Вівторок, 11 серпня 2015 21:00

Місія Церкви в культурі і політиці

Прес-служба НІЦ ім. Д.Донцова
Місія Церкви в культурі і політиці

5 липня у Науково-ідеологічному центрі ім.Дмитра Донцова (Дрогобич) до річниці Славетної Постаті провели діалог богослов Іван Гаваньо та публіцист Олег Баган. Учасники відповіли на наступні тези-питання:

– Що символізує сьогодні постать Митрополита Андрея Шептицького?

5 липня у Науково-ідеологічному центрі ім.Дмитра Донцова (Дрогобич) до річниці Славетної Постаті провели діалог богослов Іван Гаваньо та публіцист Олег Баган. Учасники відповіли на наступні тези-питання:

– Що символізує сьогодні постать Митрополита Андрея Шептицького?

І.Гаваньо: Львів гідно відзначив 150-у річницю Великого Митрополита імпозантним пам’ятником, на який вже давно чекала уся свідома Україна. До слова, Галичина несподівано розділилася на дві групи активних у сприйнятті ідеї пам’ятника: 1-а група усіляко, часто підступно і скрито, протидіяла цьому, поширюючи думку, що «в час війни не годяться пишні торжества», а 2-а група людей, навпаки, наполегливо штовхала процес, усвідомлюючи, що сам пам’ятник у понадчасовій війні українства за своє утвердження як символ сильніший за страшну зброю «Точка-У».

Цей монумент буде «радіювати» на душі мільйонів, розбуджуючи гідність і честь в підневільній колись нації. Його мета – не воздати славу і шану Андреєві Шептицькому, а провести виховну місію: духовно, культурно, громадянськи зміцнити націю. Силою і конструктивністю свого історичного і духовного чину Митрополит постійно промовлятиме до народу.

У полеміці довкола монументу зринули й галицькі циніки: письменник Ю.Винничук заявив, що сама ідея пам’ятника в сучасності, мовляв, застаріла, віджила, що суспільство вже не зростає на цьому; інші організували недосвідчених студентів на пропагандистський захист дерев, які зрізали у сквері задля встановлення монументу, і ті вдавали дуже «ранених у своїх почуттях». (Це при тому, що в Карпатах ліс злочинно вирубують гектарами і ніякі «зелені» не протестують проти цього!) Усе це показало, наскільки ще дрібним і примітивним залишається галицьке суспільство.

Натомість Христос зробив найбільший подарунок своєму духовному синові Андреєві: Папа Римський визнав чесноти Митрополита і назвав Праведником світу, що є 1-ю сходинкою до його беатифікації. Нарешті, стіну було проламано! З політичних мотивів цьому віддавна перешкоджали певні кола у Римі і поза Римом.

Та найбільшим пошануванням Митрополита має бути повсякчасне утілення його ідей: пастирської ревності та патріотизму для священиків і згуртованості в будівництві «рідної хати» для вірних.

О.Баган: Андрей Шептицький завжди променітиме для нас як велетень і чуйних зодчий на вічній будові нації. Жоден інший діяч національної історії не дорівняється до нього у плані широти бачення проблематики націобудування, тонко вивіреної стратегії у цьому процесі, наполегливій відданості в ньому. На відміну від багатьох політиків і культурників Митрополит Андрей мав можливість через Церкву закладати такі брили в національний мур, які надовго і кардинально змінювали українське життя. Саме він як організатор культурно-духовного життя завершив формування Галичини як П’ємонту України.

Секретом його успіхів було те, що Митрополит умів конструктивно відповідати на актуальні проблеми і виклики доби. Маючи аристократичну, елітарну свідомість, він умів піднестися над дрібнотою і метушнею соціального життя і визначити для нації величні і стратегічно вирішальні мети: дбав про формування якісно нової української інтелігенції, націлював на постійний і широкий діалог українського духовенства зі світом, підтримував всі ініціативи на зміцнення соборницького і державницького мислення українців (створення католицьких екзархатів для українців Російської імперії, підтримка волі народів Австро-Угорщини на самовизначення, активна співпраця з УНР і ЗУНР, визнання Карпатської України, Акту 30 червня 1941 р. і т. ін.). Заснуванням Львівської богословської академії, УБНТ, Українського інституту церковного єднання ім. митр. В.Рутського А.Шептицький підніс статус і зміст Української Унійної Церкви, яка відтепер (від 1920-х рр.) перетворилася на одну з найдинамічніших Церков Центрально-Східної Європи. Що цікаво, Митрополит Андрей мав чітке геокультурне, цивілізаційне мислення: від 1907 р. він постійно організовував Велеградські з’їзди (Чехія) для провадження екуменічного діалогу в Середній Європі і таким чином суттєво депровінціалізував свідомість українських греко-католиків, на що вони довго «хворіли», привчив галичан бачити себе в епіцентрі Центрально-Східної Європи (цього ой як бракує нам сьогодні!), стимулював активність уніатів в Білорусі і Росії через постійні місії. І головне, як лідер Церкви Шептицький послідовно і твердо висловлювався на захист національних прав українства у кожній складній політичній ситуації. І в цьому сенсі він став справжнім Батьком нації.

