Понеділок, 13 липня 2015 21:00

Базові характеристики сучасної держави крізь призму ідеології українського націоналізму

Олександр СИЧ
Базові характеристики сучасної держави крізь призму ідеології українського націоналізму

Аналізуючи сучасний рівень розвитку держави, науковці одностайно відзначають, що її базовими характеристиками є демократичний характер, соціальна спрямованість та правова сутність. Як правило, вони закріплюються в національних конституціях. Зокрема, у ст. 1 Конституції України також зазначено, що "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава" [1]. В той же час детальний аналіз реального впровадження цієї конституційної норми вказує, що вона поки що носить декларативний характер.

Оцінюючи процес становлення Української держави крізь призму встановленого у європейській практиці принципу національного державотворення, відповідно до якого кожна нація на своїй етнографічній території має право на створення власної держави, як найкращої форми самоорганізації, самозбереження та розвитку, зазначимо, що до переліку цих характеристик слід додати також національний характер держави.

В такому разі, сучасна держава мала б характеризуватися, як національна, демократична, соціальна та правова.

Однак, характеристика Української держави як національної навіть з формально-правової точки є також сумнівною. Адже титульній нації навіть в Конституції України не присвячено окремої статті. На відміну, від російської етнічної меншини, яка, користуючись перевагами донедавна метропольної нації, зуміла на зорі становлення Української держави юридично і політично закріпити свої переваги. Це дало підстави дослідникам етнонаціональної політики вказувати, що в українському законодавстві закріплені тільки два суб'єкти цього типу відносин - держава та національні меншини. Натомість українська титульна нація не має окремого законодавчо встановленого статусу [2, с. 242, 247].

А тому при таких обставинах мова скоріше може йти про теоретичну модель держави, виписані характеристики якої ще слід наповнювати реальним змістом. На думку автора, боротьба за зміст Української держави на етапі її становлення значною мірою визначає суть політичного процесу в ній, суб'єктами якого є три політичні табори: український національний, неоколоніально-проросійський, ліберально-космополітичний [3, с. 60]. Кожен із них у відповідності до своїх світоглядних засад має відмінне бачення, якою б мала бути та які завдання виконувати Українська держава.

Завданням цієї статті є окреслити загальні засади базових характеристик Української держави через призму ідеології українського націоналізму. Об'єктом дослідження в ній виступає держава, а предметом – український націоналізм, як конструктивний чинник її творення.

За час української незалежності значно активізувалося вивчення українського націоналізму. Однак, більшу частину досліджень становлять праці з історії ОУН та УПА. Значно менше уваги дослідники приділяють аналізові програмово-ідеологічних засад українського націоналізму і їх екстраполяції на сучасне державне будівництво. Частково цю прогалину заповнює серія організованих автором конференцій у рамках загальної теми "Ідеологія українського націоналізму на сучасному етапі розбудови Української держави".

Окремі аспекти цієї проблеми знайшли своє відображення у працях В. Бортнікова, В. Будза, В. Бурдяк, М. Віхрова, В. В'ятровича, П. Гай-Нижника, В. Деревінського, В. Книша, О. Кокорської, А. Колодій, В. Крисаченка, В. Панченка, О. Плахової, А. Рибака, В. Сабадахи. Декілька досліджень у розрізі цієї тематики опублікував і автор статті.

Зазвичай на рівні повсякденного спілкування національний характер держави вбачають у зовнішньо-символічних ознаках - як от її назва, Прапор, Герб та Славень. В кращому разі його зводять до наявності культурно-духовних маркерів титульної нації - мовних, релігійних, традиціоналістських, історично-пам'ятевих тощо.

В той же час, Організація українських націоналістів (ОУН) ще на своєму установчому конгресі у 1929 р. в своїх постановах зазначала: "Культура не є тільки чинником національної окремішности та її (нації – О.С.) відпорности назовні, але першим з-поміж чинників безпосереднього зазначення на оточенні духової сили нації, за яким з тимбільшим успіхом наступає цивілізаційне і політично-господарське його опанування". А тому у своїх постановах конгрес детально напрацював такі окремі розділи: "ІІ. Державний устрій", "ІІІ. Соціяльно-економічні постанови", "VI. Культура і мистецтво" [4, с. 3-16].

