Середа, 06 січня 2016 00:00

Життєвий шлях професора Потічного

Василь ГУМЕНЮК
Життєвий шлях професора Потічного

Спогади про пережите – доволі поширений жанр як в документальній, так і художній літературі. Здебільшого до нього звертаються на схилку літ політики, вчені, митці, а буває й доволі пересічні особистості, котрі здобули чималий капітал. Мемуари за них пишуть найняті літератори, імена яких часто-густо залишаються таємницею за сімома замками (досі, наприклад, достеменно точно не оприлюднено, хто написав відому трилогію Леоніда Брежнєва, за котру той одержав найвищу державну премію (лєнінську) колишнього СССР). Як правило, такі «писання» залишаються «річчю в собі» й окрім номінального автора та членів його найближчої родини (рідше – оточення) нікого більше не цікавлять.

Скажемо так: життєвий шлях будь-якого індивіда обов’язково містить цікаві й повчальні моменти для читача, але далеко не кожен здатний викласти це в доступній формі на папері чи найняти з такою метою кваліфікованого літератора (як вже згаданий вище Л.Брежнєв). Поєднання «непересічний індивід» і «цікавий оповідач» в одній особі – це, погодьтеся, доволі велика рідкість...
З такими ось міркуваннями я взявся читати мемуари Петра Й.Потічного «Моя дорога», котрі не придбав за свої «кревні», а отримав у якості подарунка. Хай мені пробачить Автор, але особливої радості від того факту (тобто подарунка) я не відчував, однак коли познайомився з написаним ближче, то зараз просто соромно за той свій стан в момент одержання книжки – я радий, що не відхилив запропоноване (а така думка, − каюся, − була...).

В загальних рисах я знав, що Петро Потічний має титул канадського професора і зараз є головним редактором видавництва «Літопис УПА». Юним хлопцем пройшов бойове хрещення в лавах «армії без держави». Чув також, що Президент України В.Ющенко нагородив його якимсь орденом і що він виступав з лекціями у Львівському університеті ім.Франка, але почути це «наживо» не довелось. Погодьтеся, що з такою «базовою підготовкою» братися за читання спогадів по-суті невідомої тобі особистості – справа до певної міри авантюрна.
Але недарма поет Данило Кулиняк у одному зі своїх віршів написав: «Заговори, щоб я тебе побачив!» Буквально з перших речень «Моєї дороги» Петра-Йосипа Потічного відчувається непересічна Особистість і водночас кваліфікований літератор. І це, зважте, при тому, що текст перекладено з англійської мови і часто-густо з явними (на жаль!) неточностями – як би виграло видання, будучи первинно написаним українською мовою!
Не стану викладати деталі – для того, аби моя інтерпретація прочитаного не виглядала перекрученням, закликаю просто ознайомитися з авторським текстом. В одній з газетних публікацій (здається, в «Галичині») подибав цікаве і неординарне словосполучення – «УПА – армія інтелектуалів». Життя Автора «Моєї дороги» − яскраве тому підтвердження. Здобувши по-суті лише ази гімназійної освіти (Друга світова захопила його буквально з 1-го вересня 1939-го) і залишившись без батька в неповні 11 літ (того закатували в НКВД), Петро незабаром прилучився до українського збройного підпілля і врешті-решт став вояком сотні «Ударник-2» легендарного Михайла Дуди-«Громенка». Під керівництвом останнього ця сотня в 1947-му прорвалася рейдом на Захід, засвідчивши перед усім світом те, про що доволі колоритно віршованими рядками написав поет-повстанець Зиновій Сердюк:

Прийшли. І їх прихід, неначе звіт,
Що в Україні є іще герої.
І хай побачить збайдужілий світ –
Вкраїна бореться і не складає зброї.

Кому хотілося – той побачив, але бажаючих було небагато. Європа лежала у повоєнних руїнах, в багатьох місцях (наприклад, в Греції) ще точилися бойові дії, а радянська пропаганда не переставала трубити, що, мовляв, оті прибульці – то «посібники фашистів» (як, зрештою, УПА трактується Москвою й понині!). Через це для багатьох, котрі пробилися рейдом на Захід, очікувало наступне:

Гірким їм стане чужинецький хліб.
І розпач тамуватимуть у собі.
Скитатимуться там багато діб
Лише, як переміщені особи.

Туди ітимуть, сповнені надій.
Та дійсність ті надії всі зруйнує.
Героями назвуть їх аж тоді,
Коли війна холодна запанує.