– Церква завжди стоїть перед проблемою власної герметичності, закритості. Як це долати?

І.Гаваньо: Проблема герметичності межує із спокусою, яка постійно з’являється перед Церквою у її співдії із суспільством. Вона або тяжіє до крайньої замкнутості від «гріховного» світу, або до надмірної відкритості до нього, осучасненості, секуляризованості. Часто людям здається, що зайти до храму з гітарою, із рок-музикою – це значить «розв’язати» питання герметичності Церкви. І тут нам прикладом може бути Митрополит Андрей: він став лідером нації, бо був відкритим до всіх болючих, складних питань соціального і національного буття українства. Зокрема, ми не усвідомлюємо, що саме за його пастирства в Галичині відбулася повноцінна і доглибинна євангелізація краю. Тоді воцерковлені були понад 90% мешканців, а в морально-етичному плані хай і малограмотне галицьке суспільство стояло дуже високо: міцні сім’ї, відсутність пияцтва, майже 100% цнота серед дівчат і т. ін.

Своїм меценатством, організаційними акціями (відкриття лічниць, кооперативів, музеїв, стипендій і т. ін.) Митрополит постійно показував, що Церква підтримує народ в насущному, відкриває перед ним простір для ініціативи. Він потверджував біблійну істину: Бог дає людині багатство для служіння, а не для егодогоджання.

Сучасна Церква, без сумніву, має дві внутрішні проблеми: схильність священства замикатися у своїй парафії, коли священик часто обмежується тільки недільною проповіддю і требами, і надмірне загальне тяжіння до лише обрядовості, без християнського вникання у проблематику культурного, інтелектуального, політичного, соціального життя громади. Це треба долати через формування іншої філософії місії священства: воно покликане сіяти нові ідеї, будити громадянське сумління, розвивати в людях цікавість і націленість трансформувати світ в євангельському дусі.

Водночас нагадаю слова Ж.Маритена: він порівнював Церкву до педалей авто газу і гальм – на прямій дорозі Церква повинна легко вести суспільство, а на крутих віражах – тиснути на гальма. Її місія і відповідальність перед духовною історією людства полягає насамперед у здібності і відвазі застерегти перед непродуманими, радикальними і руйнівними кроками!

О.Баган: Герметичність – це об’єктивна проблема Церкви, вона йде від її «монастирського» духу. Щоб збудити протилежні тенденції, треба тримати руку на пульсі актуального життя, актуальних імпульсів-викликів, які дає Історія. Скажімо, Церква не повинна стерегтися від створення своїх наукових центрів для вивчення найсучасніших порухів цивілізації, з тим, щоб бути готовою до викликів, які може «подарувати» майбутнє.

Зараз залишається нерозв’язаною зараз проблема синтетичного християнського погляду на всі аспекти людського буття під оглядом модерності. Тобто через спеціальні пресові видання, богословські розпрацювання у вигляді статей, книжок, круглих столів, фільмів суспільство мало б отримувати тлумачення таких питань, як глобалізація, інформаційні війни, цивілізаційні зрушення, міжнаціональні стосунки, культурні впливи і трансформації і т. ін. Натомість Церкви часто відмовчуються у таких питаннях. А має бути навпаки: вони повинні наступати з ідеєю Христа і його Правдою.

– Якою є культурна місія Церкви?

І.Гаваньо: Євангелізація завжди вимагає сучасних форм і засобів, які б відповідали світонастроям соціуму. Однак успішним розвитком таких жодна Церква в Україні похвалитися не може. Є поодинокі акції і проекти з відносними результатами: Православна Церква (МП) створила телеканал «Глас», УГКЦ – живе телебачення, радіо «Воскресіння», різні варіанти єпархіальної преси. Усе це – пошуки форм поглибленішої і різнобічної євангелізації.

