Четвер, 25 травня 2017 15:50

Між соціальною справедливістю, псевдосоціальною демагогією та безпекою

Юрій Сиротюк
Юрій Сиротюк Юрій Сиротюк

Для націоналістів наявність власної державності є передумовою встановлення соціальної, національної, особистої справедливості. Без фази національно-визвольної та державотворчої, неможливо забезпечити ні економічного добробуту, ні соціальної справедливості.

Здобуття національної держави у ході національної революції має супроводжуватися революційними процесами соціальних змін. Боротьба за владу та інституції без зміни існуючих соціальних відносин створює загрозу відсторонення суспільних мас від державотворчої боротьби. Відтак український націоналізм зіткнувся із проблемою одночасного опанування інституцій та заповнення їх справедливим змістом. При чому це слід робити у першій фазі революції. Як зазначає Ярослав Стецько: «Всі соціальні зміни мусять бути остаточно проведені в перший момент революції, щоб народ був свідомий того, що здобутків української революції ніхто вже не забере в нього ніколи… Таким чином вилучимо з національної революції зразу всякі шкідливі соціальні суперечки, всю внутрішню проблематику. Навчені ми гірким досвідом, що нас ніколи ще не переміг ворожий меч, але завжди татарські люди нашої історії. Ці татарські люди грали – з ворожих інспірацій – на соціальних протиріччях і зводили головну справу – в інтересах ворога – на побічні рейки. А головною завжди була національна боротьба з наїзником… Розв’язуючи зразу соціальну проблематику, ми вибиваємо ґрунт усякій ворожій диверсії і, поєднавши в одне захист соціальних здобутків української революції, з конечністю національного визволення, як передумови закріплення і вдержання їх взагалі, – всі невичерпні потенції українського народу скеровуємо на властивий шлях, шлях національної війни проти Росії і всіх ворогів України».

Як вже зазначалося вище, неодноразово в історії національно-визвольної боротьби вороги української нації та української державності використовували гасла соціальної демагогії, щоб розірвати єдиний національно-визвольний фронт усіх верств нації, протиставити державницьким силам антидержавні соціально-демагогічні рухи, посилювати соціальні протиріччя і на їхній хвилі знищувати зародки української державності.

Петрики іваненки, УКПісти, соціалісти, комуністи новітньої фази державності та інші псевдореволюційні елементи неодноразово в українській історії ставали сліпим знаряддям ворога.

Ось як описує В’ячеслав Будзиновський цю вбивчу силу соціальної демагогії сто років тому: «В р. 1918, коли терор соціялблазнів і демагогічних гохштаплєрів зломив авторитет і вплив парламентської репрезентації та звалив її план відбудови Української держави, поставивши на першім місці соціяльні реформи…». Автор наводить приклад, як дізнавшись про Листопадовий Зрив, помчав до Львова, а назустріч їхали вагони з дезертирами, і переповів суть розмови з ними (за його словами то була «українська мужва з Підгаєччини і Бережанщини, найсвідоміших і найпатріотичніших повітів»): «Ми у Львові вже не потрібні. Там сім українських регіментів. З Києва ще йдуть чотири корпуси, бо Галичина відходить до Соборної України… На добавок ми чули від соціалістів, що будуть ділити панські ґрунта. Треба кожному бути дома. Хто буде сидіти у Львові, пильнуючи, щоби Ляхи не зробили повстання, той верне до порожньої і вилизаної миски». Врешті не отримали ні ґрунту, ні свободи.

Москва і її союзники в Україні й нині філігранно використовують карту соціальної демагогії. Тому віддача соціальних питань на відкуп ворога завжди катастрофічно оберталася для українського національно-визвольного руху та української державності.

Противники української нації і державності навчилися дуже грамотно маніпулювати соціальними проблемами та гаслами. Антиукраїнськи налаштовані представники великого капіталу штучно вирощують соціалдемагогічні штучні проекти з підривною антидержавною риторикою, фактично свідомо чи ні граючи на полі Москви.

Все це є наслідком несправедливого перерозподілу, а фактично крадіжки державної та народної власності комуно-олігархічними кланами на зорі незалежності.

«Де-факто процес роздержавлення та приватизації в Україні розпочався не з прийняття відповідного законодавства (1991–1992 рр.), а в горбачовську епоху. Це була не офіційна, а тіньова, неформальна, партійно-номенклатурна, бюрократична за своєю суттю приватизація… Особливу тут роль відігравали швидка номенклатурна приватизація (1989–1991 рр.) системних банків України, так званий партійний і комсомольський бізнес…» – описує у своїх мемуарах колишній ключовий економічний радник Леоніда Кучми Анатолій Гальчинський. А далі, автор описує формулу за якою партійно-господарська номенклатура в горбачовські часи «виміняла» владу на власність, щоб згодом у період трансформаційних реформ, спираючись на наявні «здобутки» (фактично володіючи монопольної перевагою), знову повернули собі владу (офіційну чи неофіційну) і вже на новій основі розширювати свої особисті володіння.

Водночас червоні капіталісти опанували і окупували риторичне поле боротьби за соціальну рівність, переконуючи громадян, що у всьому винна відроджена Українська держава, її очільники, а повернення до влади лівих капіталістів позірно гарантує повернення соціалістичної рівності. Ліві антидержавники, створили мафіозну олігархічну систему, обезкровили економіку, відкусили від народного господарства найбільш ласі фінансові та господарські активи та вивели їх поза систему обміну національних багатств, упродовж перших років Незалежності, підмінили гасло соціальної справедливості пустим гаслом соціалістичної зрівнялівки, навантажили молоду українську державу непомірним вантажем соціальних зобов’язань, гарантій, пільг перед мільйонами «дітей, онуків і правнуків війни». Мета такого накачування пустих соціальних гарантій була очевидна: підірвати довіру населення до держави, спровокувати соціальне повстання і чергову сусідську братню допомогу. Нещодавно суспільство наочно побачило, як на «Порше» та елітних «Мерседесах» «розшивають» новітні соціальні демагоги.

Урешті-решт у такій системі просто не можливо забезпечити виконання взятих на себе соціальних гарантій, а позірна соціальна зрівнялівка остаточно знищила можливість забезпечити елементарну соціальну справедливість щодо найбільш нужденних громадян.

Представники панівного класу часів совєтської окупації (комуністи, комсомольці, «червоні директори»), що стали олігархами, політично підривали риторичним атакам обезкровлену державу, вимагаючи виконання непомірних вимог. Фактично відвівши від себе відповідальність, у політичному плані новітні капіталісти зайняли нішу соціальних демагогів. Це збаламучувало соціальні та політичні орієнтири суспільства та підривало українську державність, створювало підвалини політичної системи-симулякру, у якій назва і риторика політичних сил не відповідає їх внутрішньому змісту і справжнім намірам.

Після краху старих комуністичних і соціалістичних сил, (очевидно краху політичного, а не економічного, бо створення і закріплення системи олігархату; нагадаю, коріння і монополія якої були закладені ще в горбачовські часи совєцької окупації, завжди гарантує пост та неоколоніальним елітам можливість інвестувавши у політику повернути владу), олігархат вирощує нових політичних симулякрів. Вони на гаслах політичної демагогії, підсоленої патріотичною риторикою та гаслами позірного захисту інтересів обездолених і, звісно, за гроші олігархів вже дуже «радикально» торпедують українську державність, підривають віру у її справедливість, большевізують армію в умовах війни. Зверніть увагу: під тими ж гаслами, що й сто років тому, коли в умовах незакінченої війни націю демобілізують, вояків перетворюють у ветеранів (спрямовуючи об’єкт їхньої уваги із зовнішнього ворога на внутрішні соціальні проблеми) і знову кличуть «ділити землю».

Тому опанування соціальної стихії є життєво необхідним для виживання української держави. В історії України це зробив лише Богдан Хмельницький, якому вдалося опанувати чернь, поставивши її у стрій національних інтересів.

Теоретики українського націоналізму, проаналізувавши причини успіху Революції Богдана Хмельницького, зазначали, що ключовими були два фактори: вміле поєднання національних та соціальних гасел та наявність авторитетної, позасистемної, контреліти – козацтва, що не лише мало талант виступити проти іноземних гнобителів, але й почати революційні зміни із формування нової системи. Як зазначає Петро Полтава: «В Україні існувала така революційна збройна організована сила, як українське козацтво. Воно, виробивши свою національну політичну позитивну програму, надало повстанню загальнонаціонального політичного характеру».

В умовах війни наявність згуртованої ідейно однорідної спільноти вояків може стати каталізатором революційних змін. З іншого боку, роз’єднані безідейні («неполітики») учасники московсько-української війни, збаламучені та збиті на манівці новими демагогічними закликами олігархічних симулякрів під умілим режисеруванням Москви можуть вкотре поховати українську державність, як це зробила збольшевізована солдатська маса на початку XX століття.

Нині, коли українська державність перебуває в черговій точці біфуркації, варто повернутися до засадничих ідей вирішення соціальних проблем у ході національної Революції. Передусім зберегти єдність державницьких змагань з соціальними прагненнями суспільства та не дати промосковським соціальним демагогам здійснити руйнівний процес підриву державності зсередини, знищити синергію нації в умовах національно-визвольної революції, запустивши ентропію внутрисуспільного протистояння.

Зараз очевидно, що без знищення нинішньої антинародної і водночас антинаціональної олігархічної системи грабунку, визиску нації, обезкровлення держави, жодні позитивні зміни неможливі.

І тут найкращим рецептом є заповіт класика соціальної теорії націоналізму Ярослава Стецька: «Український націоналізм – це народний і соціальний рух української творчої людини. Він стоїть за національну спільноту без паразитних верств.

Він – це ствердження суспільства, позбавленого паразитизму і будь-якого гноблення, але заперечення інтернаціоналізму, тоталітаризму всіх красок (червоного, брунатного і т.п.), примату державної бюрократії над творчою людиною, класової боротьби як глузду історії в соціалізмі, зокрема марксистського типу».

Ці соціальні максими правдиві сьогодні як ніколи. А коли нині головним паразитарним класом очевидно є олігархат, то без його усунення та знищення системи визиску, демагогічного політичного симулякризму, інформаційної окупації, побудувати систему справедливого соціального розподілу просто не можливо.

До цього у знекровленої олігархами економіки і фінансової системи ніколи не вистачатиме ресурсів для створення системи державної соціальної справедливості, так само, як в українського суспільства (горизонтальна громадянська взаємодопомога) бракуватиме ресурсів для національної й соціальної солідарності (а інституційне бажання і спроможність засвідчив, приміром, волонтерський рух). Тут очевидно без підтримки новітнього козацтва (нинішніх моральних орієнтирів суспільства – учасників московсько-української війни), об’єднаної позитивною програмою дій, виграти двобій з олігархатом та породженою ним антинаціональною та антисоціальною системою неоколоніального визиску, буде дуже важко, якщо практично можливо.

Нехтування питанням соціальної справедливості, подолання олігархічного ладу під час Революції Гідності призвело до згасання революції та реставрації неоколоніальної системи, розподілу влади і власності в Україні. Бо було порушено засадничий принцип революції: «Українська визвольна революція – це поєднання національного і соціального визволення як нерозривних елементів української визвольної ідеї. Без соціальної ідеї не має сьогодні національного визволення. Як – і що суттєво-вирішне – без національного визволення немає соціального. Прикмету нашого визволення становить одночасність її в обох площинах, національній і соціальній, а не етапність зриву, не перехід антирежимної (соціальної) в антиімперіальну (національну). Отже, українська революція одночасно антирежимна й антиімперіальна».

В кінці хотілося б зазначити, що націоналістичні принципи соціальної справедливості не омертвілі структури, а виходячи з практичних потреб української нації, мають реагувати на потреби суспільства і можуть зазнавати змін на оперативному рівні. Приміром, на початку незалежності націоналісти обстоювали принцип ринку землі, бо тоді це був шанс на заміну знеособленій колгоспній системі поставити фермерів, як основу середнього класу. Нині ж націоналісти цілком логічно виступають проти права на продаж земель, бо в умовах гострого світового дефіциту сільськогосподарських продуктів та землі, а також монопольної переваги траснаціональних латифундій, введення земельного ринку підірвало б основи самодостатності нації та держави. І жодних протиріч в позиціях початку незалежності і нинішніх вбачати не варто…

Так само треба не забувати про те, що Революція передбачає докорінну зміну системи, а не косметичні реформи чи зміну облич влади.

Цікаво, що позірну антиолігархічну революцію вкупі з мобілізацією здійснили окуповані Москвою колаборантські псевдореспубліки – реквізувавши майно олігархів (щоправда, фактично передавши їх в управління Росії), оголосивши мобілізацію, комендантську годину, обмеження розважальних заходів, і це створює поле для риторичних звернень і розкладницької роботи всередині України.

Тому не забуваймо, що «Революція – це основне заперечення старого в цілості в ім’я нового. Ми не прагнемо до коректив, ні до реформ. Ми хочемо побудувати зовсім новий лад на звалищах старого. Будучи антисоціалістами в соціальних проблемах, ми є водночас і анти реставраторами того, що вмерло на європейському Сході, віджилої епохи феодального чи ліберал-капіталістичного ладу. До минулого не має повороту, а сучасне треба перебороти і знищити в ім’я майбутнього. Лише політичні діти можуть мріяти про поворот до поміщицько-капіталістичного устрою. Отже, наша революція водночас є анти ліберал-капіталістична своїми ідеологічними підвалинами» (Петро Полтава).

 

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: «У реаліях гібридної війни інформаційна безпека – на першому місці»

Сьогодні наша розмова із заступником Голови Проводу ОУН (б), народним депутатом України Олегом Медуницею. Поговоримо...

13-11-2017 Інтерв'ю

Геннадій Іванущенко: «Апеляція до нашого героїчного минулого виховує нових героїв»

Працюючи з великими масивами українських документів, що збереглися в архівах Великобританії, відомий історик та архівіст...

06-11-2017 Інтерв'ю

Добрі справи по осені рахують…

Цього року жовтень несе нам не лише традиційні церковні, професійні та державні свята. Разом з...

29-09-2017 Інтерв'ю

Публікації

Веб-дизайн