Зрештою, сама логіка національного державотворення вказує на такі завдання національної держави, як комплексне збереження, плекання та розвиток титульної нації у всіх сферах суспільного життя – політичній, соціально-економічній, культурно-духовній. Адже без повноцінної участі її представників в управлінні державою та створення у ній належного соціально-економічного фундаменту реалізація культурно-духовних потреб залишатиметься всього лиш декларацією. Тож закономірно, що в програмних документах ВО "Свобода", найавторитетнішої політичної сили в сучасному українському націоналістичному русі, фундаментально опрацьовані ті розділи, які стосуються державного управління, місцевого самоврядування та політики в соціальній і економічній сферах [5].

Зважаючи на це, в одній із попередніх наукових публікацій на вказану тему автор висловив думку, що з точки зору ідеології українського націоналізму питання наповнення Української держави українським національним змістом на сучасному етапі її розбудови повинно бути підняте до рівня національної ідеї [6, с. 514]. І оскільки розуміння такого змісту має комплексний характер, то воно вбирає у себе і трактування інших базових характеристик сучасної цивілізованої держави – її демократичного характеру, соціальної спрямованості та правової сутності.

Зазвичай націоналізм та демократію вважають полярними поняттями. Насправді такий підхід є поверховим і не відповідає глибинному націоналістичному розумінню суті національної держави.

Показовою щодо цього є стаття одного із провідних ідеологів ОУН-революційної (ОУН р) Я. Стецька "Націоналізм і демократія", вперше опублікована ще в 1939 р. Вже тоді, заперечуючи відповідні звинувачення, він писав: "Але в основі новий націоналістичний світогляд є демократичним. Коли під демократією розуміти доступ до влади найкращих із народу, але не метою обману й демагогією, а творчою працею над поліпшенням долі народу, тих, що між ним самим заслужили собі довір'я й признання…" [7, 131].

Під демократичною державою прийнято розуміти такий тип держави, в якій джерелом влади є народ і в якій державні соціально-політичні інститути забезпечують йому володіння широкими громадянськими правами та участь у вирішенні загальнонародних справ.

Базовим серед засад демократії є принцип народного суверенітету, відповідно до якого народ є єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві. Ця засада органічно поєднана із принципом виборності, що також належить до канонічних правил демократії і передбачає формування органів державної влади шляхом виборів. А логічно з цього випливає іще одна із головних ознак демократичності держави - наявність гармонійних взаємовідносин між нею та громадянами і високий ступінь довіри громадян до інститутів своєї держави [8, с. 73-74].

У такому трактуванні демократичної держави основоположним є визначення джерела влади, яким є сам народ. Решта її ознак є похідними і означають або ж деталізацію механізму формування влади народом (її виборність), або ж рівень комунікації обраної влади із самим суспільством (консенсус).

В суті своїй це не суперечить націоналістичному баченню держави. Звичайно ж, із тією заувагою, що центральною категорією націоналістичного світогляду є нація, а не знеособлений, позбавлений етнічної структури абстрактний народ. Зрештою, якщо виборна демократія є владою більшості, то в кожній національній державі такою більшістю є титульна нація. Так, згідно останнього перепису населення України, який відбувався 2001 року, етнічні українців становили 77, 8% [9]. В такому разі навіть з формальної точки зору, держава, яка постала на українській землі, є державною української нації.

У цьому контексті своєрідним відповідником демократії є термін "націократія", який запропонував 1935 р. в однойменній праці М. Сціборський, один із ідеологів ОУН. В ній він піддав жорсткій критиці світоглядні системи та практику демократії, соціалізму, комунізму і фашизму, запропонувавши їм на противагу націократію, розуміючи під нею стан повновладдя нації на своїй етнографічній території. Зокрема, демократію автор, як і Я. Стецько, критикував за ту демагогію і маніпулятивний характер використання інструментів, які однаковою мірою були характерні як для його часу, так і в сьогоднішніх реаліях.