І знову приклад Андрея Шептицького, який розумів, що головним полем християнізації суспільства є розвиток національної культури, підпирання її з боку політики й економіки. Його меценатські проекти стали тією «закваскою», на якій забродила багатюща культура міжвоєнної Галичини. І досі від тієї доби йдуть імпульси. Назву лише спадщину О.Новаківського і його традицію в українському малярстві (а цього художника «оберігав» Митрополит Андрей). Він подбав і про цілий «фронт» академічних інституцій – Богословська Академія, УБНТ, журнал «Богослов’я», підтримка НТШ, – якими намагався кардинально перемінити культурну еліту краю, надати їй глибокої духовної основи, інтелектуально-теоретичного вишколу, світоглядного розмаху.

І сьогодні заповіти Митрополита Андрея діють: Український католицький університет, про який він мріяв, є своєрідним «форпостом» відкритості УГКЦ до світу. Наш університет визнаний одним з найліпших в Україні, він є бурливим центром інтелектуального, наукового полілогу зі світом.

Після підпілля УГКЦ скеровувала основні зусилля на відбудову своїх структур, виховання священичих кадрів, відбудову храмів, патріаршої структури, монастирів, комісій. Стратегічним зусиллям став перехід кафедри глави УГКЦ до Києва. Тепер приходить пора на активнішу євангелізаційну місію. Треба творчо скористатися перевагами інформаційного суспільства, в якому живемо.

О.Баган: Від кінця ХІХ ст. триває процес звуження впливу Церкви в європейському суспільстві під дією масового суспільства ери індустріалізації. Велика Французька революція дала гігантський поштовх до тотальної секуляризації мислення європейця. Під впливом науки, свободи думки, матеріального поступу людина щораз більше діє, керуючись принципами соціального егоїзму. Це все витискає Бога із її життя, в якому торжествують раціональний розрахунок, невситимість збагачення, відсутність морально-духовних орієнтирів. Церква постійно відступає, до того ж її зухвало атакують різні ліві і ліберальні рухи та ідеології, які чіпляють на неї ярлики «забобонства», «відсталості», «фанатизму» і т. ін.

Саме від кінця ХІХ ст. починає творитися європейська культура, наскрізь позбавлена християнського духу, і то як явище тотальне, масове в літературі, малярстві, музиці, архітектурі. Перед тим були атеїстичні, антицерковні митці і твори, але це були явища поодинокі. Культура стає чинником ахристянського виховання молоді, тобто в засаді, від шкільної парти людина формується із секуляризаторською свідомістю. Цю загрозу першої зрозуміла Католицька Церква, і тому на межі ХІХ – ХХ ст. повела низку масштабних акцій, спрямованих на позацерковну євангелізацію суспільства. І досягла була певних успіхів. Проте ці успіхи вже 1910 – 1930-х рр. були змиті хвилями кількох лівих, дуже агресивних, революцій в багатьох країнах Європи і цілковито зупинені тотальною перемогою лібералізму внаслідок 2-ї Світової війни. Після 1945 р. Церква у Західному світі, до якого Україна тепер долучається, була зіпхана на маргінес передусім завдяки нищівним впливам засобів масової інформації на ліберальній світоглядній основі, яка апріорі виключає християнську духовність із діяльного світу і переводить її у світ «музейний».

Великою мірою культура ХХ ст. є безбожницькою пропагандивно, тобто вона концептуально націлена на руйнування християнських світоглядних основ або відволікання уваги від них в передусім молодих людей та підміни християнської етики позитивістською, в якій все підпорядковано принципам мінімальної доцільності і особистої користі, без тлумачення онтологічної містики людського життя. У цій ситуації важливо, по-перше, щоб Церква давала критичні оцінки антихристиянським або приховано антихристиянським явищам в культурі (як це було, наприклад, в галицькій греко-католицькій культурологічній та літературній критиці 1920–1930-х рр.: праці Г.Костельника, П.-М.Ісаїва, М.Гнатишака, Й.Сліпого та ін.), і по-друге, щоб Церква підтримувала і розвивала християнські течії в культурі (знову ж, як це було в міжвоєнній Галичині, коли існували церковні культурологічні журнали «Поступ», «Дзвони», газета «Мета» із додатком «Література. Мистецтво. Наука» і т. ін). Загалом Церква майже не веде діалогу з культурними середовищами, часто герметизується від них, бо не розуміє їхнього дискурсу, а ще частіше «споживає» те, що їй підкинуть ліберали, які домінують в українському інформаційно-інтелектуальному просторі і видають за «християнські» якісь неглибокі твори, з темами примітивного моралізаторства (наприклад, Куельйо чи ще когось).

