних відносин. Вони добре знають, що в основі російської зовнішньої політики щодо України є кілька принципів, які незмінні за будь-яких форм суспільного ладу Росії: імперського, комуністичного, ліберально-демократичного чи ще якогось.

Цій фотографії вже більше 27 років. Середина жовтня дев’яностого. Київ. «Революція на граніті». Зафіксував зворушливу мить сумський снумівець Руслан Дейниченко. Чому ця мить для мене зворушлива? Чому все частіше в спогадах повертаюся до тих подій? Напевно тому, що буремний жовтень 90-го став для мене особисто часом водночас і випробування чином, і щастя від отриманого ковтка свободи та відчуття перемоги. А ще спілкування з неабиякими людьми.

Свого часу, коли наша бізнес-влада «проковтнула» несправедливі й образливі для України рішення польського Сейму й Сенату про «геноцид», автор цих рядків попереджав, що така капітулянтська позиція офіційного Києва користі нам не принесе. Навпаки, польські претензії до України різко зростуть, а звинувачення стануть ще гострішими й гучнішими. Сьогодні правильність цього прогнозу очевидна. У заявах варшавських керівників дедалі виразніше відчувається присмак територіально-реваншистських марень, ностальгія по «кресам всходним», бажання на рівному місці затіяти скандал і шантажувати Україну, вимагаючи все нових і нових поступок на користь Польщі. Як на це реагувати? Ну, нинішній владі давати поради безглуздо. А владі патріотичній можна лише нагадати (бо вона й сама це знає), що політика, зокрема й щодо Польщі, має будуватися на неухильному й послідовному захисті національних інтересів України. У принципових питаннях треба давати чесні й чіткі відповіді, а не дріб’язково хитрувати, вивертатися, розраховуючи когось обдурити, але зрештою обманюючи лише самих себе. Як сказано у Святому Письмі: «І хай у вас «так» буде «так», «ні» – «ні», а що крім того, то від лукавого».

Світ розкусив спроби РФ втручатися у внутрішні справи інших держав. Але що буде далі? Чи здатні західні країни на адекватну реакцію?

Важко про це писати, та потрібно, певна частина нашого народу дивує увесь світ, через своє бажання йти в залежність до своїх поневолювачів, котрі так безжально нищили українців віками (це прагнення має різні прояви), проблема у тому, що українцям вельми бракує яньської енергетики, цебто, активності тривалий час, а не короткими спалахами, та й не вистачає центризму. Чого не знаходять у собі, шукають на зовнішньому плані, а потрібно самим у собі її (чоловічу енергетику) виробляти, це робити важко, бо протидіє сильний консерватизм і невміння мислити глобально. Заважає також схильність прогинатися, замість того, щоб чинити спротив зовнішній силі, та індивідуалістичні риси характеру (відсиджуся у власній хаті, а воно якось минеться…). Щодо псевдо, чи радше анти – еліти, то вона «кульгає» на обидві ноги, у небажанні мислити і діяти по-державницьки (або не вміє), ігнорує інтереси народу, а народу ще властиві і духовні лінощі, які і давніше стояли на заваді того, щоб стати одною із провідних націй Європи і Світу.

Українське державне телебачення стоїть на порозі великих змін. Замість нього невдовзі запрацює суспільне телебачення за цілком новою схемою. Реформи вже почалися і наступного року мають завершитися. Одна з найбільших змін стосується обласних телерадіокомпаній. Відтепер вони є філіями Національного суспільного телебачення України і втратили статус окремих юридичних осіб. Гряде суттєве скорочення на місцях, бо в деяких філіях штат працівників уже перевалив за дві-три сотні. І ось тут постане головне питання – що і кого скорочувати, адже зменшуватиметься і виробництво власних програм в регіонах.

Можна дуже багато розповідати про те, як чинна влада героїчними зусиллями створила з нуля нову українську армію, можна, посилаючись на іноземні аналітичні фундації, повідомляти, що наша армія посідає одне з найвищих місць в Європі та світі. Можна переможно заявляти, що раніше Україна мала «велику паперову армію», а тепер усе зовсім інше.

Колоніалізм, себто підпорядкування чужих земель і визиск матеріальних та людських ресурсів за межами власної території, значною мірою посприяв соціально-економічному розвитку Європи в XVI–XIX століттях, ставши своєрідним прискорювачем первинного нагромадження капіталу й чинником активізації виробничих процесів і торгівлі.