"Сучасний парламентаризм витворює свого роду "спеціалістів" від політики, цілком відірваних він народного ґрунту. Партійні комітети стають "торгівельними бюрами", де можна купити-продати суспільний інтерес по вподобі. Це давно вже привело до скупчення в проводі партій різних неморальних суспільних покидьків, а самій політичній діяльности надало в народній опінії характеру несумлінного і своєкорисного гешефтмахерства. Внаслідок – найкращі, здібні, творчі елементи суспільства з відразою відвертаються від політики", – писав він [10, с. 22].

При цьому слід звернути увагу, що розкритикувавши партійну суб'єктність виборчого механізму формування влади, М. Сціборський не заперечив його як такий, а натомість запропонував замінити партії професійними синдикатами і назвав модельований лад державним синдикалізмом.

Однак, незалежно від конкретного механізму формування влади, але принципово і засадничо суть націократії полягає у тому, що в державі, яка постає як форма самоорганізації нації, повнота влади повинна належати саме цій нації. Натомість той парадокс, коли одна нація створює державу, а представники інших нею керують, означає не що інше, як скриту чужоземну окупацію країни.

Соціальна держава – це держава, що прагне до забезпечення кожному громадянинові гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, гарантії однакових можливостей для самореалізації особистості.

Термін "соціальна держава" (від нім. Sozialstaat) було запроновано у 1850 р. німецьким вченим-юристом Л. фон Штайном, однак його практичне використання припадає на середину ХХ ст. Узагальнено він означає такий тип організації державного і суспільного життя, який базується на пріоритеті соціальних цінностей та створює умови для реалізації економічних, соціальних і культурних прав людини, досягнення високого рівня добробуту і забезпечення соціальної безпеки суспільства. Соціальна держава створює умови для реалізації особистістю свого соціального потенціалу, гарантує кожному громадянинові прожитковий мінімум для гідного існування, забезпечує соціальну захищеність, а в ідеалі – приблизно однакові стартові можливості для життєвої реалізації особистості [8, с. 74-77].

Зазвичай у політичній практиці питання соціальної політики інерційно асоціюється із діяльністю партій лівого спрямування. Натомість воно концептуально лягає в русло ідеологічно-програмових засад націоналізму щодо всестороннього захисту інтересів нації. Адже нація - це не символічна абстракція, але спільнота людей, які потребують в т. ч. і забезпечення матеріальних умов для свого існування. Націоналісти завжди принципово наголошували на збереженні культурно-духовних цінностей, які М. Гібернау визначає сутнісними ознаками ідентичності нації – мови, культури, історії, релігії [11]. Але в той же час усвідомлювали, що зі зникненням фізичної субстанції їх носіїв зникнуть і самі цінності.

А тому хоча в умовах бездержавного існування української нації пріоритетом ідеологічно-програмових напрацювань ОУН були тактика і стратегія визвольної боротьби, але їх вагому частину складало моделювання майбутньої національної держави, а зокрема соціальної політики в ній. В такій політиці роль головного соціального арбітра відводилася саме національній державі. "Регулювання взаємовідносин поміж суспільними групами, зокрема право остаточного арбітражу в справах суспільних конфліктів буде належати державі, яка дбатиме про співпрацю виробничих верств Української Нації", – зазначалося в постановах установчого конгресу ОУН [4, с. 10].

В подальшому ОУН на своїх Великих зборах (ВЗ) та конференціях регулярного поверталася до теми соціальної політики і розглядала її в нерозривному зв'язку із питанням національного визволення. В розпалі Другої світової війни та двофронтового протистояння з нацистською Німеччиною і більшовицьким СССР у 1943 р. ІІІ ВЗ ОУНр наголошує на тому, що українські робітники, селяни та інтелігенти в лавах ОУН борються "за національне і соціальне визволення" [4, с. 108].