Важливо, щоб Церква пропонувала свої масштабні культурологічні проекти, щоб вела широкий і принциповий діалог з інтелектуалами і митцями, а не підтакувала лібералам, як це є здебільшого зараз.

– Якою є місія Церкви в політиці?

І.Гаваньо: Церква повинна бути політично активною. Під «політикою» розумію не дрібну метушню на рівні інтриг і боротьби за владу і посади, а мистецтво соціальної культури. Таким митцем був Андрей Шептицький. Його програма виховання молоді, студентства, пастирської роботи на селі були такими прикладами активної християнської політики. Тоді Церква пильнувала, аби відкрити кооператив у кожному найменшому селі, аби підтримати ініціативу громади в напрямку зміцнення її національної свідомості, організованості, протидії польським асиміляційним заходам. Своїми стратегічними ідеями Шептицький стимулював політику найбільшої у 1920–30-і рр. української партії УНДО, формуючи її консервативні і християнсько-демократичні світоглядні засади.

Праця А.Шептицького «Як будувати рідну хату?» – це політичний маніфест нації. Нагадаємо, що за Австро-Угорщини Митрополит був сенатором віденського парламенту й активно захищав національні інтереси українства.

Водночас Шептицький не приймав націоналістичного радикалізму, не схвалював безоглядного терору. Розумів, що такий веде до засліпленості в ненависті.

Нинішня УГКЦ обрала шлях абсолютного невтручання в політику. Така позиція була б виправданою в умовах національної держави. Але в умовах національно-визвольної боротьби, яка триває, така постава є формою герметизації і втечі від складних питань життя. Добре, що Майдан розірвав цю традицію і зараз Церква стоїть на порозі пошуків нових форм і шляхів своєї присутності в політиці і державобудуванні.

О.Баган: Церква повинна дбати про християнські основи і рамки суспільно-політичного життя. Вона не може ховати голову в пісок перед викликами сучасності, як це часто є зараз. Тому, що в кожному надміру лібералізованому суспільстві, тобто в суспільстві, розхитаному скепсисом, безвір’ям, антитрадиціоналізмом, філософією юрби, в будь-який момент можуть початися тенденції до агресивного антихристиянства, як це було у Франції наприкінці ХVІІІ ст., в Росії напередодні 1917 р., в Іспанії в 1930‑і рр. І тоді країну заллють хвилі войовничих «правдолюбців», «вирівнювачів», «захисників бідних» і т. ін., які поведуть до докорінної руйнації християнських засад в суспільстві.

Тож Церква мала б не боятися «забруднитися» від політики, а , навпаки, підтримувати різні християнсько-демократичні, консервативні політичні і громадянські проекти з тим, аби підтримувати в суспільстві баланс сил і запобігати тотальному домінуванню радикальних лібералів. Наприклад, сьогодні в Україні нема впливових і масових консервативно-християнських політсил. В основному рівновага забезпечується загальною настороженістю суспільства до радикального лібералізму та існуванням в країні доволі сильних націоналістичних настроїв та політичних інтенцій.

Важливо, щоб Церква формувала активно-критичний дискурс щодо питань розвитку політики і суспільства, пропонуючи їх християнські тлумачення і розв’язання. Це може бути у формі круглих столів, клубів інтелігенції, наукових конференцій і т. ін. Головне, не боятися вести діалог і принципово критикувати ті середовища, які відкрито чи завуальовано нав’язують країні цинічний прагматизм, космополітизм, ідейний релятивізм, матеріалізм, які в сумі неодмінно ведуть до тотального безбожництва.

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Вже рік як Організацію Українських Націоналістів очолює сумчанин Олег Медуниця. А от корені його роду...

17-02-2024 Інтерв'ю

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Цими днями відзначаємо 95-річчя створення легендарної Організації Українських Націоналістів. В часи бездержавності саме ОУН підняла...

28-01-2024 Інтерв'ю

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії. Дві абсолютно взаємозалежні категорії. Без розподілу росії та проголошення на...

17-01-2024 Інтерв'ю

Веб-дизайн