У своїй книзі автор уникає розповідей про першопочаткові складнощі свого емігрантського життя, але вони легко прочитуються, як то кажуть «між рядків». Дворічне перебування у мюнхенському таборі для переміщених осіб, зусилля підвищити свій освітній рівень, переїзд до США та вступ там на військову службу з перспективами воювати в Кореї – все це пережити й вийти з честю із найскладніших ситуацій без будь-якої сторонньої підтримки (зокрема, родини) міг лише справді вольовий індивід, загартований життям, а таким гартом й було, як це кожному зрозуміло, перебування у лавах «армії інтелектуалів» − УПА.
Пишучи про свої суворі «житейські університети», П.Потічний зовсім не намагається ухилятися від висвітлення ані важких, ані – скажемо так – малоприємних для самого себе епізодів пройденого, про які інший не розкаже навіть найдовіренішій особі, не те що сотням (або й тисячам) невідомих йому читачів. Наприклад про те, як в результаті курйозного випадку йому довелося пройти процедуру обрізання крайньої плоті, котре він грайливо-гумористично назвав «ВНО» − «випадкове неритуальне обрізання». Текст також насичений великою кількістю еротичних сцен (навіть з ілюстраціями!), що, очевидно, є даниною американському читачеві: не забуваймо, − «Моя дорога» − це переклад з англійської. Американський читач/кіноглядач, мабуть, не мислить читання книги або перегляд фільму, де таких сцен нема. Зрештою, слід констатувати: етичних рамок у даному випадку автор не переступає.
Відслуживши в американському війську П-Й.Потічний знов проходить декілька кіл пекла в пошуках нормальної й належно оплачуваної роботи. Працює різноробочим в коптильному цеху, на шкірзаводі та підприємстві з виготовлення свічок, а паралельно інтенсивно готується здобути вищу освіту. Стає студентом Темпльського університету й під час навчання там створює український клуб з метою познайомити колег з історією та культурою України. Скажіть, а чи могла зародитись така ідея в того, хто не пройшов «школи УПА»? Судячи з розповідей, лише незначна частка новітніх «економічних» емігрантів з України намагається щось розповідати про свою Батьківщину чужинцям, а це майже на 100 відсотків випускники вузів! Але «повстанської школи» вони не проходили...
Я свідомо опускаю дуже цікаво написані розділи знайомства автора зі своєю судженою Тамарою, одруження і побут молодої родини, а хочу відразу перейти до тих часових рамок, коли Петро Потічний стає викладачем МакМастерського університету в канадському місті Гамільтон і врешті-решт отримує тут наукове звання професор-асистент. Керує написанням дипломних робіт з політології та політекономії студентами і підготовкою дисертацій аспірантами, скеровуючи їхні наукові інтереси до українських проблем і питань. Веде міжнародні семінари, встановлює контакти з ученими різних країн світу, знову ж таки заохочуючи чужинців вивчати Україну. Ось характерний приклад: під безпосереднім впливом автора китайський (!) професор Чжен Шу-пу з університету Гейлюнцзян уклав і видав перший у світі українсько-китайський словник (1987 р.). Не знаю, як ви, але і в цьому випадку я теж відчуваю школу УПА, зокрема політвиховників ОУН, а можливо й великого патріота та справжнього героя України сотенного «Громенка», який після успішно здійсненого рейду на Захід знову повернувся на рідну землю й загинув у бою з чекістами на теренах Івано-Франківщини.
«Моя дорога» закінчується великим бібліографічним списком наукових і системних публікацій автора, предметним і авторським покажчиком («Індексом»), а також підтекстовками до всіх ілюстрацій – так, як це, зазвичай, буває в наукових монографіях. Тільки от читається книга наче художній роман!
Після виходу на пенсію професор П.Й.Потічний співпрацює з видавництвом «Літопис УПА», а останні 18 років є головним редактором останнього. Під його безпосереднім керівництвом видано десятки грубелезних томів (800-1000 сторінок) за однойменною назвою основної і нової серій, а також багато книжок-монографій серій «Бібліотека» та «Події і люди». На сторінках цих книг оживають імена і справи жертовної боротьби українських повстанців 40-50-х років ХХ-го століття, замовчувані й оббріхувані нашими захланними сусідами, особливо Москвою. Про цю сторінку своєї біографії автор пише скромно й небагато, але, як на мене, це саме той найвеличніший пам’ятник, з яким ім’я П.Й.Потічного буде закарбоване на віки.
На завершення свого доволі скромного написаного враження від прочитаної «Моєї дороги» хочу зазначити, що там багато говориться про видатних людей – як українців, так і чужинців, з якими доля звела шановного автора. Переважна більшість фотопортретів чи репортажних світлин згаданих осіб наведено в тексті, а загалом книга дуже добре проілюстрована. Одним словом тримати її в руках – приємне задоволення, тож настійливо раджу прочитати всім, хто цікавиться новітньою історією України і українською патріотичною діаспорою. Особливо корисно ознайомитися з книгою молодим людям, які стають на стежку самостійного життя – у автора є чому повчитися в плані настирливості, цілеспрямованості, вміння переносити випробування долі й осягати наміченої мети.

Loading...

Інтерв'ю

Соломія Фаріон: «Ми виховуємо молодь через дію»

Очільниця Молодіжного Націоналістичного Конгресу про співпрацю з центральними та місцевими органами влади, вплив на молодіжну...

03-09-2020 Інтерв'ю

Олександр Сич: Держава занурюється у безсистемне шарпання і втрачає свою ідентичність

Нині відбувається дезорганізація, порушення фундаментальних основ державного життя. Президент Зеленський світоглядно вихований у ментальному лоні...

03-06-2020 Інтерв'ю

Ігор Артюшенко: «Влада бачить загрозу для себе серед проукраїнського середовища, в українській пісні, культурі та мові»

– Минув рік після перемоги Володимира Зеленського на виборах. Одне з побоювань часів виборчих перегонів...

02-06-2020 Інтерв'ю

Публікації

Веб-дизайн