Після завершення Другої світової війни та в умовах "холодного" протистояння країн Заходу та СССР Закордонні Частини (ЗЧ) ОУН, готуючись до можливого початку бойових дій та визвольного походу в Україну, тим не менше не забувають удосконалювати і своє бачення соціальної політики. Так, в 1951 р. Третя конференція ЗЧ ОУН повертається до напрацювань ІІІ ВЗ і приходить до висновку, що в процесі розгортання революційного визвольного процесу "соціяльна програма мусить відповідно конкретизуватися" і в той же час наголошує, що вона має базуватися не на чужих зразках, але "шляхом власних творчих шукань". На вимозі справедливого соціального ладу в 1955 р. акцентує і П'ята конфренція ЗЧ ОУН: "Свобідний і здоровий розвиток життя нації, як цілости, та кожної її складової частини і кожного окремого члена, можливий лише в умовах справедливого соціяльного ладу" [4, с. 108, 259].

Напрацювання соціальної політики в програмно-ідеологічних засадах ОУНр особливо активізувалися в 70-80 роках. З одного боку, після п'ятдесятирічного періоду політичної боротьби вони почали набувати підсумкового характеру. А з іншого - вагомий вплив на цю активізацію мала постать Я. Стецька. Ще раніше він багато уваги приділяв паралелізації процесів національного та соціального визволення, а з 1968 р. очолив ОУНр і персонально впливав на визначення основних напрямків її політики та програмового-ідеологічного розвитку.

Зокрема в статті "Дві революції", опублікованій 1951 р., Я. Стецько зазначав: "Момент національний завжди був тісно пов'язаний із соціяльним. Українська революція, себто національно-визвольна війна, мала тільки тоді успіх, коли оба ці моменти були органічно поєднані. Як лише було нехтоване соціальне питання, або, тим більше, коли заникала в свідомості українців національна причина неволі та національна мета боротьби – приходила поразка" [7, с. 383].

Вже у 1968 р. IV ВЗ ОУН р у своїх постановах ставив завдання: "Створення умов, в яких громадяни Української держави могли б повністю користуватися політичною свободою і можливостями виявлення економічної ініціятиви при умові, що межами свободи кожного громадянина є межі свободи інших громадян і всього суспільства та соціальна справедливість" [12, с. 160 ]. До слова кажучи, це є чіткою ілюстрацією зазначеного на вступі комплексного підходу щодо захисту націоналістичною організацією інтересів своєї нації у всіх сферах її життя.

В такому ж дусі звучать постанови наступних ВЗ ОУНр: "Соціяльно-політичний фронт поєднується з національно-політичним в одну міцну і нерозривну революційну силу – наголошує V ВЗ у 1974 р. [13, с. 268-279]. "Національна революція супроводжується одночасно соціальною…", – продовжує VІ ВЗ 1981 р. [14, с. 148]. "ОУН – за відвоювання і закріплення народоправної, демократичної, конституційної держави, якої внутрішній лад випливатиме з українського розуміння соціяльних відносин і справедливости…", – стверджує VІІ ВЗ ОУН р у 1987 р., тобто практично напередодні розпаду СССР і проголошення української Незалежності.

Цілком закономірно, що тезу "За національну та соціальну справедливість!" спадкоємно і наріжно включила до своєї програми сучасна українська політична сила націоналістичного спрямування ВО "Свобода" [5]. А зважаючи на те, що сьогодні за межею бідності перебуває понад 80% громадян України [15], то питання соціального захисту українців, а отже і розбудови соціальної держави набувають вкрай актуального характеру. Звідси випливає логічний висновок, що націоналізм із соціальним ухилом – або ж, якщо лаконічніше, соціальний націоналізм – має в Україні перспективи для розвитку.

Правова держава – це держава, в якій усі дії її органів і посадових осіб здійснюються на засадах конституційності та законності, а самі вони є підконтрольні незалежним судам.

Термін "правова держава" у науковий обіг ввів німецький вчений Моль у 1832 р. Протягом двохсотрічної еволюції питання правового обмеження влади спиралося головним чином на принцип законності. У сучасній концепції правової держави він доповнений принципом конституційності. Таким чином, сучасне поняття правової держави означає: 1) піднесення прав і свобод громадянина до рівня прямого конституційного захисту; 2) розмежування законодавчої і виконавчої влади та утвердження принципу конституційності в державі і праві; 3) юридично обмежене урядування; 4) судовий конституційний контроль за діями державних структур [8, с. 77-78].

