Понеділок, 20 березня 2017 14:44

Центральна і Верховна Рада

Автор Павло Подобєд

Сьогодні, як і 100-років назад, маємо багато експертів, які знають як треба, але не готові брати на себе відповідальності.

Не менше й популістів різних масштабів – пруться до керма, але не мають уявлення, що біля того керма робити. Політична доктрина таких персонажів – «розподіляти потоки». У 1917 р. вони мріяли про автономію України, аби в складі «демократичної федеративної Росії» ділити гроші Тимчасового уряду. Сьогодні ж вони мріють про доступ до бюджетного корита. Ця публіка мислить категоріями моментократії – обіцяють те, що прагнуть почути маси. Хай навіть обіцянки «розподілу землі без викупу» призведуть до «грабь награбленное». Однак катастрофа буде завтра, а живемо-то тут і зараз. То чого журитися?

Головним ворогом як вчорашніх, так і сьогоднішніх політичних лідерів є самостійні гравці: чим розумніші і самодостатніші – тим небезпечніші. У 1917 р. Центральна Рада боялась «українських шовіністів» (саме так їх тоді називали українські соціалісти) більше ніж більшовиків. Лікаря Івана Луценка, який на засіданнях Центральної Ради кричав, що головний ворог – це Росія, що слід готуватися до війни з росіянами – піднімали на кпини. Кожен прояв справжнього національного інстинкту, як військові з’їзди, самочинні формування збройних підрозділів, мілітаризація суспільства, стихійна поява Вільного козацтва – поборювалися Центральною Радою з її тодішніми лідерами. Результат відомий: «внутрішнього ворога» побороли, а разом із ним і всю Україну. Винниченку довелося брати касу і разом з Розочкою їхати у Францію на моря, писати мемуари. У цих літературно-філософських творах прочитується образа, вивезена в еміграцію разом з народними грошима. Сидячи у Мужені, можна продовжувати мріяти про федерацію народів, державу без армії, соціалізм в окремо взятому повіті.

Наша теперішня влада (так, саме наша – бо на іншу ми поки не спромоглися), охоче апелює до помилок минулого, говорить про недопущення махновщини. Водночас своїми діями, відсутністю інстинктів самозбереження, нагадує радше Винниченка і Грушевського, а не Петлюру і Скоропадського. Багато сучасних політиків, з їх акторськими талантами, скидаються на дипломата доби УНР Олександра Севрюка, який вмів гарно сказати, чудово себе подати, але спустив державні гроші, призначені для дипломатичної роботи, на віденських повій та німецьке пійло.

Хоча оцінку «батькам української демократії» надали ще Євген Маланюк і Дмитро Дорошенко, чомусь сучасний український політикум тяжіє саме до Винниченка і Грушевського, до тих гробарів України, які сьогодні стали справжніми «символами» державності. Винниченка і Грушевського можна побачити на постаментах, на грошах, конвертах і поштових марках. Чи за браком освіти, чи за меншовартістю, але нашим політикам не до снаги рівнятися на Міхновського, Липинського, Омеляновича-Павленка, Петлюру чи Скоропадського.

Що ж робити? По-перше, не вірити в існування «вищого розуму», який десь у високих кабінетах має хитрий план порятунку України. Дуже часто у кабінетах сидять «севрюки» – виглядають мудро і поважно, а за суттю – гниль в костюмі. По-друге, прагнути подолати громадський нігілізм, зупинити руйнування горизонтальних зв’язків між людьми. Будь-яка інституалізації, співпраця і кооперація громадян – це самоорганізація, яка лікує наше суспільство від небезпечної хвороби – патерналізму. Як і 100 років назад, так і сьогодні, ніхто не буде воювати замість нас, ніхто не буде змінювати Україну, – якщо лишень цього не зроблять самі українці. Адже надія на «мудрих керівників» має властивість сильно розчаровувати.

Loading...

Інтерв'ю

Олег Баган: «Союз Тримор’я – цивілізаційна антитеза до Росії»

«Війна цивілізацій», «цивілізаційні розколи» – чуємо раз у раз в розмовах політологів. Що вкладають у...

07-08-2017 Інтерв'ю

Стефан Романів: У перспективі хотілося б домовитися про безвізовий режим з Австралією

Днями в австралійському Мельбурні закінчився ювілейний 15-й з'їзд («Здвиг») українських організацій Австралії, присвячений 70-літтю поселення...

16-07-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн