АЛЕ. Ми хотіли бути кращими. Ми – це українці. Не мільярдери при владі, не олігархи на керівних посадах і не скруджі макдаки з басейнами золотих монет. Звичайний хлопець-студент з обпеченим лицем. Звичайна бабуся, що несла онукам на барикади пиріжки. Звичайна 18-річна дівчинка, що задубілими руками перев’язувала криваві рани незнайомого чоловіка. Ось всі ці люди хотіли стати кращими. І вони стали. Їх мільйони по всій країні. Так, когось потім зламала система, когось купили, когось пересварили, перетворивши на Кайдашеву сім’ю. А хтось блищав фальшивим золотом і псевдопатріотизмом.
АЛЕ. Щоб знайти справжнє золото, треба не одну годину стояти, подекуди по коліна в крижаній воді, і пропустити тисячі літрів бруду. Україна вже процідила багато того бруду, він зливається. Поступово, повільно, його ще багато, але він зливається. Лишається те золото, якого ми прагнули. Нам вкрай важливо сьогодні не втратити головний здобуток Революції Гідності – небайдужість, обізнаність, умотивованість, самоідентифікацію кожної окремої людини. Нам звідусіль показують, як погано ми живемо. Реваншисти вливають у вуха: «Ну що, доскакались в своїй Україні?»
АЛЕ. Україна – це не долар по 26 і не мільярдер за дубовим столом. Я дивлюся на те, які люди сьогодні оточують особисто мене. Це зовсім інші люди. У них ті самі прізвища і генокоди, що й три роки тому, та інше сприйняття світу. Я тільки тепер розумію, наскільки ми всі були інфантильні, всі без виключення. Ми могли за чашкою кави цідити крізь зуби про статки мажорів і бажання для себе кращої їжі. Ми могли не знати нічого, крім того, що зранку треба прийти на роботу, а ввечері – додому. Революція Гідності стала тим потрясінням, прозрінням та електрошокером, які вивели людей з цієї коми інфантильності і індиферентності.
І я прошу кожного з тих, хто впізнає себе у цих словах: будь ласка, не впадайте назад у безсвідомий стан, адже країна починається з людини. Ми тільки вчимось робити життя і країну кращою. Цього навчання не можна полишати ні на хвилину. І боротьби за краще майбутнє не можна полишати. Ми маємо сьогодні нагоду виховати той осередок, що буде активним не в коментарях на «Фейсбуці», а в діях, тих людей, що хотітимуть і зуміють змінити життя.
Наша боротьба закінчиться тільки тоді, коли останній воїн повернеться з Донеччини. Коли атошники не будуть вимушені вигризати силою дані їм державою права. Коли бранець Кремля обійме свою маму і дружину. Коли ми перестанем мірятися, хто більш достойний. Коли «Україна єдина» перестане бути лозунгом, а стане реальністю. І нарешті – коли слово «покращення» ми будемо писати без лапок і негативного контексту. А «попередник» з вуст наших дітей та онуків лунатиме із вдячністю, а не глузуванням. Це складний і, напевно, довгий шлях.
АЛЕ. Ми маємо його пройти.