Аналіз офіційних документів ОУН вказує, що, моделюючи майбутню українську державу, вона принципово дотримувалася концепції її правової сутності. При цьому слід зробити заувагу, що ОУН чітко розрізняла декілька етапів державного будівництва: національного визволення, державного закріплення та розвитку [4, с. 6].

Цілком очевидно, що на етапі визвольної боротьби і започаткування основ державного життя говорити про повноцінний демократичний режим і правову державу не доводиться. Зрештою, кожна сучасна цивілізована держава на випадок війни передбачає введення надзвичайного стану, який автоматично передбачає обмеження прав і свобод громадян. Відповідне законодавство існує і в Україні [16].

А тому логічним є такий, часто критикований ідеологічними опонентами, пункт постанов установчого конгресу ОУН 1929 р.: "В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу української нації та найбільшу її відпорність назовні". Але, пройшовши перехідний період, диктатура мала поступово трансформуватися в демократичну правову державу. "На чолі упорядкованої держави стане, покликаний представницьким органом, голова держави, що назначить виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим законодавчим органом", – стверджує один із наступних пунктів постанов [4, с. 6].

Звісно, в умовах підпільної визвольної боротьби 20-30-х років ХХ ст. ОУН ще не мала деталізованого бачення всіх аспектів майбутнього державного ладу. Врешті, на той час в її ідеологічно-програмових напрацюваннях домінували пріоритети тактики і стратегії визволення. Однак, аналіз офіційних документів ОУН р 70-80 років ХХ ст. дає можливість стверджувати, що вже на той час модельована українськими націоналістами держава відповідала сучасному світовому досвіду та науковим баченням.

Зокрема, в постановах IV ВЗ ОУН р цьому питанню відведено спеціальний об'ємний розділ "Українська держава і її організація". В ньому передбачено поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову з чітким розмежуванням їхніх повноважень та подано трактування правової держави: "Українська держава буде… правовою – тобто виконування влади буде нормоване законами і підлягатиму контролі народу. В ній буде виключене безправ'я у будь-якій формі" [12 с. 145].

Принциповою відмінністю націоналістичного трактування правової держави є вимога її націозахисної спрямованості. Передбачаючи закиди щодо недемократичності такого підходу й потенційного ущемлення прав етнічних меншин в разі його реалізації, слід нагадати, що право несе в собі не універсальний, а конкретизований національно-суспільний характер. Адже за енциклопедичним визначенням "право – система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки, які виражають волю домінуючої в суспільстві частини населення, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі і дотримання яких забезпечується цілеспрямованою діяльністю держави" [17, с. 492].

В контекст такого наукового визначення права цілком вкладається і бачення ОУН щодо внутрішньої суті майбутньої Української держави: "Державно-політичний, суспільний і економічний лад Української держави виростатиме з творчих традицій нашої державности княжої, козацької і новітньої діб. У його основі ляжуть традиційне українське християнство, формована впродовж століть правосвідомість і мораль нації, почуття справедливости і ієрархічности вартостей, які глибоко закорінені в надрах душі народу та в його традиційних політичних, релігійних культурних і соціальних інститутах" [12, с. 144].

Вимога національно-органічного характеру українського права залишається актуальною і на двадцять четвертому році незалежного існування Української держави.

Отож, сучасна цивілізована держава характеризується як національна, демократична, соціальна та правова.

Держава виступає найкращою формою самозбереження та розвитку нації, а тому її національний характер проявляється не тільки у зовнішній символіці чи культурно-духовному житті суспільства, але й охоплює його політичну та соціально-економічну сфери. Завдання по наповненню всіх сфер життя сучасної Української держави національним змістом автор піднімає на рівень національної ідеї.

У політичній сфері суспільства націоналізм визнає демократичний, народоправний характер держави і через призму інтересів титульної нації, яка становить більшість її населення, трактує його як націократію – повновладдя нації у своїй національній державі. Повноцінна участь представників титульної нації в управлінні державою є гарантією захисту її інтересів у культурно-духовній та соціально-економічній сферах.

