Доволі строката публіка – від комуністів і, даруйте, чорносотенців до начебто ліберальних русофілів – у своєму Маніфесті «заговорила» голосом одіозних політиків, відомих своєю антиєвропейськістю, українофобством і – холопською відданістю Москві. Від них – жодних несподіванок. Все те ж звиродніле україноненависництво, неприхована лють до патріотів, які в листопаді 2013-го вийшли на Майдан, а в лютому 2014-го загинули у боротьбі за свободу і європейське майбутнє України.
Ціною життя Небесної Сотні ми звільнили державу від кліки Януковича та адептів «русского міра». Проте Революцію Гідності в маніфесті потрактовано як «лютневий державний переворот», після якого «Україна втратила економічну і політичну незалежність», а її «внутрішню та зовнішню політику визначають США». Крім цього, «лівій опозиції» Україна ввижається «в якості провокатора Третьої світової війни», бо «братовбивчу громадянську» вона вже розв’язала. Причина всіх лих у тому, що «Україна відмовилася від інтеграції з країнами Митного Союзу», чим «прирекла себе на злидні і вимирання». А ще в нас «насаджується націонал-шовіністична ідеологія» і тоталітаризм.
Проте ні П. Симоненко з Н. Вітренко, ні ті, які до них примкнули, не хочуть кидати Україну напризволяще і цинічно пропонують конкретні плани її «порятунку». Це відновлення дружніх взаємин з Росією, з якою «на відміну від США і ЄС, нас об’єднують спільна історія, культура, духовність, цивілізаційні цінності (?!)». Крім Москви, нашими «рятівниками» в маніфесті названі позаблоковий статус України і друга державна мова – російська.
Риторика ворога, який готовий вас знищити вже тому, що ви хочете на своїй рідній землі побудувати незалежну європейську державу, не може бути обмежена тим, чого в нього апріорі нема, – ні совістю, ні мораллю, тим паче, ворога з холуйськими притаманностями і конкретним хазяїном у Кремлі. Щиро кажучи, я не припускала, що П.Симоненко, який мав би щонайменше сидіти в слідчому ізоляторі, якщо не в тюрмі, спокійно розгулює по Києву. Мало того, з’ясувалося, що його вояжі до Москви і назад набули регулярного характеру. І кордон він перетинає цілком легально, і до установчих зборів підготувався за цілковитого сприяння московських «товаріщей», і місцева влада не перешкоджала «доброму ділу». До речі, не чутно, щоб ГПУ запрошувала Симоненка на допити. Чи нема питань до нього? А в громадськості, знаєте, є. Насамперед, до влади, яка своєю яловістю вражає найтерпеливіших українців. Хтось у Мін’юсті начебто ініціював заборону компартії. Громадяни повірили, мовляв, серйозні люди в Мін’юсті, а виявилося – сонне царство. Мало задекларувати наміри – треба їх реалізувати. Декомунізація – це не лише перейменування міст і знесення пам’ятників супостатам, а насамперед очищення суспільства від іржавих намулів «імперії зла» та її «авангарду».
Компартія П. Симоненка – це той самий ретроград «авангарду», який вже стартував, щоб реанімуватися для початку в місцевих радах. Далі – Верховна. А що? Дорога, яку шляхом дискредитації Народного Фронту так старанно розчищали для політичної сили відомої пані, нехай частково, але згодиться і для реваншу не забороненої з невідомих причин компартії – під маркою «лівої опозиції».
…Зловісні тіні в країні вседозволеності, де вакханалія ворога трактується як свобода (від чого?), врешті можуть трансформуватися в похмурі постаті тих самих супостатів.