В історії українського націоналізму питання національного і соціального визволення стояли в нерозривному зв'язку, а тому ідея соціальної держави завжди займала чільне місце у його ідеологічно-програмових засадах. Гостра проблема соціальної незахищеності українців у власній національній державі на етапі її сьогоднішнього становлення створює перспективи для розвитку націоналізму із соціальним ухилом (соціального націоналізму).

Оскільки в суті своїй право є системою закріплених в законодавстві загальнообов'язкових норм поведінки, які історично склалися в суспільстві, то націоналізм трактує правову державу як таку, що захищає права та свободи громадян на основі Конституції та законів, сформованих на органічно-національній основі.


 

Література:

1.Конституція України. - Режим доступу: zakon4.rada.gov.ua 254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80. - Дата звернення: 27.05.2015.

2. Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк А.С. та ін. Українська політична нація, ґенеза, стан, перспективи / За ред. В.С. Крисаченка. - К.: НІСД, 2004. - 649 с.

3. Сич О. Український націоналізм: традиція і модерн (вибрані статті, лекції, інтерв'ю, рецензії) / О. Сич. - Івано-Франківськ: "Місто НВ", 2011. - 224 с.

4. ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. Збірка документів. - Б.м.: Видання Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів, 1955. - 368 с.

5. Програма ВО "Свобода" - Програма захисту українців. - Режим доступу: Програма ВО "Свобода" - Програма захисту українців" rel="nofollow">svoboda.org.ua. - Дата звернення: 27.05.201.

6. Сич О. Перманентна національна революція: сучасний дискурс українського націоналізму / О. Сич // Національна революція: загальноєвропейська традиція та український контекст. Матеріали міжнародної наукової конференції. Івано-Франківськ, 2-3 березня 2012 р. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2012. - С. 508-517.

7. Стецько Я. Українська визвольна концепція. Твори: У 2 т. / За ред. В. Косика. - Мюнхен: Видання Організації українських націоналістів, 1987. - Т. 1. - 528 с.

8. Політологічні аспекти державного управління: навчальний посібник / За заг. ред. О. М. Сича. - Івано-Франківськ: Місто НВ, 2013. - 352 с.

9. Всеукраїнський перепис населення 2001. - Режим доступу: 2001.ukrcensus.gov.ua. - Дата звернення: 28.05.201.

10. Сціборський М. Націократія / М. Сціборський. - Вінниця: ДП "Держана картографічна фабрика", 2007. - 112 с.

11. Гібернау М. Ідентичність націй / М. Гібернау. - К.: Темпора, 2012 - 304 с.

12. Четвертий Великий Збір Організації Українських Націоналістів (ОУН): У 2 т. / Організація українських націоналістів. - Б. м.: Видання Організації Українських Націоналістів, 1969. - Т. 1: Постанови. - 246 с.

13. П'ятий Великий Збір Організації Українських Націоналістів (ОУН). Матеріяли й постанови. - Б. м.: Видання Організації Українських Націоналістів (ОУН), 1975. - 372 с.

14. Шостий Великий Збір Організації Українських Націоналістів (ОУН). Матеріяли й постанови. - Б. м.: Видання Організації Українських Націоналістів, 1984. - 627 с.

15. За межею бідності в Україні живе понад 80% населення. - Режим доступу: unian.ua. - Дата звернення: 28.05.201.

16. Закон України Про надзвичайний стан. - Режим доступу: zakon4.rada.gov.ua. - Дата звернення: 29.05.201.

17. Юридичний словник-довідник / За ред. Академіка НАН України Ю. С.Шемшученка. - К.: Феміна, 1996. - 696 с.

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Вже рік як Організацію Українських Націоналістів очолює сумчанин Олег Медуниця. А от корені його роду...

17-02-2024 Інтерв'ю

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Цими днями відзначаємо 95-річчя створення легендарної Організації Українських Націоналістів. В часи бездержавності саме ОУН підняла...

28-01-2024 Інтерв'ю

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії. Дві абсолютно взаємозалежні категорії. Без розподілу росії та проголошення на...

17-01-2024 Інтерв'ю

Веб-дизайн